Скоріше за все, у сучасника може скластися враження, що осмислення значення пам’ятників, ба більше — й війна з ними, знесення та пошкодження — явища сьогоднішнього дня. Видається, що це не так. Пам’ятники завжди несли велике ідейне навантаження, винятком не була й Російська імперія, яка плідно їх використовувала для легітимації своїх прав на володіння завойованими територіями.
Російська імперія до певного часу не переймалася проблемою узаконення свого права на володіння тією чи іншою завойованою землею, покладаючись швидше на військово-силові аргументи. Бо, як зауважив сучасний віденський історик Андреас Каппелер, Петрові І як монархові при завоюванні нових земель не йшлося про будь-яке виправдання. Для нього прирощування імперії було природним обов’язком государя.
Польське Листопадове повстання 1830 р. різко змінило ставлення верховної влади до формування історичної пам’яті, яка мала посприяти її утвердженню на колишніх річпосполитських територіях. Спротив поляків змусив шукати більш вагомі, переконливіші аргументи на право володіння Правобережною Україною, й серед них історичне минуле краю, точкою відліку якого було вибрано Київську Русь. Для конструювання ідеї правонаступництва надзвичайно плідним виявився факт прийняття християнства на берегах Дніпра, яке пов’язувалося з київським князем Володимиром. Ідея спорудження йому пам’ятника визріла в оточенні київських інтелектуалів, які апробували її при приїзді до Києва 1832 р. Миколи І.
Київський генерал-губернатор В.В. Левашов поєднав цю ініціативу з іншою, вже раціональною ідеєю — заснувати у Києві Інститут правознавства. Для нього взірцем послужило училище права і адміністрації, на базі якого було засновано у 1816 р. Варшавський університет, ліквідований 1831 року. У його записці Миколі І це обѓрунтовувалося таким чином. Спорудження у Києві пам’ятника Володимирові має відбуватися одночасно із заснуванням при ньому Інституту правознавства. Прагматичний генерал-губернатор був переконаний, що пам’ятник стане лише прикрасою міста, а з інститутом він отримає потужне суспільне значення. Потреба в інституті пояснювалась тим, що польські суди, кадровий склад яких формувався на виборному принципі місцевою шляхтою, залишалися поза російським контролем, й імперія не могла забезпечити їх відповідно навченими кадрами, бо й сама таких не мала. А тому професійна підготовка середнього судового персоналу, який би отримав російську освіту, сприяла б запровадженню російської мови і практики судівництва та примусило б кожного поляка вивчити їх. Це зблизило б правобережного шляхтича «з правами и обычаями того отечества, которому он навсегда должен принадлежать, и со временем усвоить для себя имя россиянина».
Тож генерал-губернаторові йшлося про державні завдання щодо асиміляції шляхти. Хоча перебіг подальших подій навколо пам’ятника Володимирові та Інституту правознавства й відбувся дещо за іншим сценарієм, однак від основного задуму В.В. Левашова не було здійснено жодного відступу. Ім’я Володимира буде присвоєно Київському університету. Пам’ятник Володимирові буде споруджено на київських схилах 1853 р. Ця вдала канонізація одного з князів Київської Русі знайде своє продовження й в багатьох інших заходах із наповнення київського життєпростору їхніми іменами. Проте найбільшої популярності набув Нестор-літописець, автор «Повісті временних літ», перший історик, якому 1829 р. Товариство російських старожитностей при Московському університеті встановило пам’ятну дошку на території Києво-Печерської Лаври, на місці зберігання його мощів, а 1855 р. його ім’ям названо провулок у Києві.
Багатогранними виявилися також перипетії навколо спорудження у Києві пам’ятника Богданові Хмельницькому. Ідея його зведення виникла в 1830—1840 рр. також у середовищі київської інтелектуальної еліти, зокрема в оточенні М.О. Максимовича. Листуючись з М.П. Погодіним, Максимович вказав, що, споглядаючи пам’ятник Мініну й Пожарському в Москві, він запитував себе, чому ні в Переяславі, ні в Києві немає пам’ятника Богданові Хмельницькому, який зробив не менше, аби звільнити Малоросію від польського володарювання, яке для Малоросії було куди обтяжливішим, ніж для Московії. На його переконання, споруджувати пам’ятник повинні були Розумовські, Завадовські, Безбородьки, Трощинські. Але якщо вони цього не здійснили, то це мають зробити самі великороси. Адже руками Богдана Хмельницького вся Малоросія, і східна, і західна, відірвалась від Речі Посполитої і приткнулась («примкнула») до Москви. Тим більше, вони мають для цього й кошти, адже ранговий маєток Богдана Хмельницького — Гадяч із волостю, де нараховувалося майже десять тисяч осіб чоловічої статі, — Катерина ІІ 1785 р. викупила в державну казну.
Однак тоді спроба М.О. Максимовича у такий спосіб підняти значимість України у складі Російської імперії не знайшла практичного втілення. І лише Січневе польське постання 1863 р. надало їй нового звучання в устах вже іншого місцевого діяча — М.В. Юзефовича, — який впродовж 32-х років очолював Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. Той вважав, що пам’ятник Богданові Хмельницькому може бути, з одного боку, символом звільнення руської віри і народності від чужоземного (читай польського) ярма, а з іншого — відновником («восстановителем») єдності руської землі. Схвалену Олександром ІІ ідею пам’ятника мав відтворити скульптор Михайло Мікешин, відомий своєю могутньою спорудою «Тисячоліття Росії» в Новгороді, який і запропонував художньо-емоційне втілення політичної проблеми. Постать гетьмана на коні оточували кобзар-малорос, великорос і червонорос, що символізували єдність Росії, в якій місця нелояльним полякам уже не знайшлося. А під фігурою кобзаря мав бути надпис з народної пісні, що той її виконував:
«Та не буде лучше, та не буде краще
Як у нас на Вкраине,
Що не мае жида, що не мае ляха
Не буде й унии».
Барельєфні композиції мали відтворити переможну Зборівську битву, Переяславську раду й урочисту зустріч Богдана Хмельницького у Києві. Все це скріплювалося надписом «Единая неделимая Россия гетману Богдану Хмельницкому».
Бронзова модель споруди була доставлена до Києва й обговорена в Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів. Серед інших варті уваги — міркування її члена Миколи Рігельмана, який зосередився над поєднанням художнього і політичного змісту пам’ятника і дійшов такого висновку. Оскільки спогади народу про гноблення з часом притупилися, а пісні й думи забулися, то варто їх підсилити саме пам’ятником Хмельницькому, якому слід надати символу визволення від польського й католицького гніту, однак не роз’ятрювати глядача знаковими фігурами 200-річної давності, бо вони лише обважнюють художнє враження. Цю ж ідею підтримав і М.В. Юзефович, який запропонував генерал-губернаторові свою кандидатуру на посаду голови комітету зі спорудження пам’ятника. Олександр ІІ також взяв участь в обговоренні, розкритикував фігуру єзуїта, вказав на потребу заміни шляпи на конфедератку, рекомендував відмовитися від чоток, змінити розташування пальців на булаві тощо. Аби досягти історичної правдивості, Володимир Антонович забезпечив М.О. Мікешина портретними зображеннями гетьмана та вказав на допущені помилки щодо одягу та його озброєння. До обговорення підключився й великий князь Костянтин Миколайович, який оглядав пам’ятник 1873 р. в петербурзькій майстерні скульптора. За його настановою фігура гетьмана зазнала нових змін: «чтобы он, находясь на коне, в левой руке держал знамя или штандарт с русским государственным орлом, а персты правой руки, поднятой к верху, к орлу, сложил бы к присяге. Фигуру в таком случае придется сделать с обнаженной головой». Ці зміни позбавили б постать Богдана Хмельницького двозначності, адже «при взгляде на него можно понимать и так, что гетман, поразив исконных неприятелей своих... указывает на Москву с воззванием ополчиться и на нее». Тож пам’ятник мав складатися з однієї кінської статуї з переможеним польським прапором та розірваними ланцюгами, а Богдан мусить вказувати на північний схід, до Москви.
Надання фігурі гетьмана політичної одномірності, постійне втручання височайших осіб, прагнення уникнути дражливих моментів, як і позиція М.О. Мікешина, відірваність його від Києва — все це затягло встановлення пам’ятника, крім того, він ставав дорожчим. Аби скульптор не відмовився від подальшої співпраці, його втрати було компенсовано виділенням однієї тисячі десятин землі в Катеринославській губернії. Київський генерал-губернатор О.М. Дондуков-Корсаков провів додаткові переговори з військовим і морським відомствами щодо постачання міді та перевезення пам’ятника залізницею. І при всьому тому його відкриття передбачалося не як окремий, самодостатній акт, а як один із чисельних заходів, приурочених до 900-ліття хрещення Русі, серед яких варто згадати й про спорудження Володимирського собору. Тож від ідеї пам’ятника до реалізації пройшло півстоліття, і за цей час змінювався образ Богдана Хмельницького. Якщо у М.О. Максимовича він був політиком, який об’єднав Велику і Малу Росії, то у М.В. Юзефовича та імператорського двору він набув рис захисника православної віри, антипольського спрямування. У всякому разі, про це йшлося не тільки у М.В. Юзефовича, а й у промові митрополита Платона, який висловив побажання, щоб кожен син Росії, як і Богдан Хмельницький, всі сили віддавав на благо спільної вітчизни.
Українську ідею, що почала набирати наприкінці XIX століття зримих проявів, імперська влада намагалася подолати в такий же спосіб, як свого часу польську присутність та польську ідентичність. Відмінність становило те, що тепер ініціативу перебирали на себе виховані в православно-російській системі духовних та політичних цінностей, сформованій у 1830—1840 роках, місцеві діячі-державники. Вони також звернулися до пам’ятників, можливість яких зримо та масово впливати на ідейні переконання не підлягала сумніву.
У членів Київського відділу російського воєнно-історичного товариства визрів задум, що втілився у спорудження цілої серії пам’ятників під назвою «Исторический путь». Його мала відкривати композиція з княгинею Ольгою, Андрієм Первозванним та Кирилом і Мефодієм. Потім встановлювалися б пам’ятники Віщому Олегові, Святославу Ігоревичу, Владиславу Святославовичу, Володимирові Мономаху та Нестору-Літописцю. Подана київським генерал-губернатором Ф.Ф. Треповим, ця ідея була схвалена Миколою ІІ. Імператорський кабінет виділив 10 тис. руб. на зведення пам’ятника княгині Ользі. У пресі, зокрема «Киевлянине», подія висвітлювалась як велика російська національна справа, за яку взялося Київське воєнно-історичне товариство, і яка за ідейним наповненням перевершує здобутки і Київського університету, і Київської духовної академії з їхніми науковими товариствами. Одначе, незважаючи на упередженість та звеличення, цей намір не знайшов повної підтримки у середовищі навіть наближених до товариства осіб, які активно почали обговорювати його недоліки. Більше того, один із засновників Київського клубу «русских националистов» А.І. Савенко вважав, що композиція зі св. Ольгою не відповідає історичній правді. Адже княгиня Ольга не може бути святою, вона не хрестила Русь, а тому не може перебувати в композиції поруч з Андрієм Первозванним. Як не можуть бути в одній скульптурі й Ярослав Мудрий та Володимир Мономах, а пам’ятник їм не варто встановлювати «перед присутственними місцями», керуючись лише тими міркуваннями, що Ярослав Мудрий кодифікував «Руську правду» й тому повинен стояти перед тогочасною будівлею окружного суду. Пам’ятник йому слід ставити на Софійській площі перед Ярославовим творінням — Софійським собором.
Критика проекту А.І. Савенком поділила учасників дискусії на два табори, в одному з яких опинилися автори проекту, професійні історики: професори Київської духовної академії В.З. Завітневич, Київського університету М.В. Довнар-Запольський, а також Г.Г. Павлуцький та М.В. Стороженко, які вважали, що пам’ятник, хоча й не відповідає історичній правді, зате виразно окреслить «известную идею». Їм заперечували непрофесіонали-історики, серед яких начальник штабу Київського військового округу генерал М.В. Алексеєв, прокурор воєнно-окружного суду генерал М.І. Костенко, А.І. Савенко та професори В.Є. Чернов, Ю.А. Кулаковський, які були переконані в тому, що історична правда має тісно поєднуватися з політичною ідеєю та її художнім втіленням. Останніх підтримували й дописувачі газет, один з яких вважав, що Ольга була державним діячем болгарського походження, а не святою. Інший — що ще і її син Святослав не став християнином, а був язичником. М. Костенко наголошував, що Ольга була грізною та жорстокою правителькою, а тому її не варто зображати з хрестом у руці, як і постать Андрія Первозванного, відвідування яким Києва не було доведеним фактом. Таке прискіпливе обговорення сприяло тому, що ідея встановлення пам’ятника зміцнилася і стала популярною серед киян, а тому міська Київська дума у серпні 1911 р. поклала край дискусії, висловившись голосуванням (46 — «за», 22 — «проти») за встановлення пам’ятника на місці сьогоднішньої Михайлівської площі. Однак для цього їй довелося відмінити своє попереднє рішення, прийняте 1906 р., за яким вона відводила це місце під пам’ятник Тарасові Шевченку.
Більш виразного антиукраїнського змісту набув задум із відзначенням 200-річчя страти Василя Кочубея та Івана Іскри і спорудження їм пам’ятника. Ця ідея також виникла в середовищі Київського відділу російського воєнно-історичного товариства. Дві історичні постаті, покарані гетьманом Мазепою 14 липня 1708 р. за вірність імператору Петру, уособлювали «мучеников за единую неделимую Россию», мали символізувати відданість імперії на противагу сепаратизму та «зраді», — як про це йшлося в донесенні директора Першої Київської гімназії М.В. Стороженка генерал-губернаторові Ф. Ф. Трепову. Той, схваливши цю пропозицію, почав ініціювати відведення місця для пам’ятника у Києві. Комітет з його спорудження та відзначення очолив М.В. Стороженко, а до його складу увійшли усі живі нащадки Кочубея та військові чини — члени Воєно-історичного товариства. М.В. Стороженко проявив велику активність, запропонувавши встановити споруду на Микільській площі на Печерську, домігся схвалення цього Миколою ІІ, коли той відвідував Київ 1911 р. Його міркування з приводу вшанування пам’яті Кочубея та Іскри варті більшої уваги. Оскільки «сепаратистическое мазепинство» буде намагатися применшити їхне історичне значення, особливо в середовищі сільського населення, то до святкування слід залучити в обов’язковому порядку дворянство і земство всіх губерній. Він назвав саме ті губернії, де мешкали українці: південні, правобережні, лівобережні, а також Воронізька, Таврійська, землі Війська Донського та кубанських козаків. І Стороженко, і нащадки Кочубеїв допомагали скульпторові П.А. Самонову, аби фігури вийшли достовірними та художньо переконливими, а тому Кочубей і Іскра зображались в той момент, коли вони прийняли рішення повідомити Петру І про зраду гетьмана Мазепи.
Якщо композиція з пам’ятником св. Ольги «забрала» місце, визначене для пам’ятника Тарасові Шевченку, який набув значення символу української нації, то пам’ятник Кочубею та Іскрі мав якщо не перемогти, то переважити заходи по увічненню пам’яті поета, приурочені до 100-річчя від дня його народження.
Тож в арсеналі заходів влади на Правобережній Україні, як ніде в інших регіонах Російської імперії, була присутня історія, підігнана до імперських потреб єдиного державного обширу. З багатого та різноманітного фактографічного матеріалу лише кільком історичним подіям надано наріжного та символічного значення. Проголосивши себе спадкоємницею Київської Русі, імперія зупинилася на її хрещенні, Переяславській раді 1654 р. та на протиставленні конфесійної відмінності (російського православ’я та католицизму). А пам’ятні споруди мали візуально закріпити в людській пам’яті право Росії на володіння цією територією, від якої вона «тягла» свою «безперервну» історію. Пам’ятник князю Володимирові піднімав значення хрещення Русі та змушував нагадувати про домінування православної віри з часів Київської Русі в окатоличеному краї. Конфліктне минуле між Річчю Посполитою і Гетьманською державою, як і конфесійна відмінність, використовувалися для реактивації антипольських настроїв під час визвольних польських повстань 1830 і особливо 1863 років, а встановлення пам’ятника Богданові Хмельницькому мало нагадувати та відновлювати в історичній пам’яті акт з’єднання 1654 р. Для утримання українців в імперській орбіті з поляків творився образ ворога, за допомогою якого формувалася російська спільність.
Зміна спрямування історизації з антипольського на антиукраїнське на початку XX століття практично не вплинула на її форми та методи, й вона надалі продовжувала підтримувати й насаджувати, і найперше у вигляді пам’ятників, ідею збереження цілісності Російської імперії. Для засудження українського руху мобілізовано ідею зрадництва, що вилилась у спорудження пам’ятника Кочубею та Іскрі. При цьому надзвичайно великого значення надавалося художньому втіленню історичних споруд, які найбільше б увиразнювали названу ідею, а тому споруди ті, як правило, досягали своєї мети — значною мірою посилювали міфологічні схеми, на основі яких формувалася масова свідомість та історичні знання людей.
