З іншого боку, ми майже не відчуваємо персональної вдячності до тих людей, які надають неабияку підтримку нашій державі, як це робить, скажімо, Сорос. Досить часто вони викликають у нас навіть підозру — бо хто ж ні з того, ні з сього вкладатиме власні гроші у чужі справи, у «Розбудову громадянського суспільства в Україні»? Тут обов’язково має бути якийсь прихований власний інтерес. Подібні думки звільняють нас від почуття обтяжливої вдячності — «це все їм самим потрібно, а ми й так обійдемося». (До речі, це типове ставлення до благодійників саме тих людей, які нiколи нічого не роблять безкорисливо).
Бідність завжди робить людей безцеремонними, призвичаює їх брати милостиню без жодних скрупулів. Хто з нас не радіє такому везінню, як можливості поїхати кудись на закордонну конференцію чи семінар коштом якогось міжнародного фонду, інституту чи церкви? І не сприймає як належне повне утримання — сплату транспорту, готелю, харчування, навіть отримання кишенькових грошей. За таких обставин поводимо себе як малі, не здатні себе забезпечити діти — діти бідної держави. Через те, може, що іноземці, які нас приймають, зазвичай проявляють делікатність, ввічливість тактовність, — істинні європейці.
Бувають, однак, винятки. І тоді, в момент прозріння, ти раптом усвідомлюєш не тільки свій власний статус, але й статус свого народу; сповна відчуваєш гіркоту милостині.
Делегацію українських журналістів до Польщі приймали й утримували кілька церковних організацій. З нами спілкувалися інтелігентні, дуже освічені люди, духовні й світські. Вони розуміли нашу ситуацію (нещодавно самі знаходилися у такій самій) і з усіх сил намагалися бути корисними, відкритими, інформаційними. У складі команди організаторів семінару знайшовся, втім, один виняток, який матеріалізувався в особі молодої пані N. Вона була нашою землячкою, випускницею одного з українських університетів, а зараз постійно живе у Варшаві, у Європі. Чи через це, чи характер у неї був такий, але пані N. не могла приховувати своєї зверхності, не вважала за необхідне проявляти у стосунках із недавніми земляками навіть банальну ввічливість. В цій особі яскраво проявлялася моя «улюблена» людська риса — вона мала у вжитку два полярно протилежнi стилi поводження з людьми. Один — чаруючий, люб’язний — для поляків, другий — недбала зверхність — для українців. (Мимоволі згадала манери двох шляхетних героїв Бернарда Шоу: полковник Піккерінг поводився із кожною прибиральницею, як із герцогинею, а професор Хіггінс усіх герцогинь трактував як прибиральниць.)
Одного дня, під час роботи семінару чимось незадоволена пані N. у присутності поляків роздратовано, не вибираючи слів, вичитувала українським журналістам за недостатню увагу до запропонованих їм заходів (варто зауважити, що не всі заходи однаково відповідали інтересам усіх груп журналістів — газетярів, телевізійників та репортерів інформаційних агенцій). Свою догану пані N. закінчила словами: «Ми на вас стільки грошей витратили!»
У затишній залі стало тихо, холодно, наче серед нас з’явився привид — безглуздий упертий потворний ганебний привид старої ворожнечі. Ворожнечі, не потрібної ні нам, ні нашим сусідам. Не знаю, як для кого, але мені захотілося негайно схопити валізу, поїхати на вокзал і першим поїздом повернутися додому, до своєї бідної України. Тільки зобов’язання перед редакцією газети, перед читачами «Дня» (ми тоді ще не завершили програму, зокрема, не відвідали місто, де народився Карол Войтила — папа Іван Павло II) зупинили перший і, хто знає, може правильний, імпульс. Бо «яка користь людині, коли вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить?»
Десять років незалежності країни — то, звичайно, дуже короткий строк для історії, всього якась мікро-мікросекунда на циферблаті вічності. За шкалою людського життя, однак, це не мало. Молоді люди за 10 років стають зрілими, зрілі — старими, а багато хто — чергове покоління — відходить. Так і не побачивши, що буде з країною далі. Чи напрацюємо ми коли-небудь стільки багатства, що зможемо щедро ділитися ним з іншими? Чи настане час, коли не нам, а ми будемо допомагати бідним людям світу (скажімо, американцям чи німцям), запрошувати їх до себе (безкоштовно), передавати їм свої знання й досвід (доступно й делікатно). І щиро відчувати, що робимо це не тільки для них, але в першу чергу — для себе?
Київ — Варшава
