На превеликий жаль, навіть у об’єктивних історичних творах часом зустрічається історична неправда. Іноді вона лежить на поверхні, її легко одразу ж виявити, й тоді вона не є небезпечною. Так, наприклад, у деяких наших літописах вказується, що ватажка козацького повстання Северина Наливайка поляки живцем спалили в мідному бику, хоча з достовірних джерел відомо, що його четвертували (І. Бєльський). Але іноді помилки бувають не такими вже безневинними, закрадаючись в історичний твір всупереч волі самого автора та формуючи у читачів явно хибне уявлення про той чи інший факт або історичний персонаж. Одна з таких помилок пов’язана з ім’ям гетьмана Степана Куницького.
Про Степана Куницького нам відомо небагато. Походив він із старовинного шляхетського роду Куницьких герба Драго-Сас. Свого часу служив у гетьмана Дорошенка, який очолював Правобережжя в 1665 — 1676 роках. При цьому Куницький користувався особливою довірою у гетьмана. Про це свідчить хоча б той факт, що коли Дорошенко видавав свою дочку за племінника Лівобережного гетьмана Дем’яна Многогрішного, сватання відбувалося саме через Куницького.
Дорошенко хотів створити самостійну українську державу, незалежну ані від Польщі, ані від Росії. У боротьбі з Петром Дорошенком польський уряд прагнув знищити саму серцевину української козацької держави — її гетьмансько-полковий устрій. Тому після смерті 1679 року Остапа Гоголя, призначеного поляками наказним гетьманом (до речі, прямого предка Миколи Васильовича Гоголя), правобережні козаки майже три роки взагалі не мали гетьмана.
Однак під загрозою турецької експансії 1682 року польський король Ян III Собеський був змушений звернутися до правобережного козацтва з проханням надати допомогу в боротьбі проти «бусурманів». За це король обіцяв відновити всі їхні старовинні вольності та привілеї, потурбуватися про рівноправність православної віри з католицькою тощо. Незважаючи на протидію гетьмана Лівобережної України, правобережні козаки вирішили пристати на пропозицію польського короля. Козацькі полки взяли найактивнішу участь у битві європейських армій із турецьким військом під час облоги Відня 1683 року. Ян III Собеський iз успіхом використав козацький воєнний потенціал і в переможному «післявіденському» поході, в битвах під Парканами й Естергомом у Словаччині й Угорщині, і в подальшому визволенні цих земель від османського ярма.
Влітку 1683 року, виконуючи свої обіцянки, Ян III Собеський затверджує правобережним гетьманом Війська Запорізького військового товариша Степана Куницького, обраного козаками. Наприкінці 1683 року король надсилає Куницькому гетьманські клейноди — булаву й печатку з «гербом старожитнім України» (це був відомий образ пішого козака з мушкетом), які згодом перейшли до його наступників.
Влаштувавшись у Немирові на Поділлі, Куницький проводить нову колонізацію земель Правобережної України, розорених воєнними діями під час гетьманства П. Дорошенка та Ю. Хмельницького. Він відбудовує старовинні козацькі міста Корсунь, Богуслав, Мошни. Під час гетьманства Куницького 1683 року складається так званий «компут» (реєстр) правобережного Війська Запорізького. Цього ж року козаки отримують плату за свою службу. Дві великі виплати було здійснено з державної скарбниці Речі Посполитої, і ще одна (за посередництва польського уряду) — від Папи Римського.
Взимку 1683 — 1684 років за наказом Яна III Собеського на чолі 5-тисячного козацького корпусу Куницький здійснює похід до Молдавії, щоб повалити протурецького господаря Г. Дуку й зірвати підготовлюваний похід турецьких військ на Угорщину. Затвердивши господарем на молдавському троні польського ставленика Стефана Петричейку й виконавши таким чином свою місію, Куницький повів помітно поріділе козацьке військо додому. Їхній шлях пролягав через татарські володіння — Буджак. Ось тут і розгорнулися ті драматичні події, які потім невірно описали українські літописці. Згідно з широко поширеною версією Куницький, зіткнувшись з переважаючими силами буджацьких татар, утік iз поля бою, залишивши козаків в оточенні. Пізніше його нібито вбили свої ж козаки, яким вдалося прорватися, в Могильові-Подільському.
Ось, наприклад, як описані ці події в «Історії Русів»: «Король Польський... 1683 року... визначив у Задніпрянські полки Гетьманом, обраним козаками зі своїх старшин, Якима Куницького, на місце вбитого під Віднем Гетьмана їх, Євстафія Гоголя. Але коли 1684 року виряджений був цей Гетьман від Короля зі своїми козацькими полками до Бессарабії для пошуків над Білгородськими Татарами, які зібралися йти війною на Угорщину, то він, побачивши татар у великій кількості від свого корпусу, злякався і підло втік зі своїх полків, покинувши їх у ваганнях напризволяще. Козаки, проголосивши зараз головним начальником своїм Полковника Брацлавського, Дмитра Могилу, зробили з полків своїх, за його велінням, пішу батаву або фалангу і, будучи оточеними зусібіч татарами, пробилися крізь їхні лави і повернулися до своїх кордонів благополучно оборонними заходами, а там, знайшовши Куницького, який втік від них, убили його, за вироком усього війська, тупими кінцями своїх ратищ» (Історія Русів/ Репринтне відтворення видання 1846 року — К.: Дзвін, 1991 с. 180).
Подібні описи смерті Куницького наведені також у літописах Самовидця, Григорія Грабянки й Самійла Величка. Щоправда, невідомо, якими джерелами при цьому користувалися їхні автори. Взагалі, Куницький — один із найменш згадуваних козацьких гетьманів. Проте цікаво, що згадку про нього ми знаходимо в наших сусідів — молдаван. 1844 року, за два роки до видання Осипом Бодянським «Історії Русів», у газеті «Одеський вісник» №32 було надруковане невелике оповідання молдавського письменника Болеслава Хиждеу «Гетьман Куницький. Молдавський переказ із літопису Василя Баїнського». Iз цієї розповіді випливає, що Куницький загинув зовсім не так, як повідомляють нам козацькі літописці.
Справді, ось що пише Хиждеу: «1684 року козацький гетьман Куницький вторгнувся до Молдавії, щоб звільнити її від турецького полону і затвердити на її престолі господарем Стефана Петричейку. Обдурений молдаванами, переслідуваний сильним військом хана татарського, він втік у буджацькі степи, щоб через Дністер перебратися швидше до Польщі. З п’яти тисяч козаків, приведених Куницьким, залишилося лише сімсот молодців. На березі ріки Ялпуха розташувався цей уламок славної козацької сили святкувати Великдень». Наступного ранку, тiльки-но козаки розплющили очі, як побачили в степу чорну хмару. Це десятитисячна татарська орда на чолі з ханським сином наближалася до них. Ну то й що ж Куницький? «Гей, братики-молодці! — сказав своїм Куницький, — буде нам непереливки! Незваних гостей проводжають вогнем і мечем. Тож не осоромимо крові козацької, не осоромимо нашої слави рицарської. Краще гнити в сирій землі, та жити в пам’яті людей, ніж піти в ясак, та служити бусурманам рабством єгипетським!»
Як зрозумів читач, розповідь Хиждеу є не історичним, а художнім твором, що грунтується на конкретному історичному факті. Далі йде красива легенда про те, що ханський син погодився відпустити козаків iз Богом, але за умови, що у випущеного ним у небо сокола буде стільки ран, скільки козаків у Куницького. Козаки погоджуються, але коли розвіявся дим від пострілів, татари бачать, що сімсот козацьких куль пробили не білого сокола, а серце їхнього хана. Тієї ж миті десять тисяч татарських шабель обрушуються на козацькі голови. «Так загинув у Буджаці славний козацький гетьман Куницький разом із своїм славним рицарством, — закінчує Хиждеу свою розповідь. — Вічна пам’ять герою, який намагався звільнити Молдавію від ярма турецького!»
Як же виник цей переказ, і ким був автор розповіді? Відомо, що Василь Баїнський, «родич молдавського господаря Стефана Петричейку», якому Хиждеу приписує роль літописця, не залишив по собі якогось літопису, але сам Болеслав Хиждеу був прямим нащадком молдавського господаря. Його прапрадід Стефан Хиждеу був одружений iз рідною сестрою Стефана Петричейку, й після його загибелі 1673 року Стефан Петричейку всиновив своїх племінників. Відтоді цей рід носив подвійне прізвище — Петричейку-Хиждеу. Очевидно, що в сім’ї Хиждеу збереглися сімейні перекази, які беруть початок від подій тих років.
Хиждеу було відомо, що існує інша, викладена вище, версія загибелі Куницького, оскільки наприкінці розповіді він по суті справи коментує описувані події й дає примітну оцінку цьому переказу, що свідчить про те, що «Куницького вбили татари, а не свої ж козаки, як це стверджують деякі друковані джерела». Як же сталося, що Грабянка, Величко й автор «Історії Русів» використали у своїх літописах невірну версію загибелі Куницького? Відповідь, хоч як це дивно, міститься в тій самій «Історії Русів». У передмові до неї автор звертає увагу на таке: «Історики Польські й Литовські, справедливо підозрювані у вигадках і самохвальстві, описуючи діяння народу Руського, що нібито в підданстві у Поляків був, применшували всіляко великі подвиги їхні на користь спільної вітчизни своєї та Польської». Прикладом таких «вигадок» може слугувати хоча б уже згадувана легенда про спалення Наливайка в мідному бику, яку вигадали польські історики, бажаючи помститися козацькому герою навіть після його смерті.
Похід гетьмана Куницького до Молдавії в 1683 — 1684 роках був черговою віхою в спільній боротьбі молдавського й українського народів проти татарського ярма. Понад те, ця воєнна операція стала одним iз яскравих епізодів спільної боротьби європейських народів iз Османської імперією в їхній протидії поширенню турецького впливу на християнський світ Центральної та Східної Європи.
Оповіді Болеслава Хиждеу передує епіграф iз української народної пісні «Слава наша козацька най марно не гине!» Хотілося б, щоб ці слова справдилися, нарешті, повною мірою й стосовно славетного козацького гетьмана Степана Куницького.
