Всякому теперь кажется, что он мог бы наделать много добра на месте и в должности другого, и только не может наделать его в своей должности. Это причина всех зол.
Н. В. Гоголь
Чим більше дізнаєшся про нього, тим загадковішим він стає. На відміну від сфінкса, Гоголь зовсім не мовчить, навпаки, відповідає геніальними словами — але таємниця все ж таки залишається. Дивно: навіть у момент його найбільшої відвертості не можна позбутися враження, що він нібито випадково обмовляється і далеко не все говорить, більше того: мало, по суті, говорить порівняно з тим, що міг би сказати.
А що означає сама його таємнича смерть 21 лютого (за старим стилем, 4 березня — за новим) 1852 року? Імператору Миколі I та членам найяснішої фамілії доповіли, що «колезький асесор і відомий письменник Гоголь помер від застуди». Але хвороби в загальноприйнятому значенні не було, Гоголь помер від того, що хотів померти, не бачив більше сенсу жити. Кинувши у вогонь за 9 днів до смерті готовий 2-й том «Мертвих душ», Гоголь ліг обличчям до стіни, відмовився приймати їжу — тільки пив червоне вино з водою — і став тихо і швидко згасати.
Лікарі й досі сперечаються про причини смерті: умисно вморив себе голодом внаслідок божевілля; тиф; запалення в кишечнику; нервова лихоманка... Таємниця трагедії в будинку Тализіна у Москві посилюється тим, що сам Гоголь писав у 1845 році в «Заповіті»: «Тела моего не погребать до тех пор, пока не покажутся явные признаки разложения», оскільки і раніше «находили на меня минуты жизненного онемения, сердце и пульс переставали биться». Звідси і виникла страшна легенда про те, що письменника буцімто поховали живого. Але нам зараз важливо зрозуміти інше: у чому причини духовної катастрофи нашого великого співвітчизника, чому він не хотів жити, що він хотів сказати нам? Дамо слово самому Гоголю.
Миколу Васильовича весь час краяли звинувачення (то з боку «слов’янофілів», то з боку європейців-«західників»). Винуватили його у «нелюбові до Росії» (М. Польовий виписав у 1842 році всі численні негативні характеристики російського побуту, погоди, природи, доріг і людей(!) і зловісно спитав: «Чи зображають так, чи говорять так про те, що є милим та дорогим серцю?», закликавши до того ж порівняти все це із сонячними картинами українського життя у Гоголя), в «незнанні сучасного життя, відсутності почуття часу, у відставанні від... розумового життя сучасного світу» (це вже В. Бєлінський). А він залишався в душі українцем, який відчував щодо Росії найскладніші, змішані почуття гарячої любові, презирства, жаху від «мертвотності» душ, туги і — знов гарячої любові! — він просто намагався возз’єднати розколоту свідомість людей (а значить, і свою власну). Але це було вже неможливе: настали часи розбратів, коли панують «не согласие сословий, а брань и ссора», панує дух катастрофи, що наближається (а він інтуїтивно передчував її, як звір чує ознаки майбутнього землетрусу!). Гоголь хотів «примирення», «середини» і для того, перервавши роботу над 2- м томом «Мертвих душ», випустив «Выбранные места из переписки с друзьями» (1847).
«Мы живем в эту тяжелую годину всемирного землетрясения, когда все помутилось от страха за будущее«— ось оцінка Гоголем його (і нашої?) епохи. У суспільстві панує «дух сплетни, пустых поверхностных выводов, глупейших слухов, односторонних и ничтожных злоключений. Опротивели до того друг другу, что не уважает никто никого, даже не выключая и тех, которые толкуют об уважении ко всем». Але чому виходить так?
Бєлінський, як відомо, вступив у полеміку з Гоголем, звинувативши письменника у ретроградності, «захисті батога», «артистично розрахованій підлості» (так він писав П. Аннєнкову; малося на увазі ніби небезкорисливе загравання нашого земляка з урядом), ледве чи не у мракобіссі. Подібні оцінки живуть й сьогодні. «Лист Бєлінського до Гоголя» вивчався у радянських школах. Куди менш відома відповідь Гоголя. Змінювати душу людей країни чи зовнішні обставини — ось у чому суть їхньої суперечки, що виходить далеко за часові та просторові рамки (1847 рік, долі народів Росії). Бєлінський ратував за радикальні реформи державних інститутів імперії за європейським зразком (дуже скоро з його закликів зроблять вже радикал-революційні висновки; не даремно Бєлінського так цінував Ленін!). Гоголь вважав інакше. «Вы говорите, что спасенье России в европейской цивилизации — відповідав він. — Но какое это беспредельное и безграничное слово. Хоть бы вы определили, что такое нужно разуметь под именем европейской цивилизации, которое бессмысленно повторяют все. Тут и фаланстерьер (утопіст-ліберал. — І.С. ) и красный (у чернетці відповіді чіткіше — комуніст! — І.С. ), и... все друг друга готовы съесть, и все носят такие разрушающие, такие уничтожающие начала, что уже даже трепещет в Европе всякая мыслящая голова и спрашивает невольно, где наша цивилизация? И стала европейская цивилизация призрак, который точно никто покуда не видел, и ежели пытались ее хватать руками, она рассыпается. И прогресс, он тоже был, пока о нем не думали, когда же стали ловить его, и он рассыпался».
Радикал-опозиція закликала до створення новітніх європейських порядків, до якнайшвидшого впровадження загальної письменності — Гоголь обережно відповідав: письменність письменністю, але треба раніше просвітити саму «владу» (а просвітити — це означає так виховати чиновників, щоб не крали, не брали хабарів, не зловживали...) «Народ меньше испорчен, чем все это грамотное население» — писав він (ось тобі ретроград та антидемократ!).
Бєлінський, майже не приховуючи, адресував Гоголю докори в користі. Відповідь була такою: «Вы забываете, что у меня нет даже угла, а всего лишь один походный чемодан. Вы говорите кстати, будто я спел похвальную песню нашему правительству. Я нигде не пел. Я сказал только, что правительство состоит из нас же. Если же правительство огромная шайка воров, или, вы думаете, этого не знает никто из русских? Рассмотрим пристально, отчего это? Не оттого ли эта сложность и чудовищное накопление прав, что мы все кто в лес, кто по дрова? Один смотрит в Англию, другой в Пруссию, третий во Францию. Тот выезжает на одних началах, другой на других...».
Сучасники не вчиталися, як видно, у пророчі слова письменника з «Выбранных мест», де йдеться про тяжку хворобу ХIX, XX (і XXI?) століть — про гордість розуму , що призводить до доктринерства, до прагнення будь-якою ціною втискувати суспільство у догматичні схеми «світлого майбутнього». Гоголь писав: «Все вынесет человек века: вынесет названье плута, подлеца; какое хочешь дай ему названье, он снесет его — и только не снесет названье дурака... Ум его для него — святыня, из-за малейшей насмешки над умом своим он готов сию же минуту, поставить своего брата на благородное расстояние и посадить, не дрогнувши, ему пулю в лоб. Ничему и ни во что он не верит; только верит в один ум свой. Чего не видит его ум, того для него нет. Он позабыл даже, что ум идет вперед, когда идут вперед все нравственные силы в человеке... Не верит он этому, и все, чего не видит он сам; то для него ложь... Уже ссоры и брани начались не за какие-нибудь существенные права, не из-за личных ненавистей — нет, не чувственные страсти, но страсти ума уже начались... Уже и умные люди начинают говорить ложь против собственного убеждения, из-за того только, чтобы не уступить противной партии, из-за того только, что гордость не позволяет сознаться перед всеми в ошибке — уже одна чистая злоба воцарилась наместо ума» (нагадаємо: сказано у 1847 році...)
Останні роки його життя — це щоденні тортури духовного самоспалення перед храмом (а храм — це і другий том «Мертвих душ», який зводився повільно, болісно, у тяжких сумнівах: а чи не вийде втішлива брехня? Це й власне тіло, використовуючи порівняння самого Христа, яке Гоголь катував безсонними ночами, постом, молитвами...) Це тривало до смерті. Його тягнуло то в Єрусалим («вічний мандрівник», говорив він про себе), то на Полтавщину, в рідну Василівку... Там він був двічі в останні роки життя, влітку 1850 і 1851 років. Але й споконвічні українські пейзажі, турбота «матінки» і сестер не гріли душу. Втома і смуток не проходили. Другий том не писався. Про що згадував він тими днями? Можливо, про свою «таємничий», «туманний», «тіньовий», роман із Ганною Михайлівною В’єльгорською, блискучою і кокетливою аристократкою, мати якої була фрейліною імператриці? Повіривши, що Ганна Михайлівна глибоко цікавиться його духовними пошуками, він зробив їй пропозицію — але не прямо, а через сім’ю сестри дівчини; вірніше, попросив у них поради: чи варто? Відповідь була однозначно негативною: і не сподівайтеся! Хто ви і хто вона? Дивна паралель: два найбільших українці середини ХIХ століття, Гоголь і Шевченко, обидва так і не створили сім’ї...
Для Гоголя це був страшний удар. З тим більшим завзяттям він продовжував зводити храм другого тому своєї поеми. Надлом стався у жовтні 1851 року. Повернувшись з півдороги до Москви (а їхав він знову в Україну, мабуть, у Василівку!), Гоголь заявив друзям, що 2-й том нічого не вартий, треба писати наново, «там усе брехня». Смерть у січні 1852 р. сестри друга Гоголя, Катерини Михайлівни Хомякової, до якої він був дуже прив’язаний, остаточно зломила його. Не буде примирення, «середини» серед ворожнечі злобних партій, не буде прояснення розумів. Що стало далі з Гоголем — ви, читачу, вже знаєте.
У Гоголя можна заради зовнішнього ефекту цитувати окремі блискучі рядки «на злобу дня». Наприклад, такі: «Приставить нового чиновника для того, чтобы ограничить прежнего в его воровстве — значит сделать двух воров вместо одного... На следующий год окажется надобность ограничить и того, который приставлен для ограничения, и тогда ограничениям не будет конца» . Ми ж закінчимо простими і віщими словами цього найзагадковішого із класиків світової літератури: «Страшна душевная чернота, и зачем это видится только тогда, когда неумолимая смерть уже стоит перед глазами!»
