Громадське самоуправління; невідчужуваний комплекс певних соціально-економічних прав, зазіхати на які не було дозволено ані місцевій, ані найвищій державній владі; системно (як на ту далеку від нас добу) впорядковані закони, які більшою чи меншою мірою захищали «вольності» місцевого населення, причому закони, не даровані, не «спущені» згори милостивим урядом, а дуже часто виборені після тривалих змагань із правлячою державною верхівкою... Оце коло питань, виявляється, й зараз викликає величезний, непідробний інтерес у дослідників українського минулого. Адже питання місцевого самоврядування належать мало не до категорії «вічних» в українській історії, уроки доленосних перемог та прикрих поразок у цій царині вимагають серйозного аналізу й критичного осмислення — задля того, аби запобігти можливим помилкам у майбутньому. Надзвичайно повчальним у цьому зв’язку є вивчення історії Магдебурзького права в Україні.
Якщо стисло сформулювати суть цієї юридичної системи, то відповідна формула могла б виглядати приблизно так: це зведення середньовічних законів, згідно з якими українські міста звільнялися від управління й суду феодалів. Першоджерела Магдебурзького права — це впорядковані й належним чином кодифіковані норми «звичаєвого права» й судових рішень німецького міста Магдебурга (невипадково в деяких документах Магдебурзьке право йменується ще й «німецьким»). Отож, міське населення увільнялось від юрисдикції урядової адміністрації, а місту надавалися права вельми широкого самоуправління на корпоративній основі. Судові настанови міста Магдебурга згодом були запозичені багатьма міськими громадами різних держав — Польщі, Чехії, Угорщини, Литви, вони знайшли активне застосування також і на українських та білоруських землях. Основними джерелами, на яких грунтувалось Магдебурзьке право, були середньовічні німецькі збірки законів «Вайхбільд» та «Саксонське зерцало».
Варто відзначити, що поширення норм Магдебурзького права на українських (спочатку — західноукраїнських) землях являло собою тривалий, складний та, сказати б, «багатовимірний» процес. Ще знаменитий князь, згодом король, Данило Романович Галицький, дарував у середині ХІІІ сторіччя певним категоріям городян (переважно — німецьким колоністам) привілей користуватися власним правом і мати відносно самостійні судово-адміністративні інституції. Взагалі, оскільки засади Магдебурзького права — це західне «ноу-хау», то й вектор поширення їх на українських теренах був, відповідно, таким самим — із заходу на схід. Причому (і через опір значної частини правлячого феодального стану, й внаслідок того, що ця справа була новою для багатьох мешканців) адаптація таких правових норм до українських реалій вимагала чимало часу, розтягувалась на декілька десятиліть, а то й століть.
Хронологія цього процесу, коротко кажучи, є такою. Спершу Магдебурзьке право утвердилось у містах Закарпатської України (спочатку, близько 1328—1330 рр., воно прийшло в Хуст, Тячів, Вишкове). Додамо, що всі ці землі на той час входили до складу Угорського королівства. Майже одночасно привілеї Магдебурзького права почали отримувати західноукраїнські міста, які в цю пору, поступово втрачаючи політичну самостійність, потрапляли під вплив Великого Князівства Литовського або ж польського короля (відповідно, ці привілеї надавались керівниками цих двох держав). Зокрема, близько 1330 р. Магдебурзьке право здобули мешканці Володимира-Волинського, 1356 р. — Львова, 1374 р. — Кам’янця-Подільського, 1390 р. — Бересті. Що ж стосується низки інших міст Правобережної України, то там норми Магдебурзького права почали практично застосовуватись значно пізніше, лише в XV столітті (приміром, у Києві тільки наприкінці століття, в 1494 — 1497 рр.).
Дослідники погоджуються з тим, що спочатку основи Магдебурзького права стосувалися лише німецьких переселенців на західних теренах України, проте поступово поширилося на все населення. Конкретний механізм реалізації був, як правило, такий: Великий князь Литовський (або ж, відповідно до юрисдикції, король Польський) видавав особливий документ — спеціальний привілей — яким урочисто проголошував, що населення того чи іншого міста частково (або навіть повністю) звільняється від «місцевої залежності». Кожен суспільний стан мав свої, більші або менші, вигоди, до кожного стану застосовувався окремий підхід. Так міщанству дозволялося мати свої окремі органи самоврядування. У найбільших містах таким органом зазвичай була міська рада (магістрат); як правило, до складу такої ради входили війт (саме він стояв на чолі магістрату), а також його помічники (бурмістри) і члени двох колегій — ради (радники або ратмани) та лави (засідателі або лавники). Найчастіше всі вони обирались загальним голосуванням усього міщанського населення міста, проте інколи війт призначався вищою державною владою. Після досить тривалих суперечок і конфліктів була, нарешті, остаточно визначена сфера компетенції магістрату: він керував справами суду, міської адміністрації, вирішував господарські та фінансові проблеми, контролював поліцію тощо.
Характерно, що міській устрій у Великому Князівстві Литовському (або ж Литовсько-Руській державі) мав досить суттєві відмінності: лише деякі міста, що володіли більшим військово-політичним та економічним «ресурсом», мали можливість користуватися Магдебурзьким правом у повному обсязі (серед них — Кам’янець, Київ, Львів). Інші ж тільки частково запроваджували управління за магдебурзьким зразком. При цьому корисно пам’ятати, що в «магдебурзьких» українських містах тільки міщани підлягали юрисдикції місцевих самоврядних судів: хто жив у місті, але на землі замковій або єпископській, той уже їй не підлягав. Цей порядок був непорушним. До речі, одними з останніх, вже на початку XVI століття, дістали Магдебурзьке право Кремінець і Луцьк.
Надаючи магдебурзьке право містам, великі князі литовські та королі польські мали при цьому й певні міркування державно-політичного й оборонного характеру. Бо в такому разі кожне конкретне місто було зобов’язане тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу. Зрозуміло, що винятково великого значення це набувало в містах, найближчих до кордонів держави, тобто на Півдні та на Південному Сході України. Отже, в цьому разі доречно говорити не про «філантропію» або особливий «реформізм» Ольгерда, Вітовта, Казимира Великого, Ягайла, інших володарів, а радше про тверезий розрахунок: зміцнюючи оборонну потугу держави, всі вони тим самим зміцнювали свою владу.
Бургомістр і ратмани відповідали за міські доходи та видатки. Як правило, бургомістр виконував свої обов’язки лише один місяць, а після цього передавав їх старшому з ратманів, потім ці ратмани змінювали один одного в певному порядку чергування, поки не перебули всі, після цього керівні обов’язки знову поверталися до старшого. Часто війт (якщо тільки його не призначав особисто Великий князь) і лавники обиралися на все життя і, таким чином, могли здійснювати свої повноваження більш незалежно та активно.
Проте не варто думати, що саме лише Магдебурзьке самоуправління могло докорінним чином розв’язати геть усі економічні проблеми міщан — хоча воно стосувалося, насамперед, їх. Нерідко міщани були, по суті, тісно замкнуті в мурах свого міста: бо їм заборонено було володіти маєтностями, купленими у шляхти; до того ж, вони не мали права участі у загальнодержавних представницьких зборах — сеймі. І це не кажучи вже про суто конфесійні обмеження, які тяжіли над православними міщанами (вони, ці обмеження, беруть свій початок ще від часів Великого князя Вітовта). Поступово місце православних українських міщан у таких містах, як, наприклад, Кам’янець-Подільський, займали польські та німецькі підприємці й ремісники.
Цікаво простежити долю міст із «магдебурзьким» статусом після подій 1654 року. Відома Переяславська угода гарантувала, що українські міста, які здобули Магдебурзьке право ще в давні часи, зберігатимуть це право за собою. Окрім вже згаданих вище міст Правобережжя, Магдебурзькі правові норми реально використовувались (якщо брати тільки територію Гетьманщини) у Чернігові, Києві, Переяславі, Ніжині, Стародубі, Козельці, Полтаві, Новгороді-Сіверському, Мглині, Почепі, Острі... Причому, переважна більшість цих міст отримала магдебурзьке право ще за литовсько-польської доби (до 1648 року), і згодом такий статус послідовно підтверджувався українськими гетьманами. Проте міста Гетьманщини здебільшого мали неповне, «урізане» Магдебурзьке право — були суттєво обмежені повноваження місцевої судової (почасти й податкової) влади. А в процесі силової, здійснюваної в репресивний спосіб ліквідації автономії Гетьманської України, що до неї вдавалася царська, а згодом імперська російська влада, наприкінці XVIIІ століття самоуправління міст почало занепадати, й незворотно. Нарешті, указом імператора Миколи І (1831 рік) Магдебурзьке право в Україні було скасоване для всіх міст, окрім Києва; але й там воно втратило чинність у 1835 році.
Окрім повчальних висновків та цілком актуального досвіду, що ми маємо можливість засвоїти з історії українського Магдебурзького права (адже місцеве самоврядування у нас іще занадто часто залишається обмеженим або фіктивним), дуже цікаво поглянути на цю проблематику з точки зору так званої спільної історії України та Росії. Спробуймо поставити собі запитання: а якою мірою можлива була магдебурзька практика, з незалежністю міської громади від примх (політичних, економічних, будь-яких інших) місцевої влади, в містах Московського царства, згодом Російської імперії? Доля Новгорода, де щось схоже справді-таки було, Новгорода, підкореного військовою силою Іваном ІІІ (1471 р.) і фізично винищеного — йдеться, по суті, про геноцид — Іваном IV Грозним (1570 р.), дає яскраву відповідь на це запитання...
