Як суспільство зрікається залишків свободи? Чому чимала (а часто — й найкраща) частина нації добровільно йде на обмеження своїх громадянських і культурних прав, а всі наслідки такого фатального рішення відчуває лише згодом? Яку роль відіграє в остаточному «приборканні» народу яскрава історична особистість, яка бере найактивнішу участь в головних подіях часу?
Минуле кожного народу дає певну кількість високо драматичних, справді показових сюжетів, що допомагають у пошуках відповідей на поставлені вище запитання. В історії України в цьому плані винятково цікавою для вивчення є доба 60—80-х років XVIII століття, коли президентом малоросійської Колегії та генерал-губернатором Малоросії був визначний військовий та державний діяч єкатеринівської Росії, генерал-фельдмаршал, граф Петро Олександрович Румянцев. Роки правління, саме так без перебільшення можна сказати, Румянцева на нашій землі (дещо спрощуючи, їх можна визначити так: 1765— 1768 та 1777—1782 рр.) показові як несхибною імперською волею, що її блискуче виявив цей сановний виконавець наказів імператриці Катерини II, так і майстерним використанням ним суперечностей усередині самого українського суспільства. Але спочатку бодай коротко згадаймо про передісторію подій, що стали останньою крапкою у поглинанні метрополією України.
Петро Румянцев був призначений імперським намісником в Україні з дуже широкими і конкретно визначеними повноваженнями в першій половині 1765 року. За його плечима був уже багатющий досвід військових дій у Семирічній війні 1756—1763 рр., звання генерал-аншефа і гучна слава переможця армії короля Прусії Фрідріха Великого під Гросс-Егерсдорфом (1757 р.) та Кунерсдорфом (1759 р.). Але 39 річний граф на момент свогопризначення не мав будь-якого політичного досвіду; із тим більшим завзяттям заходився він виконувати директиви з Петербурга.
Передувало ж прибуттю Петра Олександровича в Україну винятково важливе рішення Катерини II: у листопаді 1764 року імператриця видала «Манифест к малоросийському народу», яким було позбавлено свого звання осАле 1780 рік Петро Олександрович зустрічав знову на посаді генерал-губернатора Малоросії. Він наполегливо і твердо, як і раніше, заходився виконувати Указ Катерини II, яким в Україні було введено таку саму губернську форму правління, як і в Росії; зокрема, імперський правитель розділив Гетьманщину на три намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, провів реформу судової системи, максимально наблизивши її до загальноросійської (1781 р.), скасував Малоросійську Колегію (1782 р.) бо, як було оголошено, «никаких отличий именно малороссийских вообще не должно быть». Був проведений «розбір дворянських прав» української старшини, в результаті чого її більшість отримала російське дворянство. І, зрештою, «заключним акордом», справжнім апофеозом політики Катерини II, «лютої вовчиці» (за словом Тараса Шевченка), Румянцева та їм подібних стало остаточне закріпачення українського селянства (і перед цим дуже залежного від старшини) у 1783 році.
Після другого (і останнього) від’їзду з України Петро Румянцев прожив ще 12 з половиною років і помер на порозі свого 70 річчя. Чому ж фельдмаршалувдалося так «блискуче» виконати всі настанови з Петербурга — результатом яких, зауважимо, стало ще більше обмеження громадських прав та гідності людини на нашій землі, ще брутальніше її приниження? Мабуть, найбільш точну відповідь на це запитання дав М.С. Грушевський, який вказував, що до катастрофічних наслідків у XVIII столітті (і не тільки) призвела «повна недостача відпорної сили у українського громадянства», коли «внуки козацькі, потомки тих, що під проводом Хмельницького повставали і розвалювали шляхетське панування над Україною, проганяючи магнатів-королев’ят, тепер самі поставали панами-магнатами, правдами і неправдами назбиравши великі маєтності і заселивши їх безправними підданими».
Пам’ятаймо сувору істину історії: добровільна відмова від свободи часто дає можливість зміцнити майнові права, примножити власність, але завжди завдає непоправної шкоди особистої та національної гідності людини. таннього гетьмана України Кирила Розумовського з причини нібито «добровільного» зречення булави. Про скасування самої гетьманської посади у Маніфесті прямо сказано не було, але не згадувалось й про вибори наступного гетьмана. Отже, фактично Гетьманщина як автономне політичне утворення у складі імперії припиняла своє існування.
Значення цієї події сучасники збагнули далеко не відразу. Справа полягала не в особі самого Кирила Розумовського. Дійсно, мали рацію і Володимир Антонович, і Михайло Грушевський, і Дмитро Дорошенко разом із багатьма іншими провідними українськими істориками XIX—XX ст., коли вказували на те, що К.Розумовський був людиною, багато в чому чужою Україні та її народові — набагато тісніші зв’язки він мав при дворі імператриці Єлізавети Петрівни.
Але... «все пізнається у порівнянні»: справжні причини «відставки» останнього гетьмана стали цілком зрозумілими вже у 1765 році, коли Катерина II в інструкціях Румянцеву, який відбував до України, чітко вказала на те, як саме буде «вдосконалюватися» політика імперії на українській землі. Він повинен був «следовать непреклонным курсом» і виходити насамперед з того, що в Україні, Фінляндії і балтійських провінціях мав твердо встановлюватися єдиний державний устрій — загальноімперський. Щодо України це означало, що звелено було домагатися, аби «вік і ім’я гетьманів зникали, а не тільки щоб яка-небудь інша персона була визначена на цей уряд».
Конкретно П.Румянцев, дотримуючися вказівок «государыни», вжив таких заходів. Була знову сформована Малоросійська Колегія (як це було у першій половині XVIII ст.), але аж ніяк не на засадах паритету між українцями і росіянами, бо це, як вказувала Катерина II, «утверждало бы в малороссиянах развратное мнение, по коему постановляют себя народом от здешнего (тобто великоросійського. — І.С. ) совсем отличным». З метою мати точні відомості про майно «малоросіян» та забезпечити зразкове стягування податків Румянцев провів перший перепис населення України (1767 р.). Імперському наміснику України було звелено планомірно й неухильно спрямувати свій курс на те, щоб позбавити українських селян права переходити від одного поміщика до іншого, а також протидіяти «внутрішньої ненависті до Великої Росїї» з боку українців (?!).
Румянцев справді швидко побачив небезпеку в «республиканских мыслях» окремих представників новосформованої української шляхти і вжив якнайсуворіших репресивних заходів. Навіть за цілком «вірнопідданні» побажання деяких делегатів від України, що увійшли до складу так званої «комиссии Уложения» 1767 р. (це був дорадчий орган при Катерині II, скликаний для розробки законопроектів у руслі майбутніх, швидко призупинених, реформ): просимо, мовляв, повернути наші автономні права і вольності, даровані Богдану Хмельницькому — навіть за такий «зухвалий злочин» суд, під тиском Румянцева, виніс 30 смертних вироків (щоправда, швидко пом’якшених). «Граф Петро Олександрович», стрімко позбавивши будь-якої реальної влади членів Малоросійськї Колегії, примножуючи свої величезні маєтності в Україні, спритно виставляючи себе захисником «простого народу» перед старшиною, залізною рукою провадив далі свою політику.
Румянцев був здатний об’єктивно оцінювати якості того народу, яким керував. 1766 року граф писав Катерині II про наших предків: «Є в них образ своєї власної нації і «солодкої отчизни». Ся невелика купка людей інакше не відзивається, як тільки що то вони найперші на цілім світі і що нема від них нікого сильнішого, нікого хоробрішого, нікого розумнішого, і нема ніде нічого доброго, нічого корисного, нічого дійсно свободного, що могло б їм придатися, і все що у них — то найкраще!» (Хто скаже, чого більше у цьому румянцевському портреті нашої тодішньої еліти — плюсів чи мінусів?).
1769 року почалася російсько-турецька війна. 43-річний Румянцев узяв у бойових діях якнайактивнішу участь, ще більше уславивши своє ім’я видатного полководця блискучими перемогами під Ларгою і Кагулом (1770 року Катерина II пожалувала йому звання фельдмаршала).
