Вже не перше століття вчені, філософи шукають відповіді на запитання: «Чим є для людей технічний прогрес — абсолютним благом чи великим злом?» Бо мало було в історії людства таких винаходів та відкриттів, які не могли б завдавати (і завдавали) великої шкоди. Справа, очевидно, не в самих винаходах, а в дуалістичній природі людини — чорно-білої суміші добра і зла. Проблема оцінки технічного прогресу різко актуалізується в часи, коли з’являється чергове нове, яке набуває широкого розповсюдження, помітно змінює життя загалу. І, як правило, ще більше розділяє людей, які, належачи до різних епох, живуть в одному часі — старих і молодих.
Таким новим зараз є, безумовно, Інтернет, взагалі — сучасні інформаційні комп’ютерні технології. Їхній вплив на суспільство став актуальною темою наукових досліджень, симпозіумів, книжок, матеріалів у ЗМІ, а також державних заходів. Бо Інтернет не лише спростив для кожного доступ до практично необмеженої кількості інформації, але й перетворився на небезпечне кримінальне знаряддя. І не тільки для «зламування» сейфів у міжнародних банках. Так, наприклад через Інтернет, всім бажаючим можуть бути надані кваліфіковані консультації щодо того, як змайструвати саморобну зброю, вибухівку або приготувати смертельну отруту; через цю систему кожен, незалежно від віку, може знайомитися з «таємницями сексу», тобто порнографією. Останнього часу набули розголосу політичні зловживання — у західних країнах крайні праві згромадження використовують Інтернет для поширення заборонених фашистських творів, символіки, гасел тощо. Серед молодих людей, дітей з’явилися сотні тисяч «інтернетоманів», які цілі дні проводять перед екранами комп’ютерів, нехтуючи навчанням, здоров’ям, спілкуванням з приятелями, власне, нормальним життям.
Незаперечно, що кожна нова технологія, несучи в собі щось вельми корисне, обов’язково у той чи інший спосіб збіднює людину, усуває щось із її життя. Є багато людей, які це гостро відчувають. Їм не завжди затишно жити у міських комфортабельних квартирах — бракує двору, шпоришу під босими ногами, скрипу колодязя, крику півня до сходу сонця. А також дійсної тиші вночі, коли чути, як десь ходить вітер, шелестить лист, тихо озивається у сні якась пташка. Ці люди хотіли б і мандрувати так, як це робили їхні пращури — філософічно, неспішно насолоджуючись краєвидами й випадковими зустрічами. Куди, власне, ми поспішаємо? Пам’ятаєте: повесні, як тільки з’являлася зелена травичка, філософ Сковорода йшов у мандри — джерело його думок, його поезії.
Вийшло так, що новітній транспорт — літаки, поїзди, автобуси — повністю витіснив річкове судноплавство. А ще кілька десятків років тому можна було щасливо плавати вниз-вверх по Дніпру, по Десні, навіть по Донцю невеличкими пасажирськими пароплавами. Згадую, як колись, студенткою, подорожувала палубним пасажиром (були такі квитки) до Запоріжжя на практику. Пропливали, як уві сні, казково-різноманітні береги, ліси, луки, села. Наближався-віддалявся обрій. Коли корабель зупинявся біля невеликих сільських пристаней, вдень нас очікував там фантастично дешевий базар, а вночі — сільські музики в колі гарно вбраних дівчат, тіні в загадковій темряві, далекі вогні. З роками всі ті кораблики кудись щезли, їм на зміну прийшли туристичні люксусові лайнери, яким не могли скласти ціни й які згодом, ставши на постійний якір, перетворилися на звичайні ресторани. А пасажири пересіли на більш сучасний транспорт — у гуркіт, пилюку, вихлопні гази, натовп.
Поки що люди (не всі) мають певний вибір — можуть, наприклад, жити в селах, доживати своє життя десь на дачах. Але — «поки що», бо невблаганний прогрес не зупинити. Соціальний феномен, у який 10—20 років тому не міг би повірити жоден демограф, став фактом — у містах сьогодні живе більша частина людей планети. Ще через 20—40 років — це буде переважна більшість, а міста перетворяться на мегаполіси в кілька десятків мільйонів мешканців. Із сільським життя буде остаточно покінчено. Драматизм ситуації посилює те, що швидкість зміни нашого оточення все більше випереджує швидкість зміни поколінь у суспільстві. Добре це чи погано? Очевидно тільки те, що не всі ми здатні благополучно адаптуватися до цього.
