Про ці події розповіла 85-річна бабуся, життя якої відображає історію цілого покоління. Назвемо її Вірою. Це не справжнє її ім’я, та це — сутність багатьох людських душ, які пережили Голодомор, Вітчизняну війну, репресії та пронесли віру в справедливість тієї системи, що обіцяла їм «світле майбутнє», мрія про яке давала сили терпіти темне сьогодення...
Віра народилася в одному із сіл Одеської області 1920 р. Iз першого дня свого життя вона стала напівсиротою — мати померла під час пологів. До певного часу батько ростив доньку сам, потім одружився й у Віри з’явилась звідна старша сестра, а згодом маленький братик. Події 1930-х років Віра чітко пам’ятає по цей день...
До 1932 року в селах повністю була завершена колективізація. За роботу в колгоспі гроші не виплачувались. Кожен повинен був виконати 120 трудоднів за робочий сезон. Якщо не виконував, мав дати пояснення. Наприкінці року, після збору врожаю, більша частина всього зібраного постачалась державі, а певний відсоток того, що залишилося, ділився на трудодні й роздавався колгоспникам у вигляді зерна, гороху й т.д. У 1932 році, коли прийшов час розподілити зароблене, виявилося, що абсолютно все вивезено. Дізнавшись про це, люди почали розраховувати запаси попереднього року на рік наступний. Та в цей час вийшов указ здати всі залишки хліба й іншої провізії, бо «робочий клас країни голодує». Колгоспники нічого не здавали. I тут розпочалось так зване розкуркулювання. Першого в селі спіткала ця участь сусіда Віри. Він разом із сім’єю жив у приземкуватій, критій соломою, шевченківській хатині. Сім’я була багатодітна, мали землю, завжди обробляли її всі разом. На цю землю ногою не ступав жоден найманий робітник. Віра ніколи не бачила матір цих дітей і припускає, що вони були сиротами. Під час розкуркулення забрали все до останнього зернятка. Самого господаря не чіпали, хоча надалі багатьох із так званих куркулів забирали й «кудись» висилали. Цей чоловік славився на селі своїми золотими руками, особливо гарно він чоботарював. Після розкуркулення, щоб прогодувати сім’ю, він почав ходити на чужі села ремонтувати взуття. За це отримував якусь їжу й приносив її ввечері додому, сам не їв, марнів на очах. I одного разу, по дорозі з роботи, він упав та помер від голоду. Це була перша жертва Голодомору в цьому селі. Хоронили всією громадою. Як склалась доля дітей — невідомо, із того часу їх ніхто не бачив...
Після розкуркулювання часто, якщо не кожного дня, то через день, почали проводити обшуки. В основному приходили вночі. Грюкали в двері з криком: «Обшук, відчиняй!» I люди відчиняли, потім узагалі перестали зачинятися. Ці обшуки проводили сільські активісти комітету незаможних. Віра пригадує, як вони обшукували всі шпарини в хаті, надворі, забирали все, незалежно від того, якою була сім’я, скільки в ній дітей та якого віку. Вірині однолітки, діти трохи молодші та старші до школи не ходили, вони ранком йшли на убрані поля в пошуках чогось їстівного. I великою радістю було знайти мишачий насип, в якому лежала жменька зерна. Той, хто знаходив такий насип, відчував себе по-справжньому щасливим, інші діти дивилися на нього із заздрістю. Такою ж радістю було знайти на полі качан кукурудзи чи замерзлу морквину. Діти клали це у свою торбинку й несли додому. I так до глибокого снігу. Коли все замело снігом, голод посилився ще більше. Люди з’їдали все, що можна було з’їсти. У селі не залишилось жодної курки, свині, корови, стали їсти собак та кішок. Почали пухнути та вмирати від голоду. Чули, як у сусідньому селі матір з’їла власне дитя, як їли трупи померлих...
Батько Віри теж ходив на заробітки. Він умів лагодити швейні машинки та інші механічні пристрої. Ходив до сусідніх сіл. Виходив раненько, а приходив пізно ввечерi. Часто за виконану роботу люди не могли дати нічого й він повертався з пустими руками. У нього боліли та пухли ноги, та, не зважаючи на це, він кожного дня йшов у надії, що хоч чим- небудь зможе нагодувати сім’ю. Одного разу йому дали трохи проса. Це була радість для всієї родини. Боячись заносити просо до хати, він заховав його надворі. Тієї ж ночі відбувся обшук. Коли все закінчилось, батько пішов за просом, але його вже там не було. Віра, ніби сьогодні, бачить як батько повернувся, змучений та опухлий, сів посеред хати й довго плакав. Iз ним плакали всі...
Люди вмирали щоденно. Вони падали замертво посеред вулиці, на полях, по хатах, їх уже не ховали й не оплакували. Викопувались ями й туди кидали по кілька чоловік...
Невдовзі Вірина 14-річна сестра поїхала до Одеси поступати на ФЗН (фабрично-заводське навчання) при консервному заводі ім. Леніна, її прийняли, надали місце в гуртожитку. Раз на день учням давали суп та по 400 г землисто- чорного хліба. Iз цих 400 г хліба сестра ні разу не з’їла жодного шматочка. Вона сушила його на металевій «буржуйці» й складала в корзину. Коли корзина наповнилась, дівчинка пішла до ФЗН і розповіла, як голодує її родина, попросила відпустити її на два дні, щоб завезти ці сухарі додому, її відпустили. Сестра Віри сіла на потяг Одеса—Харків і вирушила додому, тримаючи в руках корзину зі справжнім скарбом для змучених голодом рідних. Коли ця худенька 14-річна дівчинка дісталась до потрібної їй залізничної станції й ледве ступила на платформу, підійшов міліціонер, узяв її за комір і затягнув до кімнати міліції. Там він розстелив рядно, висипав із корзини всі сухарі й, шльопнувши дівчинку нижче пояса, викинув її за двері. Пройшовши пішки 12 кілометрів до свого села, вона зайшла до хати і, не в змозі сказати жодного слова, опустилась навколішки та довго безутішно ридала перед пустою корзиною. Разом із цією корзиною була спустошена її дитяча душа. Є біль, який не передати словами, є розпач, глибини якого можна порівнювати лише з пеклом. Цей біль не виливається сльозами та не втамовується часом, від нього не існує ліків, а пам’ять про таке залишається відкритою раною на все життя...
Удосталь наплакавшись, Вірина сестра того ж дня голодна й спустошена поїхала назад...
У цей час почали з’являтися так звані торгсини (крамнички торгівлі з іноземцями). Туди люди ходили міняти речі на які-небудь продукти. До такого торгсину пішов і Вірин батько. Від мами залишилась розкішна весільна сукня, яка була пам’яттю про втрачену дорогу людину. Батько, скріпивши серце, узяв цю сукню та поніс до торгсину. Там за плаття йому дали буханець темнішого за землю хліба. Вдома цей хліб порізали та роздали всім по шматочку. Вірі здалося, що нічого смачнішого у своєму житті вона не куштувала. Та їй удалось лише раз проковтнути відкушений шматочок, за другим ковтком спазм здавив її горло. Вона почала задихатись і всі кинулись дівчинці на допомогу. Яким непомірно великим задоволенням може стати шматочок землисто-чорного хліба для людини, в якої відібрали право бути людиною, для якої слова «захист» та «піклування» можуть асоціюватися лише з рідним батьком та ніяк не з державою...
Коли прийшла весна 1933 року й почала з’являтись рослинність, люди стали їсти траву, особливо глуху кропиву. Тварин у селі давно вже не було. Поступово почали садити городи, в основному — буряки, трішки картоплі, петрушку, кріп. У цей час почав з’являтися потроху хліб, а разом із ним надія вижити.
Віра пригадує, як, навчаючись у сусідньому селі в школі, вона жила на квартирі. Iдучи з дому після вихідних, брала трохи буряків. Прийшовши на квартиру, розподіляла їх на весь тиждень. Святом було, коли батько міг дати трішки квасолі.
У 1935 році Віра вступила на робочий факультет. Там їй почали давати стипендію, якої вистачало лише на кукурудзяну муку. Ця мука запарювалась кип’ятком і випивалась у вигляді так званої бевки. Дівчина випивала стакан цієї бевки та йшла на заняття. Такою ж порцією бевки задовольнялась на вечерю, її мучив голодний головний біль. Iноді Віра просто сідала й плакала. Від цього голова боліла ще більше та, мабуть, притуплювався біль душевний. Так продовжувалося до жовтня 1937 року, коли Віра, навчаючись на першому курсі медичного інституту, отримала свою першу студентську стипендію, підвищену за відмінне навчання. I вперше за ці роки купила трішки халви, хліба й втамувала свій голод...
Вона добре пам’ятає той час, коли навчалась на робфакультеті, у неї закінчилась кукурудзяна мука та не було грошей. Дівчина три дні нічого не їла. I тут провідати Віру прийшла сестра мачухи та подарувала їй три карбованці. Уже був вечір і Віра, навіть забувши подякувати, кинулась туди, де сиділи бабусі, які продавали кукурудзяну муку. Було досить пізно, але вона ще встигла купити кілька стаканів цієї муки. Віра й до сьогодні несе у своєму серці те несказане «спасибі»...
Ще багато може розповісти ця людина. I про війну, на якій втратила всіх рідних, про післявоєнну розруху, тощо. Таких доль не десятки, не сотні й навіть не тисячі, їх — мільйони. I кожен, хто пережив усі ці події, — носій Iсторії, записаної на скрижалях серця, історії, яку неможливо не тільки забути, а й перетворити просто на історичні факти, події, дати. Ці люди переживають її кожного дня. Вони прокидаються й засинають із поглядом у минуле, з острахом, що це колись повториться. Цей страх змушував їх колись відкладати більшість зароблених коштів на ощадні книжки, щоб не так боятися завтрашнього дня. Але ті книжки стали такими ж спустошеними корзинами, як та, про яку розповіла Віра. Скільки любові та піклування потрібно для того, щоб відігріти їхні змучені серця, знає лише Бог. Та той, хто вважає себе людиною, не може не вклонитись перед пам’яттю цих людей та зробити все можливе, щоб вони не страждали сьогодні. I, крім того, зробити все, що від нього залежить, щоб завтрашній день не став пеклом на цій землі...
