У 80-ті роки минулого століття в Москві, у своїй квартирі на Фрунзенській набережній зовні тихо й непримітно доживав свій вік старий. Йому було вже за 90 років; він охоче спілкувався з сусідами на політичні теми (за словами діда, «я при цьому знову відчув себе старим пропагандистом-агітатором за партію, за марксизм-ленінізм, за соціалізм-комунізм»). Тим часом, мало хто знав, що цей дряхлий пенсіонер, що вже майже осліп, з фанатичною завзятістю працює над мемуарами. А пригадати йому було що, бо перед нами — один з найстрашніших сатрапів сталінського режиму Лазар Каганович (1893—1991), безпосередньо винний майже в усіх лиходійствах більшовицького тоталітаризму 20—50-х років ХХ століття.
2003 року видавництво «Вагріус» опублікувало скорочений варіант спогадів Кагановича («Пам’ятні нотатки» — на такій назві зупинилися редактори). Читати працю «залізного» сталінського наркома, багаторічного члена Політбюро ЦК ВКП(б) — обтяжливе, дуже втомливе заняття; людина, яка була довгі роки найближчим опричником найлютішого, можливо, тирана у світовій історії ні в чому — абсолютно — не розкаялася, ім’я свого хазяїна на сторінках спогадів згадує, як правило, тільки в такій редакції: «Великий Сталін», «Геніальний Вождь партії» і т. д., причому писалося все це через 20-30 років після смерті диктатора, отже справа не в страху за своє життя. А в чому? Ми не будемо зараз аналізувати, що криється за цим — глухий фанатизм, прагнення виправдати свої злочини, омертвіння душі? Зупинимося на іншій темі: Каганович і Україна.
Народився майбутній сталінський намісник на нашій землі в селі Кабани, в глибині українського Полісся, на кордоні з Білоруссю, за 20 км від Чорнобиля (!), у бідній єврейській сім’ї (був наймолодшим з 13 дітей). Описуючи в «Пам’ятних нотатках» своє дитинство та юність, Каганович підкреслює те величезне провалля, яке розділяло більшість селян-бідняків (і навіть частину середняків, за його словами), з одного боку, й заможних землеробів, з другого. Безземелля більшості жителів села, відсутність у багатьох робочої худоби та реманенту — така похмура картина найгостріших соціальних протиріч змальовується Кагановичем. До того ж, йдеться про представника одного з найбільш гноблених народів імперії Романових, загнаних у принизливу «смугу осілості».
Усе це привело Кагановича на революційно-радикальний шлях. Дуже показово, що, віддаючи на словах данину поваги старшому брату Михайлу, «який зробив мене більшовиком», автор «Пам’ятних нотаток» в жодному рядку не згадує про те, що Михайло Каганович, також сталінський нарком у 30-ті, потрапив тоді ж під жорна репресій (!). Але відданість Хазяїну (ще 1922 року молодого Кагановича, який призначив на надзвичайно важливу посаду завідуючого організаційним відділом ЦК РКП(б) убила в Кагановичі все людське.
«Заслуживши» повну довіру вождя своєю роботою в апараті ЦК (в якій мірі Каганович допоміг Сталіну розставити на найважливіших посадах у цьому апараті, в областях, республіках своїх людей — тема для окремої розмови), молодий талановитий кар’єрист навесні 1925 року обирається з благословення Хазяїна Генеральним секретарем Компартії (більшовиків) України. На результатах «плідної» роботи Кагановича на цій посаді (1925-1928 роки) й на тому, як він висвітлює цей період у «Пам’ятних нотатках», варто зупинитися детальніше.
Якщо вірити самому наміснику Кремля, не було більшого поборника «української соціалістичної державності» (саме так!), українського національного відродження й української мови, ніж він. Специфічною апаратною сталінською «новомовою» (нею буквально переповнена книжка Кагановича; ця новомова нудотна, але треба вчитися читати її, читати між рядків як страшне керівництво до дії!) наш динозавр згадує про обстановку в Україні так: «Ми долали опір проведенню українізації великодержавних націоналістичних елементів, що виступали проти українізації. З другого боку (це неодмінна обмовка, дуже характерна для сталінської хибноцентриcтської схеми, для обгрунтування боротьби відразу проти двох ворогів, проти «більшої» й «меншої» загрози. — І.С. ), доводилося боротися проти українських націоналістичних елементів, що вимагали форсування українізації із застосуванням адміністративно-насильницьких заходів. Зокрема й стосовно українізації складу пролетаріату...».
Каганович детально пише у своїй книжці про те, як ЦК України «наполегливо прагнув створити обстановку для дружної роботи тов. Шумського». А як було насправді, може детально розказати будь-який сучасний грамотний історик — Шумського продумано цькували, використовуючи активно впроваджувані Кагановичем ярлики: «націонал-ухильник», «націоналіст», «примиренець щодо націоналізму», «націонал- опортуніст» і т. д.; ці ярлики могли застосувати проти кожної неугодної потенційно незгодної людини, відданої справі українського національного відродження.
А ось (увага!) добрячий десяток сторінок присвячено в «Пам’ятних нотатках» «боротьбі зі зривом українським куркульством плану хлібозаготівель у 1927-1928 роках» (прелюдія страшної трагедії Голодомору...), «боротьбі з шкідництвом у промисловості, організованим непманами й старими буржуазними спецями 1928 року» (так звана «Шахтинська справа», в термінах Сталіна й Кагановича — «економічна контрреволюція», також прелюдія гучних репресивних процесів в Україні, передусім — процесу СВУ). Далі детально розказано про «боротьбу за правильне проведення українізації» (!) — звернемо увагу на цей єзуїтський лозунг, ще 1928-1929 років; Сталін з Кагановичем діяли поетапно, це тільки до 1933 року українізація буде оголошена «контрреволюційною» та «петлюрівською».
Судячи з усього, «кремлівський горець» відчував до Кагановича в ті роки особливу довіру. У книжці наведено приклад оригінального «чорного гумору» Хазяїна. Каганович пише: «Перед моїм від’їздом на Україну Сталін мені говорив про майбутні труднощі в моїй роботі і давав свої поради. Зокрема, він напівжартома говорив, що в Політбюро ЦК КП(б)У є 14 думок. На моє здивоване зауваження: як так — адже в Політбюро всього 7 членів, як же може бути 14 думок? — Сталін відповів: «Спочатку один член Політбюро розходиться з іншим — виходить 7 думок, а потім кожний член Політбюро розходиться з самим собою — виходить ще 7 думок, а в цілому 14 думок. Ви повинні це подолати...» І не випадково саме Кагановичу був адресований відомий лист Сталіна 1931 року про необхідність «навести залізний порядок у КПУ», що послужило ідейним і організаційним обгрунтуванням масових репресій (у Кагановича мене вразив термін «вичищені з партії» стосовно десятків, сотень тисяч людей, неначе йшлося про іржу, про бруд; ось вона — ідеологія терору...).
Вірний сатрап Сталіна повернувся в Україну в ранзі верховного керівника ще раз, 1947 року. Він і тоді залишив про себе страшну пам’ять погромною боротьбою з «українським буржуазним націоналізмом» (безмірну кількість обвинувачень, лайок та погроз на свою адресу довелося вислухати в ту пору Юрію Яновському, Максиму Рильському, Володимиру Сосюрі, видатному історику, академіку Івану Крип’якевичу, іншим найяскравішим представникам української інтелігенції). Знов і знов динозавр Каганович твердив у своїх «проробних» промовах про «ідеологічну боротьбу, рамки якої ширше національного питання», про те, що «не можна заперечувати того, що на Україні німці залишили відомі сліди своєї ідеології» (?!), про «величезну кількість прихованих бандерівців на Західній Україні» і т. д. І це не було параноєю — так ідеологічно «влаштовувався» масовий терор проти західних українців, депортації, розправи над мирними людьми...
Однак «друге пришестя» Кагановича тривало, на щастя, недовго. У грудні 1947 року «вождь народів» відкликав свого опричника в Москву. Трохи більш як за чотири роки після смерті Сталіна, в червні 1957 року, Каганович, який програв (нарівні з Молотовим, Маленковим, Булганіним) під час гострої боротьби за владу Хрущову, був виведений зі складу ЦК, 1961 року — виключений з партії.
Лазар Каганович помер у липні 1991 року у віці 98 років (існує легенда, що паралізований і напівсліпий старий отримав інфаркт, слухаючи телетрансляцію виступу Б.М. Єльцина, і встиг сказати: «Це повна катастрофа»). Його «Пам’ятні нотатки» (звісно, при очищенні від гімалаїв брехні, демагогії та масивів сталінської «новомови») також можуть послужити для історика й будь-якого вдумливого читача найціннішим матеріалом, що допомагає відповісти на запитання: що таке сталінізм, як Сталін йшов до влади і що він зробив з Україною?
