Тоді головний отаман армії УНР Симон Петлюра був налаштований щодо білогвардійців досить миролюбно. Він наказав своїм бійцям утриматись від спротиву денікінцям, а сам вислав до білої ставки своїх парламентарів із пропозицією укладення спільної антибільшовицької конвенції й розмежування сфер впливу. Сам Симон Васильович розглядав останнє питання цілком традиційно: армія УНР мала контролювати українське Правобережжя, армія Денікіна — українське Лівобережжя. Роблячи такий крок, український головнокомандувач, крім іншого, розраховував на підтримку країн Антанти. Проте відповідь білогвардійського главкома звела нанівець ініціативу Петлюри. Денікін відповів, що ніколи не визнає «зрадника» і «бандита» Петлюру, а його армії запропонував або приєднатися до збройних сил Півдня Росії, або ж просто скласти зброю. Зайве говорити, що для послідовних борців за самостійну Україну думка царського генерала була цілком неприйнятною.
Наприкінці серпня 1919 року більшовицька влада в Києві була ліквідована. І сталося так, що це майже одночасно зробили дві сили — петлюрівці та денікінці, що з інтервалом в якійсь кілька годин зайняли столицю України. Але встановити з білими «полюбовні» стосунки Петлюрі знову не вдалося. Більш того, саме таке миролюбне ставлення дало змогу воякам Денікіна досить швидко витіснити петлюрівських вояків з Києва, незважаючи на те, що останні переважали «золотопогонників» у живій силі принаймні у п'ять разів, і при їхньому бажанні Київ залишили б саме солдати Денікіна. Пізніше, наприкінці вересня 1919 року, петлюрівська і денікінська армія знову опинились у стані війни... До речі, досить складне становище, у якому перебували тоді підрозділи УНР, примусило головного отамана відкинути старий план порозуміння з Денікіним і укласти (у жовтні 1919 року) тимчасову союзницьку угоду з більшовиками. Відповідно до неї, петлюрівці та більшовики мали разом битись проти спільного ворога — Білої армії, й, крім того, за деякими даними, петлюрівська ставка «уступила» червоним кілька своїх великих підрозділів.
Щоправда, ставлення керівників білого руху до УНР та її армії далеко не завжди було безкомпромісним. На початку 1920 року важкі поразки Добровольчої армії від більшовиків та махновців примусило денікінське командування простягнути петлюрівцям руку. 7 січня 1920 року командир Ольвіопільського «добровольчого» загону полковник Попов звернувся до отаманів Омеляновича — Павленка і Тютюнника з листом, в якому пропонував їм забути стару ворожнечу і розпочати спільну боротьбу проти більшовизму. Зокрема, у своєму листі денікінський командир цілком логічно зазначив: петлюрівська армія користується підтримкою українського населення, але не має достатньо зброї; у денікінської армії зброї більш ніж достатньо, але українці ставляться до неї вороже, а тому альянс двох був би досить доцільним і корисним для обох сторін. Незабаром офіцер- білогвардієць отримав від українських воєначальників відповідь: бійці Симона Петлюри, в принципі, аж ніяк не проти такого союзу, але він може стати реальністю лише за двох умов: по-перше, керівники денікінської армії мають беззастережно визнати самостійну Україну, і, по-друге, білогвардійські частини мають приєднатися до петлюрівської армії, безумовно визнавши її військове командування. Звичайно, що такі умови денікінська ставка визнати теж не могла.
У другій половині 1920 року склалися певні умови для успішного формування військового союзу армії Української Народної Республіки і Руської aрмії «чорного барона» генерал-лейтенанта Петра Врангеля. З одного боку, і на петлюрівців, і на врангелівців тиснув тоді спільний ворог — більшовицькі полки, а з іншого, сам Врангель ставився до так званого українського питання набагато ліберальніше, ніж його попередник Антон Денікін. Остання обставина була, зокрема, обумовлена тим, що сама врангелівська армія не менш як на 60% складалася з етнічних українців.
Є дані, що впродовж 1920 року ставку барона Врангеля неодноразово відвідували посланці Петлюри. Представники головного отамана армії УНР неодноразово підкреслювали, що українські вояки готові воювати разом з білими проти більшовиків, але як обов язкову умову цього знову ж таки висували беззастережне визнання «чорним бароном» незалежності України.
Факти свідчать, що головнокомандувач Руської армії був готовий задовільнити цю вимогу, більш того, він обіцяв у разі спільної перемоги над комуністами відновити на контрольованій його військами території Запорозьку Січ. 8 листопада 1920 року Петро Врангель зробив те, що до того так і не спромоглися зробити інші білогвардійські воєначальники, — він визнав самостійність України. Однак, незважаючи на це, вже досить реальному військово-політичному союзу петлюрівців і врангелівців так і не судилося збутись. Буквально через тиждень радянські та махновські війська увірвалися до Криму, а солдати і офіцери Руської армії у своїй більшості евакуювалися за кордон, припинивши відігравати будь-яку роль в українських справах...
Разом з цим, однак, можна навести факти, які свідчать, що у ряді випадків союз української національної та білогвардійської армій став реальністю. Наприклад, у листопаді 1919 року військовий союз з денікінцями уклала Галицька армія, керівники якої, на відміну від Петлюри, розглядали Денікіна виключно як союзника. Пізніше Симон Петлюра спромігся укласти військовий союз із білогвардійською армією генерала Перемикіна, вояки якої неодноразово билися пліч-о-пліч з петлюрівцями проти червоних. Проте варто зазначити, що з різних причин ці антибільшовицькі альянси так і не стали тоді дієвими. Значна кількість вояків-галичан страждала тоді на страшну хворобу — тиф, що у військовому відношенні робило їх практично недієздатними, а вояки генерала Перемикіна були нечисельні для того, щоб зробити серйозну «погоду» на фронті...
АЛЬЯНС «МОНАРХІСТІВ» І АНАРХІСТІВ»: ВЕЛИКІ НАДІЇ Й МАЛІ РЕЗУЛЬТАТИ
У роки громадянської війни в Україні одним з найсильніших військово-політичних рухів була так звана махновщина. І саме така риса багатотисячного повстанського руху на чолі з Нестором Махном робила його привабливим союзником в очах інших політичних сил. Не винятком у цьому плані були і російські білогвардійці. Думка про укладення з махновцями антибільшовицького союзу вперше прийшла до них навесні 1919 року, коли славетний селянський «батько» був комбригом Червоної армії. Зазначимо, що білогвардійські вожді добре враховували наявність серйозних політичних розходжень між Махном і комуністами, що, на їхню думку, робило реалізацію такого задуму цілком реальним.
9 травня 1919 року за наказом білогвардійського генерала і отамана Андрія Шкуро його начальник штабу написав Махнові листа з пропозицією про військовий союз, посилаючись на те, що і білокозаки, і махновці однаково вороже ставляться до влади комуністів з їхнім «комісародержавством», ЧК та іншими подібними речами. Проте надії білого командира не справдились, адже наявність великих розходжень між комуністами і більшовиками сама по собі ще не означала, що Нестор Іванович — переконаний ворог «золотопогонників» — відразу ж перейде на їхній бік. Прочитавши листа, «батько» Махно прилюдно заявив, що з «буржуазними генералами» у нього ніколи не буде нічого спільного. У другій половині 1919 року, незважаючи на розрив махновців з Червоною армією, вони продовжували битись з «біляками» не менш вперто, ніж раніше...
Але ця історія повторилася — щоправда, пізніше, у 1920 році. Неабиякі надії на утворення білогвардійсько-махновського альянсу тоді покладав білогвардійський генерал- лейтенант Петро Врангель, який, прийнявши білу «естафету» від Денікіна, виступив, на відміну від свого попередника, за укладення військової коаліції різних антибільшовицьких сил. Навесні—влітку 1920 року штаб «чорного барона» відрядив до Махна трьох офіцерів-парламентарів з пропозицією про союз двох сил. Але їхня місія закінчилася невдачею: перший емісар поручик Єрмаков був заарештований чекістами, так і не діставшись махновського штабу, двоє інших (зовсім молодий капітан Михайлов і вже літній білогвардійський полковник) були публічно страчені повстанцями, причому на грудях повішеного Михайлова висіла табличка з написом, що ніяких союзів з «білими» катами» у махновців ніколи не було і не буде...
І все-таки зусилля «чорного барона» із залучення махновських повстанців на свій бік завершилися частковим успіхом. Навесні та влітку 1920 року до врангелівської армії приєдналася ціла низка махновських загонів на чолі з отаманами Володіним, Савченком, Яценком, Голиком, Іщенком, Протчаном та деякими іншими...
Загальна кількість махновців, що перейшли до Врангеля, становила близько трьох тисяч бійців. Частина їхніх командирів склала спеціальні відозви до населення, в яких обґрунтовувала необхідність з'єднання зусиль з Руською армією в боротьбі проти «комісародержавства». Слід зазначити, що Врангель дозволив повністю зберегти і внутрішню структуру біломахновських частин, й їхні старі назви (більшість з них називалася полками імені « батьки» Махно).
Частина істориків стверджує, що з боку махновців то був цілком фіктивний союз, за яким стояло бажання Нестора Махна створити у врангелівській армії власну «п'яту колону», здатну в потрібний час завдати потужного удару по ворогові. Деякі факти дійсно нібито підтверджують таку версію, однак, на мою думку, це — тільки частина правди. Досить вирогідно і те, що тоді «махновці- зрадники» почали сприймати генерала Врангеля не як ворога, а як союзника, на що були свої причини. По-перше, сам «чорний барон», на відміну від « царя Антона» (так нерідко називали Денікіна колеги з ратної справи), висунув явно запозичене у есерів і безумовно популярне серед селянства гасло: « Земля — селянам». По-друге, пропагандисти Врангеля енергійно розповсюджували тоді неправдиві відомості про те, що Врангель і Махно вже офіційно уклали військовий союз. Як доказ цього, населенню неодноразово демонструвалися бойові накази «батька» Махна відповідного змісту, і, треба сказати, фальшивки були виготовлені на досить високому рівні, сравляючи потрібне білим враження на населення українського Півдня. Додамо, що пропагандистській акції врангелівців тоді фактично підіграла більшовицька преса, яка опубліковала чимало матеріалів про нібито існуючий союз махновців і білогвардійців...
Нелегко з'ясувати, який внесок у «білу справу» зробили махновські перекинчики, однак, судячи з усього, їхній доробок щодо цього аж ніяк не був великим. Відомо, що врангелівські командири страшенно не довіряли вчорашнім підлеглим «батька» Махна і навряд чи могли надавати останнім по-справжньому складні й відповідальні військові завдання. І таке недовір'я мало серйозні підстави. Союз «анархістів» і «монархістів» виявився хитким і досить короткочасним. У вересні—жовтні 1920 року махновські загони, які перебували в армії Врангеля, отримали наказ із штабу Махна — розпочати збройну боротьбу проти військ «чорного барона», якому більшість з них підкорилася. Свою роль у цьому відіграли як великий авторитет Нестора Івановича, так і відчуття того, що врангелівський режим приречений на поразку. «Блудні сини» повернулися до махновської армії й зробили свій внесок в ліквідацію «врангелівщини», а кілька махновських отаманів — переконаних прибічників союзу білого і чорного прапорів — були розстріляні за наказом самого Махна.
