Ім’я архікнязя Вільгельма Габсбурга є маловідомим в Україні. В його честь не називають вулиць та скверів, не відкривають пам’ятників та меморіальних таблиць. Проте подовжувач роду стародавніх європейських династій Габсбургів та Лотарингів є чи не найбільшим прикладом у новітній історії України, коли особа з таким родоводом свідомо стала на захист українства, заради цих ідеалів зреклася від сім’ї та гучного прізвища й під іменем Василя Вишиваного інтегрувалась в політичне, військове та культурне життя України.
60 років тому — 18 серпня 1948 року — Вільгельм Габсбург закінчив своє життя у Києві, а місце його останнього прихистку й по сьогодні залишається невідомим.
ГАБСБУРГ-ЛОТАРИНГ
Вільгельм фон Габсбург народився 10 лютого 1895 року поблизу міста Пула в Далмації, в родовому маєтку батька — ерцгерцога Карла Степана Габсбурга. Саме ця гілка Габсбургів-Лотарингів дала світові кількох австрійських королів та імператорів, зокрема, й Франца Йосифа, який був троюрідним дядьком Вільгельма. В різні часи Габсбурги були володарями Німеччини, Нідерландів, Іспанії, Чехії, Угорщини...
Карл Габсбург був адміралом австрійського військово-морського флоту, і завдяки цьому шестеро його дітей, зокрема, наймолодший — Вільгельм — з дитинства багато подорожуватимуть Адріатичним морем. А з десятилітнього віку Вільгельм відбуде великі подорожі, які охоплюватимуть не лише Європу, але й Африку, Америку та Азію.
Втім, рішення батька кинути військову службу та переїхати до містечка Живець, що знаходиться у Польщі, не припинило подорожей малого Вільгельма. Саме звідсіля, у 14-літньому віці, він здійснить основну подорож свого життя — таємно від родини впродовж кількох днів, допоки його не знайде жандармерія, мандруватиме Гуцульщиною. Ідеї такої мандрівки він завдячуватиме польській шляхті, яка, часто гостюючи в маєтку австрійського ерцгерцога, згадувала про українців як розбійників та бандитів. Романтичний образ українців-розбишак приваблював юного Вільгельма:
«Було це в літі. Через Львів і Станіславів дібрався я до Ворохти. Вийшов із потяга і пішов у село. На дорозі зустрів одного гуцула-селянина, літ коло 40, і запитав його по-польськи, чи не було б у нього помешкання для мене. Він відповів, що так, і я замешкав у нього. Ходив по горах, їздив кіньми і возом, був у Жаб’ю (суч.Верховина. — С.Л.), скрізь шукав українських розбишак. Але — даремно! Це мене розчарувало. Тоді зродилося в мене в душі недовір’я до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернувся іншим, як виїхав...»
Після цієї подорожі Вільгельм шукає нагод більше пізнати Україну. І коли разом із братом Лео навчатиметься у військовій академії, то як вільний факультативний курс обере саме українську мову.
Слід відзначити, що Вільгельм із дитинства отримає дуже добру освіту — в сім’ї діти спілкувалися італійською мовою, завдяки батькові опанували німецьку, а приватні вчителі вчили французької та англійської. Вільгельм згадував, що ще з дитинства захоплювався творами Гайне, Данте, Петрарки та Боккаччо. З опануванням польської мови юний архікнязь зацікавився творами Генріка Сенкевича та Юліуша Словацького.
Мовами та мандрівками не обмежувалась освіта синів Карла Стефана — батько прагнув дати своїм дітям фахову і якісну військову освіту. Це, щоправда, було нехарактерним для Габсбургів — хлопці імператорського роду отримували офіцерське звання автоматично. Вільгельму ж довелося жити в казармах разом із іншими курсантами.
ЯК ГАБСБУРГ СТАВ ВИШИВАНИМ
Початок Першої світової війни ознаменувався призначенням Вільгельма Габсбурга до 13-го уланського полку, який складався переважно із українців Золочівського повіту (сучасна Львівщина). Ерцгерцог Вільгельм дуже швидко зукраїнізував свою частину, позбавившись поляків та угорців. Сам же ж, за допомогою вояка із Тернопільщини на прізвище Приймак, продовжив поглиблено вивчати українську мову, а згодом й прочитав першу книгу українською — коротку «Історію України» Михайла Грушевського.
Любов вояків до свого командира проявилася в дарунку, який отримав Вільгельм — вишитій сорочці. Пізніше вишиванку часто можна було побачити під військовим одностроєм Габсбурга, а 4 лютого 1917 року «Вісник Союзу Визволення України» надрукував фото Вільгельма Габсбурга у вишиванці, що й спричинило появу прізвиська «Вишиваний».
Повага, яку отримав архікнязь Вільгельм від українців, була обернено пропорційною його сприйняттю поляками, які називали його «червоним князем», маючи на увазі «Червону Русь» — Галичину. Втім, перший офіційний виступ архікнязя в українській справі відбувся лише восени 1917 року — коли Габсбурги доручили йому вітати у Львові, від імені імператора Карла, найбільшого українського авторитета — митрополита Шептицького, який повертався з російського полону.
Дійсний вплив на українські справи Вільгельм здійснював й раніше. Будучи членом сенату, ерцгерцог познайомиться із українськими парламентарями, які оцінюватимуть долучення Вільгельма Габсбурга до українських проблем як найбільший успіх українських політиків. Вважається, що й не без впливу ерцгерцога було призначено першим міністром народного здоров’я Австро-Угорщини українця Івана Горбачевського (варто додати, що Горбачевський став першим у світі міністром охорони здоров’я).
Політичним планам Вільгельма та українських політиків про окремий, в межах імперії, коронний край, не судилося здійснитися, проте сам ерцгерцог добився свого призначення керівником військової «групи ерцгерцога Вільгельма», до якої належав й курінь Українських Січових Стрільців (УСС).
На Півдні України Габсбург взяв під свою опіку окремих українських отаманів, яким загрожувала німецька кара. Більш ніж через десятиліття генерал Омелянович-Павленко згадуватиме про це в своїх спогадах: «Моя думка, що зовсім не романтизм і не якісь особливі егоїстичні, політичні комбінації приваблюють до нашої справи полк Вишиваного, а щось більше, і настільки істотне, що навіть наша мілітарна і політична поразка не зупиняє його при всяких можливих випадках виступати завжди зі своїм незмінним ад’ютантом, сотником Ляришенком в обороні нашої справи. Коли в Європі українство було синонімом «більшовизму другого сорту», — архікнязь завжди прикрашав себе нашою національною стрічкою. Полковник Василь Вишиваний і на Катеринославщині лишив по собі добру згадку і як людина, і як старшина, і як політик. То ж, — хоч і не одразу, але справа наших отаманів була знову взята під розгляд і закінчилася для них розмірно лагідно...»
Популярність Вільгельма Габсбурга серед українців була такою великою, що до нього неодноразово зверталися військові та політики з пропозицією очолити повстання проти гетьмана Скоропадського та перебрати владу. А сам Скоропадський тричі надсилав до Берліну ноти із домаганням відкликати з України архікнязя Вільгельма. Останньому доводилося пояснювати свою позицію в українському питанні перед імператорами Австро-Угорщини та Німеччини. Врешті, його разом із січовими стрільцями було відправлено з Наддніпрянщини до Чернівців, де в той час постало питання проголошення самостійності західних регіонів України.
Попри своє невтручання в політичні події, Габсбург знову зустрівся із домаганням українського громадянства Буковини, щоби він очолив українську владу. А з іншої сторони, після проголошення Західно-Української Народної Республіки уряд ЗУНР запропонував йому перебути певний час при монастирі отців Василіан у Бучачі, подалі від виру політичних подій та бажання окремих груп бачити його при урядуванні.
Ерцгерцог Вільгельм, який зразково сповняв свою військову службу, вкотре опинився на перехресті українських політичних міжусобиць.
В черговий, і це буде останній, раз послугами Вільгельма Габсбурга скористається Директорія УНР. Головний отаман Симон Петлюра приймає його під іменем Василя Вишиваного та надає ранг полковника. Втім, військова катастрофа не омине вже ні Україну, ні Петлюру, ні Габсбурга-Вишиваного.
«МИНАЮТЬ ДНІ»
У 1921 році у Відні з’явиться збірка поезій Василя Вишиваного під назвою «Минають дні». Меланхолія цих слів передає стан, у якому опинився представник роду Габсбургів після поразки українських визвольних змагань.
Петро Карманський — український письменник та представник уряду ЗУНР — зустрічав Вишиваного у Відні: «...зустрічав я часто цього розмріяного українського полковника на всіляких українських сходинах і святах, як він, не слухав, а всею душею ловив мелодії й слова січових пісень, находячи в них єдину розвагу після втрати недавньої казки боїв за українську державу. Наша публіка, як звичайно, не церемонилася з цією жертвою молодечої нерозваги й мрійної вдачі, і він звичайно стояв у кутку самотній, всіма забутий, бо тепер не носив уже німбу Габсбургів, а був тільки полковником Василем Вишиваним, носив однострій української армії й сіру шинелю та жив зі скупої вояцької платні, на яку було стати урядові на еміграції».
9 січня 1921 року трапиться ще одна подія, яка фатально позначиться на стосунках Вільгельма із родиною та політичними колами Директорії — у австрійській газеті Neues Wiener Journal буде опубліковано інтерв’ю з Василем Вишиваним із засудом польського захоплення Галичини. Це викличе гостру реакцію батька (див.додаток), який на той час розглядатиметься як один із претендентів на польський престол. А дипломатичний корпус УНР зажадає спростування цієї статті. Вишиваному також не сподобалися певні моменти, перекручені журналістом, але найбільше його зачепило, що «ще й зазначено — «Архікнязь Вільгельм Австрійський» — ім’я, якого я не ношу й не смію носити, як український громадянин Василь Вишиваний». Проте він не став спростовувати дану публікацію.
Василь Вишиваний опиниться полишений сам на сам із своїм «українським питанням». Щоправда, існуватимуть українські монархічні кола, які намагатимуться вкотре висунути Вишиваного на український трон, але в газеті «Соборна Україна» він остаточно спростує ініціативи стосовно свого владарювання.
В подальші роки Вишиваний організовуватиме власний бізнес і з прибутків допомагатиме українським емігрантам. Як авторитетний український діяч, який не замарив військового однострою та аристократичного імені, організовуватиме зустрічі українських політичних діячів-опонентів. У часи Другої світової війни він відмовиться від співпраці з нацистами, а після того, як радянською контррозвідкою СМЕРШ (рос. «Смерть шпионам») буде викрадений із Відня та майже через два десятиліття знову опиниться у Києві, — то рішуче відкидатиме всі звинувачення.
Обвинувачений у зв’язках із ОУН, співробітництві з англійською і французькою розвідками, постановою особливої наради Габсбург мав бути ув’язнений на 25 років. Проте 18 серпня 1948 p. В.Габсбурѓ-Вишиваний помирає у лікарні тюрми №1 Києва з діагнозом «двосторонній кавернозний туберкульоз легень».
Петро Карманський, згадуючи про полковника Вишиваного, залишить українському загалу запитання, на яке й досі ми не спромоглися гідно відповісти: «За що терпить ця шляхетна душа колишнього аристократа, що, на своє горе, впала в крутіж нашої визвольної драми? І чи багато знайдеться між нами таких, що уміють оцінити чин ідеаліста і мрійника...»
ДО РЕЧІ
Відкрите листування Карла Габсбурга із Василем Вишиваним:
«З жалем читаю в різних часописах усякі вістки про архікнязя Вільгельма. Вважаю своїм обов’язком заспокоїти публічну опінію запевненням, що архікнязь Вільгельм, після розпаду Австрії, зовсім не повертався до родинного дому, і що всякі зв’язки між родинним домом і ним зірвані. Його поведінки не похвалюю ні я, ні рідня. Обидва мої старші сини служать у польській армії. Один із них був ранений у битві під Радеховим. Вкінці заявляю, що ні один член нашої родини не солідаризується з поведінкою архікнязя Вільгельма.
«Мій батько заявляє прилюдно, що він і вся родина не погоджуються з моїм поступуванням і не похваляють його. Це може відноситися тільки до моєї національно-політичної діяльності, бо в моїм приватнім і родиннім житті я не зробив нічого такого, на що моя родина могла б публічно реагувати. Щодо моєї національно-політичної діяльності, то маю честь прилюдно заявити:
По-перше, я повнолітній на основі українського громадянського закону, який я для себе визнаю; я також повнолітній по родинному законові, який мене не зобов’язує, але, може, зобов’язує мого батька. З уваги на це не признаю над собою жодної опіки і поступаю так, як уважаю за відповідне.
По-друге, стверджую, що я не похвалюю всієї політики, яку супроти українського народу вела моя родина з постійною кривдою для того ж народу на протязі століть. І тому це був один із мотивів, який спонукав мене піти на службу до українського народу і української республіки, та цю службу я виконаю вірно до кінця, — все одно, на якім становищі поставить мене українська легальна влада і без огляду на те, чи це подобається моєму батькові й родині, чи ні.
На всяк випадок, прилюдно зачеплений, мушу прилюдно висловити моє здивування, що мій батько піддався до цієї міри впливам поляків, роль яких не належить до благородних ані у відношенні до народів, які шукають свободи, ані у відношенні до тих, яким вони вічно на колінах присягали вірність.
Василь Вишиваний»
