300 років тому, у вересні-жовтні 1705 року в Києво-Печерській лаврі вийшла остання, четверта частина книги «Четьї- Мінеї», автором якої був святитель, подвижник православ’я, вірний син української землі й борець за прадідівську віру Дмитро Туптало, відомий ще як митрополит Ростовський. До цього титанічного подвигу син козацького сотника пройшов страдницький шлях, на якому мало зустрічалося миттєвого геройства, але вистачало постійної — протягом 20 років! — самозреченої праці. При цьому Дмитрові Тупталу довелося боронити українську мову й культуру, бути митрополитом у Ростові, що на Ярославщині в Росії.
Народився Дмитро (в миру — Данило) Туптало у грудні 1651 року на Київщині, в місті Макарові. Набожна козацька сім’я віддала одинадцятирічного Данила в Могилянську академію, де він провчився три роки, виявивши схильність до богословських наук. Батько майбутнього митрополита й автора «Міней» Сава Туптало був ктитором київського Кирилівського монастиря, в якому й прийняв чернечий постриг його син у липні 1668 року, Данила нарекли Дмитром. 1675 року Дмитра Туптала висвятили в ієромонахи. З того часу він почав мандрівне життя. У монастирях і церквах Дмитро Туптало збирав численні аудиторії, його хотіли слухати як нікого раніше. Слово Боже з вуст талановитого красномовця звучало дуже переконливо й захоплююче.
Молодий проповідник зі словом Божим сходив чи не всю Литву й Волинь. Лише 1681 року повернувся до Києва. З волі гетьмана Самойловича він відразу став ігуменом Максаківського монастиря, що на Чернігівщині, а наступного року — ігуменом Батуринського монастиря. У рідний серцю Київ Дмитро Туптало переїхав 1683 року, ставши проповідником Печерської лаври. Саме в цьому святому місці України з волі архімандрита Варлаама Ясинського Дмитро Туптало почав працювати над «Житіями Святих», відомими як «Четьї-Мінеї» («мінеї» — місячники для читання). Молодому вченому богослову вдалося попрацювати тільки два роки. Гетьман Самойлович наблизив до себе Дмитра Туптала, й той став ігуменом Миколаївського монастиря в Батурині.
До написання «Житій» досить прихильно поставився й наступник Самойловича гетьман І. Мазепа. Тож задумана ще Петром Могилою книга продовжувала писатися. Перший том був завершений 1688 року. Однак виникли труднощі. На той час Київська митрополія вже підкорювалася Московському патріарху Іоакиму, а тому саме в нього треба було просити благословення на друк першої частини «Міней». Довелося добряче редагувати написане, оскільки вказівка з Москви не дозволяла говорити про Україну мовою, якою тоді говорив український народ. А книга «Житія святих» писалася саме для українського люду. Мова була наближена до народної. Автор писав церковнослов’янською мовою, проте широко вживаючи українізми. Москва зажадала, аби надалі «Житія святих» писалися й друкувалися лише з її дозволу. Разом із Іваном Мазепою Дмитру Тупталу довелося побувати в Москві, де він доклав неймовірних зусиль, аби сподобатись патріарху Іоакиму. І той дозволив подальшу працю над «Житіями».
Під час роботи над «Житіями» Дмитро Туптало користувався Макаріївськими Мінеями, які йому привезли з Москви під чесне слово гетьмана Івана Самойловича, а також грекомовними «Житіями» Симеона Метафраста. «Великі Четьї Мінеї» Московського митрополита Макарія мали багато зайвого матеріалу, були переобтяжені подробицями, містили окремі літературні твори, а тому важко сприймалися. Не розповідали вони й про мучеників землі української. «Четьї-Мінеї» стали справою всього життя Дмитра Туптала, одначе його перу належать й інші твори: «Розиск о бринській вірі», «Катехизис», «Зерцало Православного Ісповідання», «Рассуждение о Образі Божії і Подобії в чоловіці», «Алфавит Духовний», «Руно Орошенное», «Діяріуш».
У наступні роки, будучи ігуменом у Глухові й Києві, Дмитро Туптало не припиняв виснажливої богословської та письменницької праці, а 1693 року Києво-Печерська лавра отримала для друку другий том «Житій», а 1700-го — третій том цієї величезної праці. Останню частину Дмитро Туптало писав, страждаючи від багатьох недуг. Його викликали в Москву, де Петро I вирішив його відправити на кафедру сибірського митрополита. Дмитро Туптало важко занедужав, йому боліло, що не тільки покине рідну землю, а й те, що не зможе дописати «Житій», маючи хитке здоров’я. На диво, Петро I змилостивився, й Дмитро Туптало відправився в Ростов (нині райцентр у Ярославській області Росії). Так, на початку 1702 року Дмитро Туптало став митрополитом Ростовським.
Приїхавши до Ростова, Дмитро Туптало вжахнувся від невігластва місцевих священиків. Крім просвітницької роботи, новий митрополит за власний кошт заснував духовне училище, в якому навчалося 200 учнів. Навчальний заклад діяв за програмами українських семінарій, учителями тут були студенти з Києва. Це не подобалося багатьом високопосадовцям із духовенства, а тому державної підтримки годі було й очікувати. Пропрацювавши два роки, ця незвичайна школа закрилась.
Місцевий люд дуже любив слухати проповіді митрополита Дмитра в ростовському соборі. Образність і простота мови виголошених із великим натхненням проповідей зачаровували парафіян. У той час Дмитро Туптало знав, що втрачає здоров’я. У соборі він якось промовив: «Се покій мій, тут оселюся на віки вічні». Беріг сили для завершення останньої, четвертої, книги «Четьї-Мінеї». На початку 1705 року велетенська праця митрополита Ростовського Дмитра була завершена. Восени того ж року її віддрукували в Києво-Печерській лаврі. Незнаний у православному світі твір і до сьогодні зберігає велику свою цінність. До XIX століття включно саме «Житія святих» найбільш читані в народі. Відомо, що це була настільна книга Миколи Гоголя, сильне враження вона справила на Тараса Шевченка, Івана Огієнка...
Ще до виходу у світ повних «Житій» Дмитро Туптало почав працювати над їхнім скороченим варіантом, аби книгу змогла купити кожна бажаюча незаможна людина. Новинка називалася «Мартиролог», яка, на додачу, містила й молитви до кожного святого. На жаль, ця цікава праця залишилася незавершеною.
У подвижницькому й стражденному житті Дмитрові Тупталу допомагав Іван Мазепа. Петро I добре знав про це. І після Полтавської битви Дмитро Туптало відчув, як над ним згущувались хмари. Через п’ять днів по смерті Івана Мазепи митрополит залишився наодинці й довго молився. Вранці його знайшли в каплиці. Святитель, уже мертвий, стояв на колінах. Це був важкий час для України. Як писав Іван Огієнко: «Темно стало в Україні, настало тяжке лихоліття, «горобина ніч».
Без почестей Дмитра Туптала поховали під підлогою монастирської церкви святого Якова. Лише через півстоліття належно оцінили подвижництво великого українця. У квітні 1757 року синод благословив святкувати 21 вересня як День відкриття мощів святителя Дмитра (1752 р.). На срібній раці святителя Дмитрія вирішили викарбувати: «Написавши Житія Святих, сам до лику Святих удостоївся бути вписаним». Автором цього тексту був не хто інший як Михайло Ломоносов.
Як і автор, тернистий шлях пройшли й «Житія». З 1740 року стали забороняти їхнє видання. Цензура не дозволяла, щоб поряд із церковнослов’янськими словами в «Житіях» вживалися українські. У результаті тривалого виправлення українські наголоси й слова були замінені російськими. Піддались нещадному редагуванню тексти про східнослов’янських святих, насамперед, києво-печерських. До речі, свої проповіді, духовні вірші митрополит Дмитро писав сучасною на той час українською літературною мовою. Цей важливий момент досліджував Іван Огієнко (митрополит Іларіон), який дійшов висновку: «Не Святитель винний у тому, що його твори перекладали на мову російську й видають їх за культурні цінності російські. І не Святитель винний у тому, що його, українського патріота, росіяни обманно зробили росіянином. І не Святитель винний у тому, що його, святого українського, фальшиво записують до святих самої російської церкви».
Лише через роки, через віки до українського народу прийшло усвідомлення справді трагічної картини. Навіть у «Історії російської літератури», виданої 1907 року, вказувалося, що за часи Дмитра Туптала Москва потребувала допомоги киян у книжних справах і освіті, де москвичі надто часто не знали елементарного. З волі Божої, попри велику несправедливість, ім’я великого сина України повернулося на рідну землю в усій своїй величі та святості.
