Причин було багато. Однією з руйнівних сил республіки стала демагогія — гра на низьких почуттях плебсу та підміна одних політичних понять зовсім іншими. Ось могутній полководець Луцій Корнелій Сулла за допомогою свого війська захопив владу в Римі. Спочатку він розправився з політичними супротивниками за допомогою так званих проскрипцій — списків осіб, об’явлених поза законом. Кожен римлянин мав право і обов’язок видавати або вбивати тих людей. За нагороду. Після того Сулла написав листа Сенату, у якому йшлося про «необхідність наділити одну персону надзвичайними повноваженнями заради того, щоб установити порядок у державі». Сенат покірно надав диктатору всі можливі й необмежені повноваження, починаючи з права приймати «будь-які необхідні закони». Прерогативи всіх інших гілок влади було фактично скасовано без найменшого опору.
(Далі, втім, трапилася екстраординарна в історії подія — реалізувавши всі свої честолюбні задуми, після п’яти років правління всесильний диктатор відмовився від влади. Деякі історики стверджують, що «старий республіканець» зробив так із причини «презирства до громадян Риму», які занадто легко йому підкорялися).
Невдовзі на римському подіумі з’явилися нові фігури, нові претенденти на необмежену владу — полководці Помпей, Цезар та Красс (останній «прославився» виключно як надзвичайно багата людина). 59 року до н.е. ця трійця утворила так званий Перший тріумвірат — на короткий час їхні інтереси зійшлися. Кожен тріумвір таємно сподiвався, що зможе посварити між собою двох інших і таким чином ослабити суперників. Прихильники республіки не зуміли протистояти тріумвірату — «Триголовому чудовиську», як писали тогочасні сатирики. За словами давньоримського історика Діона Кассія, «серед людей, які займалися тоді політикою, жоден не відзначався непідкупністю або відданістю інтересам республіки... Їхні зусилля були штучними і не мали за своє джерело природної доброчесності».
Спираючись на три армії, полководці провели через Сенат вигідні їм закони й забезпечили собі безстрокове правління багатими провінціями, а також престижні державні посади. Опору майже не було — в моменти важливих голосувань на Форумі з’являлося чимало солдатiв із схованою під одягом зброєю; доходило й до збройних сутичок. Через деякий час тріумвірат розпався. Красс загинув у війні; стосунки між Цезарем та Помпеєм загострилися — кожному було тісно вдвох на самому вершечку влади. Ворожнеча призвела до кривавої громадянської війни, яку виграв Цезар. Переможений Помпей був зрадницьки вбитий.
Так Цезар став єдиним правителем Рима; Сенат надав йому титули «вічного» диктатора, «батька вітчизни», верховного жерця тощо. Республіканські інституції збереглися, але відтоді носили виключно декоративно-церемоніальний характер. Тацит повідомляє: «Цезар, діючи нібито в інтересах народу і поступово набравши сили, почав підміняти собою Сенат, магістратів і навіть закони, не зустрічаючи жодного опору. Тому що знать, осипана Цезарем почестями — пропорційно її низькопоклонництву — думала тільки про власну безпеку. Довіра до республіканських органів влади була підірвана, а закони, які постійно порушувалися насиллям і підкупом, перестали бути надійним захистом для людей». Цезар діяв «батогом і пряником», але не ховав свого презирства до підкорених республіканців. До нас дійшли його слова, висказанi у вузькому колі друзів: «Республіка — то ніщо, пусте ім’я без тіла і образу... Тому кожне моє слово має поважатися як закон». 44 року Цезаря вбили республіканці на чолі з Брутом, що, однак, Римську республіку не воскресило — з нею було покінчено майже на 2000 років.
Діон Кассій вважає, що «дії тріумвірів не могли уникнути ока божества, яке саме тоді показало людям, чого треба очікувати від майбутнього. Раптом на Рим і на всю країну навалився ураган, який виривав із корінням дерева, руйнував кам’яні будинки, топив кораблі, що стояли на якорі на Тибрі, зносив мости через річки. Загинуло багато людей. Це був прообраз майбутніх лихоліть, хоча люди не розуміли застереження богів. Як завжди».
