Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846—1888) не потребує представлення. Всесвітньо відомий учений-антрополог, етнограф, лікар, ботанік, зоолог та мандрівник, він ще за життя був по праву визнаний класиком світової науки. З його думкою змушені були рахуватися уряди європейських держав, провідні наукові товариства (передовсім географічні) розвинених країн вважали за честь обрати його своїм членом. Надзвичайно високу оцінку науковій праці й особливо моральній позиції Миколи Миколайовича дав у своєму листі до нього Лев Толстой (вересень 1886 р.): «Наскільки мені відомо, ви перший шляхом неспростовного досвіду довели, що людина є всюди людиною, тобто доброю відкритою істотою, у спілкування з якою можна та треба входити лише добром та істиною, а не гарматами й алкоголем. І ви довели це подвигом істинної мужності, котра так рідко зустрічається в нашому суспільстві, що люди нашого суспільства навіть її й не розуміють».
Слова Толстого не втратили своєї актуальності й у наші дні. Більше того, можна впевнено твердити, що саме етика Миклухо-Маклая (ще більше, ніж його конкретні наукові відкриття, які теж чекають на свій розвиток та належну оцінку) є зараз особливо потрібною для людства. Бо вона дає нам зразок поведінки сучасної цивілізованої людини в поліетнічному та полікультурному світі, заперечуючи будь-які прояви расизму, національної зверхності, тим більше — винятковості або ненависті. Але нас зараз цікавить інший аспект біографії великого подвижника. Загальновизнаним (ще зі шкільної лави) є визначення Миклухо-Маклая як російського вченого. Звичайно, і сам Микола Миколайович вважав себе таким (щоправда, його ставлення до Росії, її історії та культури було далеко не однозначним, про що йтиметься далі). Але водночас знаменитий мандрівник знав свій родовід і прекрасно пам’ятав, що серед його предків по батьківській лінії — десятки поколінь справжніх українців, завзятих запорозьких козаків. Усі цікаві факти (і зараз іще, можливо, не дуже відомі широкому загалові), що наводяться нижче, узяті з автобіографічних нотаток, котрі вже важко хворий Маклай диктував останні місяці життя своїй дружині, австралійці Маргарет Робертсон (до речі, дочці колишнього прем’єра провінції Новий Південний Уельс!). Причому, як згадує Робертсон, Миклухо-Маклай мав намір завершити цю працю, підтвердивши основні факти відповідними документами. Втім, дещо і тепер з’ясовано. Наведемо основні дані. Нам допоможуть у цьому й нариси французького вченого Габріеля Моно, який кілька разів мав тривалі бесіди з великим ученим.
Отже, далекі предки уславленого українця (ми маємо право так написати) мали прізвище Макухи. Один з них, відважний козак Охрім Макуха, був у 30-ті роки XVII століття курінним отаманом Війська Запорозького. І всі три його сини — Омелько, Назар і Хома — теж взяли зброю в руки та стали до боротьби з польською шляхтою. Але середній син, Назар, закохавшись в чарівну шляхтянку під час облоги військом козаків польської фортеці, зрадив товаришів, за що був засуджений на смерть і особисто покараний своїм батьком. Принаймні так розповідають родинні перекази. І цікаво, що рідний дядько майбутнього вченого, Григорій Ілліч, який у 1824—1828 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук і товаришував там з юним Миколою Гоголем, не раз розповідав йому цю сімейну легенду й до кінця життя був абсолютно переконаний, що саме вона була покладена геніальним письменником у основу одного з найдраматичніших епізодів «Тараса Бульби»!
Але продовжимо нашу розповідь. Не зганьбив традиції славного козацького роду й Степан Макуха, правнук згаданого нами Охріма, прапрадід Миколи Миколайовича. У 1769—1774 роках Степан, син сільського коваля Карпа Макухи (в молоді роки — відважного рубаки), брав активну участь у російсько-турецькій війні, відзначився дивовижною хоробрістю й навіть під час одного з боїв зумів узяти в полон «високого» турецького командира — Сафар-бея. За бойові заслуги Степан Макуха отримав від головнокомандуючого російською армією фельдмаршала Петра Румянцева звання сотника, потім, після баталії під Очаковом, здобув чин хорунжого. За клопотанням Румянцева Степану було дароване потомствене дворянство. І хто б міг повірити, що в юні роки Степан Макуха мав прізвисько «Махлай», що означало «недотепа» (або, за іншою версією, «клаповухий»)...
Проте коли постала необхідність підписувати казенні папери — вже в новій якості спадкового дворянина та хорунжого! — то Степан Макуха вирішив «облагородити» своє прізвище й замінити неблагозвучне «Макуха» на «Миклуха», а «Махлая» — на не дуже зрозумілого «Маклая». Обидві частини прізвища Степан став писати через рисочку.
Батько Миколи Миколайовича, Микола Ілліч, вважався дворянином Стародубського повіту Чернігівської губернії — але «дворяни» Миклухи, практично не маючи ні коштів, ні землі, вимушені були добувати собі засоби до життя армійською службою чи роботою на дрібних чиновницьких посадах. Військовим був і дід видатного мандрівника, Ілля Захарович; він брав участь у війні 1812 року, будучи офіцером Низовського полку, дослужився до чину прем’єр-майора, був тяжко поранений у битві при Березині, після чого подав у відставку. Його син, Микола, мріючи здобути технічну освіту, поїхав до Петербурга (абсолютно без грошей!), деякий час буквально голодував, але врятувався завдяки зустрічі — багато в чому випадковій — з Олексієм Костянтиновичем Толстим, згодом видатним російським письменником, який виріс в Україні, на Чернігівщині, і реально допоміг земляку. У 50-ті роки XIX століття Микола Ілліч Миклуха став начальником Петербурзької пасажирської станції та вокзалу. Але за рік до смерті (1856) він був звільнений з посади й мало не заарештований за те, що, бажаючи полегшити долю Тараса Григоровича Шевченка, послав йому на заслання кошти (150 крб.)! Якщо додати, що батько Миклухи-Маклая завжди тримав у себе на столі портрет Тараса Бульби (свого символічного предка), то ясно, скільки важила Україна для цієї сім’ї.
Микола Миколайович мав усі підстави стверджувати, що «моя особа — то живий приклад того, як благочинно з’єдналися три одвічно ворожі сили. Гаряча кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося б, непримиренних гордих ворогів, ляхів, розбавленою кров’ю холодних германців». І справді, по материнській лінії (мати — Катерина Семенівна, уроджена Беккер) в його жилах текла й німецька, й польська кров. А ким же вважав себе сам Миклухо-Маклай? Підкреслюючи, що є російським вченим і водночас відзначаючи: «Я дуже люблю вітчизну свого батька», — мандрівник, проте, дав жорсткий і вельми об’єктивний аналіз розвитку «російської ідеї» та державності.
Ось він: «На Русі, коли ми простежимо історію Російської держави від Івана Грозного до наших днів, відкинувши хіба що добу Петра I, не допускалося під страхом смерті чи тюремного ув’язнення не тільки мати іншу думку, а навіть сумніватися в чомусь такому, що було усталеним і прийнятим у державі. Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою цінностей духовних і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали тільки ті з нижчої суспільної верстви, хто, думаючи, у своїх міркуваннях угадував бажання вождя». І далі, інший аспект проблеми: «І ось за отаких порядків, які ведуть до огульного отупіння, животворна російська думка, всупереч усім насиллям і пануючій моральній темряві, усе-таки проростає й усьому світові на диво дає прекрасні плоди».
Навіть з цього невеликого уривку видно, що Миклухо-Маклай, видатний гуманіст, був ще й глибоким соціальним мислителем. І, усвідомлюючи Миколу Миколайовича як нашого великого співвітчизника-українця, наведемо слова відомого австралійського вченого й політика Уїльяма Маклея: «Настане час, коли силою зброї наша маленька Європа вирішувати вже нічого не зможе, регулятором стосунків між народами стане природне право людини на життя, їжу, вільне визначення своєї долі. І тоді, у цьому віддаленому майбутньому, авторитет Маклая серед небілої частини населення земної кулі зросте незмірно, бо він зробив те, до чого прагнули, але не змогли досягти всі гуманісти світу, разом узяті: перетворив гуманістичні ідеї, що були лише благими намірами, в науку, яка з суворою логікою стверджує рівноправність всіх націй і рас».
