Кожному поколінню властиво засуджувати час, в якому воно живе, та відчувати ностальгію за минулим. Однак це не заважає людям бути впевненими також у тому, що їхній час, «останній» серед усіх, які вже були, багато в чому перевищує своїх попередників (європейцям притаманне почуття прогресу). Це наче зійти на вершину (вершину часу) — минулі покоління залишилися десь унизу, а вище немає нікого. Через те життя тих, хто був до нас, нам іноді здається примітивнішим, обмеженішим і вельми відмінним від нашого.
Станіслав Оріховський- Роксолан народився 1513 року в селі Оріховці провінційної Перемишлянської округи (Польща) в сім'ї русинів-українців. Батько його — бідний шляхтич, мати — дочка православного священика. Отримавши початкову освіту в Перемишлі, Станіслав поїхав до Західної Європи, де студіював філософію, історію, мистецтва. Навчався в Краківському, Віденському, Болонському університетах; під час занять у Віттенберзькому університеті русина, який вражав усіх своїми здібностями, притулив у своєму будинку Мартін Лютер. Оріховський- Роксолан побував також в Римі, Венеції, Лейпцигу, всюди спілкуючись із видатними діячами тієї епохи — католиками та протестантами. Спілкування не було для нього складною справою — він знав латину, давньогрецьку, давньоєврейську та більшість західноєвропейських мов. А серед наук виокремлював філософію, яка «селянина робить мешканцем міста, дикуна — сумирним, варвара — вченим, а людей взагалі — богами».
Після 17 років перебування в Європі, які перетворили його на відомого діяча європейського Відродження, філософа, політолога, публіциста, Станіслав повернувся до рідного Перемишля. Займався активною письменницькою діяльністю, поширював ідеї західноєвропейського гуманізму. Не припиняв стосунки з видатними людьми Європи, де його називали «русинським Демосфеном» і де його твори користувалися неабиякою популярністю («Про турецьку загрозу», «Про целібат», «Відступництво Риму», «Хроніка», «Про природне право» та ін.). Помер він на 53-му році життя в Перемишлі.
Оріховський-Роксолан народився і жив у Польщі, вважав її вітчизною, але завжди підкреслював свою належність до русинів. Дослідники твердять, що немає жодного його твору чи листа, в яких би автор не наголошував на своєму русинському походженні. Він постійно звертався до історичних традицій свого народу, його минулого. Будучи прийнятим при дворі короля Сигізмунда II Августа, не пропускав нагоди розповісти королю про поневіряння свого народу, просив його стати покровителем Русі.
Багато часу вчений віддавав політології. Задовго до Гоббса, Локка та Гельвеція він розглядав державу як зібрання громадян, поєднаних узгодженим правом і спільною вигодою; писав про те, що не держава, народ призначені для короля, а король — для держави. І що всі громадяни мають бути рівними перед законом. Політичні погляди Оріховського- Роксолана радикально відрізнялися від теорій Макіавеллі («мета виправдовує всі засоби») — він вважав, що право, закон, а отже й нормальна держава не можуть існувати без моралі. Альтернативою є тільки дикунство, варварство, деспотизм. Нижче наводимо кілька витягів із «Напучення Польському королеві» Оріховського-Роксолана, які вражають своєю актуальністю.
«Маєш пам'ятати, що у твоїй державі править не людина, а закон. А якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти є паном закону, Господь віддасть королівство або ворогові, або рабові твоєму.
Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як тільки ставленням до сенату. Адже тиран, як правило, не має сенату, а якщо має, то це — нікчемний гурт людей. Через те, що тиран усю республіку використовує виключно для своїх потреб, він дуже боїться, аби хтось не став йому на шляху. І коли спільників собі добирає, то передусім дбає, щоб ті вміли тримати язик за зубами. Він завжди старанно пильнує, щоб видатні люди держави не зростали ні в благородстві, ні в науці, ні в чеснотах. І тоді лиш вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних, розумних, вчених чи багатих мужів вижене зі своєї держави.
Дійсний же король (а не тиран), щоб більше державі прислужитися, обирає собі в спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і з допомогою їхнього авторитету, порад і думок оберігає республіку. Талановитих і вчених оточує він увагою — цінує їхню працю і певен, що й у майбутньому ці мужі знадобляться для республіки.
Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад у республіці. Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав. Інакше з'являться в республіці хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Щоб увільнити від цього державу, добирай людей стриманих, які задовольняються тим, що вже мають. Навіть малим. І хай їхня ухвала завжди буде остаточною, хоч би що вони вирішили.
І ні про що більше не дбай, як про те, щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує державу, як чвари в сенаті. Пам'ятай, що від сварки Цезаря з Помпеєм Рим занепав. Усе це й нас має настрашити. Коли до сенату проникає ненависть, годі й думати, що сенатори опікуватимуться чимось іншим, ніж як знайти спосіб обідрати один одного. Що ж до партій, то вони збурюють супротивників образами, приниженням, плітками. І для цієї потреби тримають тисячі адвокатів- крутіїв, які підказують, кого треба обирати та яким чином затаврувати або вигнати з держави іншого.
Ти мусиш вельми турбуватися, щоб у провінціях, де за твоїм дорученням правлять сенатори, вони справедливо і пристойно з провінціалами поводилися. Бо їхня пихатість та корисливість далеко заходить. А твої піддані не наважуються навіть поскаржитися своєму королеві в нещасті, бо в них відібрано не тільки майно, але й свободу — їхню силу.»
Таке ось «напучення», написане Станіславом Оріховським-Роксоланом для «своїх русинів», через століття дійшло до нас.
У матеріалі використана робота Мирослава Русина «Перший українсько-польський політолог і філософ» та «Напучення» в перекладі з латини Володимира Литвинова.
