Чимало наших ЗМІ досі вправляються у жанрі квітчаних, пишних некрологів, присвячених покійному радянському ладу. Видання Селянської партії, наприклад, наповнені плачем і стогоном за недавнім колгоспним життям, коли «в селах всі жили, як одна щаслива родина» (безумовно, саме так вважала більшість голів колгоспів та сільрад). Політика є політикою, там, звичайно, «все дозволено», але й серед селян, колишніх колгоспників, живе віра в те світле минуле. І чим глибше воно ховається у сутінках часу, тим привабливішим стає. Тим більш, що теперішнє «зараз» багатьма людьми сприймається з ненавистю (хоча б тому, що воно нове й перемінливе), а майбутнє лякає своєю непрогнозованістю. Дивно, але факт — ностальгію за радянськими порядками часто- густо відчувають навіть ті люди, які досить таки непогано влаштувалися в новому житті.
Деяким, однак, пам’ять не зраджує. Я, наприклад, добре пам’ятаю, як дитиною жила в селі, де не було електрики, не було тротуарів та мостових. До найближчої залізничної станції треба було їхати бричкою 20 кілометрів грунтовими дорогами, які кожної весни та осені становилися непролазними. Пам’ятаю, як після війни мої сільські родичі були перетворені на фактичних кріпаків — їм не видавали паспортів, чим позбавляли права виїзду з села. Протягом довгих десятиліть колгоспники не мали права на пенсії, майже не отримували платні і жили переважно краденими продуктами своєї власної праці. Бо на те, що нараховували на трудодні, можна було тільки повільно вмирати з голоду. Держава не турбувалася проблемами газифікації сіл, туди не мостилися дороги, в багатьох селах навіть після війни не було в хатах світла, а газ і досі приплинув не до всіх (у чому можна переконатися, побувавши, наприклад, в Новоград-Волинському районі). На селі, загалом, усе завжди було другого сорту, бо якщо радянська влада коли й піклувалася про своїх громадян, то тільки про «передовий робітничій клас», а не про селянство з його «дрібнобуржуазною природою». Стиль і побут наших сіл формувалися відповідно. Якось мені потрапили до рук спогади одного солдата Вермахту, який пройшов по Україні підчас навали Другої світової війни. Він пише, як вразили його — чистьоху-німця, мешканця Західної Європи — невлаштовані, неупоряджені села та містечка, що потопали в морі багна; хати, схожі на землянки чи сараї; брудні босі діти в обносках, жінки у кирзових чоботях та убогих ватниках, що нівечили найпишнішу вроду.
Сьогодні багато хто намагається заново конструювати в наших головах втрачений рай, цілеспрямовано культивує тугу за радянським минулим. Коли все було задарма і спільне, коли ніхто ні за що, навіть — за власну долю, не відповідав. Про нас піклувалися зверху, майже не наштовхуючись на спротив. Адже ті, хто мав енергію, ініціативу, хист до господарювання, хто брав на себе відповідальність за своє життя, були так чи інакше усунені як від землі, так і від активної ролі в суспільстві. Батько розказував, що коли розпочалася колективізація, мій дід власноручно розібрав свій вітряк і млин — щоб не бути зарахованим до прошарку куркулів, не загубити майбутнє своїх дітей. Для діда це була справжня трагедія — на той вітряк вся велика роботяща родина чимало попрацювала, відмовляючи собі у найнеобхіднішому. Люди за безцінь продавали тоді нажитих коней, скотину, реманент, землю. Аби прилучитися до привілейованого суспільного прошарку — до бідноти. Іншими словами, щоб позбавитися свободи.
Один із героїв Антона Чехова, кріпак з діда-прадіда Фірс, ділив перебіг свого життя на дві половини — «до Біди» й «після Біди». Бідою, катастрофою дворовий раб Фірс вважав Реформи 1861 року, коли в Російській імперії було скасовано кріпосне право. Старий слуга марно тужив — через кілька десятиліть після реформ Олександра II кріпосне право було фактично відновлено — як у формі колгоспного устрою, так і в інших численних різновидах. Мабуть, саме через це в усіх верствах нашого суспільства залишилося чимало нащадків того Фірса. Як серед тих, ким правлять, так і серед правлячих. Наші вільнолюбні козаки ніяк не можуть змиритися з «бідою» 1991 року.
