26 липня (7 серпня) минуло 130 років від дня народження видатного українського письменника і громадсько-політичного діяча Володимира Винниченка. Окрема сторінка біографії митця пов’язана з Катеринославом. Саме тут він написав чудове оповідання «Босяк», із дня у день вів письменницький щоденник. Тут його застав початок Першої світової війни. Тут у нього знайшовся непроханий «біограф» — провокатор Васька — Золоті Зуби...
Мало кому відомо, що Володимир Кирилович Винниченко 1914-го з пiвроку прожив у Катеринославі. Але оскільки відбувалося це перед революцією, а письменник був членом підпільної Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), то приїзд стався нелегально. I знаємо ми про це не так багато, як хотілося б.
Але про все по порядку. Навеснi 1914 року Володимир Винниченко (1880—1951) повернувся з еміграції на Батьківщину. Проте йому доводилося перебувати на нелегальному становищі — за ним постійно стежили жандармські нишпорки. Літо того року він із дружиною Розалією провів у Катеринославі, де міг розраховувати на підтримку товаришів по партії. Приїхавши до нашого міста пароплавом із Києва, письменник продовжив тут свою творчу працю і взяв активну керівну участь у революційній діяльності катеринославської органiзації УСДРП.
У місті на Дніпрі жило подружжя Лисиченків — товаришів по партії і особистих друзів В. Винниченка. Дмитро Лисиченко обіймав скромну посаду в управлінні Катерининської залізницi й був засновником української книгарні «Слово» на вулиці Поліцейській (нині вул. Шевченка). Дмитро Михайлович був видатним діячем українського робітничого руху. Його дружина Марія Олександрівна Лисиченко (уроджена Кириченко) провадила значну роботу серед робітників-українців Лівобережжя. Також працювала у чоловiковiй книгарні «Слово» на вул. Поліцейській, 59.
У Катеринославі В. Винниченко написав чудове оповідання «Босяк», де тепло змалював Марію Лисиченко в образі Олі Степанівни — головної героїні твору. В опублікованих посмертно щоденниках Володимира Винниченка, у записах, датованих червнем 1914 року, соковито передано Дніпро і розташований на ньому Катеринослав: «Ми з Розалією лежимо на м’якому, ніжному піску Дніпра. Заходить сонце, хмаринки над обрієм рожево-малинові, над нами ласкаве, як полаковане, листя білокорих осокорів. Саме радість і хвилювання, захват переживаємо ми в цей момент! Коли ми прийшли на пустинний берег цього острова, коли на нас війнув дніпровський вітер, змішаний з запахами гарячого, сухого сонця, осоки, листя й піску, ми трохи не завищали від щастя. Ця якась свята пустельність дніпрових жовтих пісків з ріденькими кущиками, це широченне небо над ними — в них страшенні чари! Я пишу і дивлюся на синювато-зелений обшир по тім боці, що тягнеться в неосяжну далечінь на обрії. А на обрії малесенькі могили. З гаю виглядає блискуча на сонці церковця сільця. Плоти непомітно, безшумно сунуть вниз, і на одному тріпочеться під вітром «хлажок». Димарі заводів на тім боці димлять і похожі на заткнуті в землю запалені величезні сигари з чорними кінцями. Вони також подібні до мотузяних батогів, особливо ті далекі-далекі. Червононосі чайки мовчки пролітають над нами, розрізаючи повітря своїми загостреними сталевими крилами. Вода в Дніпрі жовто-бура, як перестояний чай, любовно хлюпочеться маленькими хвилями об чистий, ніжний пісок берега. Широчінь води поширює душу...».
Ось такий поетичний запис у щоденнику залишив 34-річний Володимир Винниченко. Краєвид Дніпра викликав у нього захоплення, мабуть, ще й тому, що письменник стужився за Україною. На далекій чужині він мріяв про повернення додому, тим-то такими дорогими видаються йому прикмети рідного пейзажу.
Коли Винниченко ходив Катеринославом, його письменницький записник швидко наповнювався «перлами» не гірше за одеські. Спостережливим оком він, для прикладу, нотував такі зразки реклами: «Фельдшер Дубовецкий прививает свежую оспу» або «Элегантное производство обуви», або ж «Южно-Кавказская Столовая Али-Топчи-Заде». Тут він записав, приміром, такі слова базікуватого парубчака-робітника: «Рабочий клас увесь п’яний, чиновники сидять сібє чистенькі, у формочках». Або ось таке почуте на вулиці: «Я вас не пропятствую». А ось це письменник записав у ресторані: «Я у вас требую куріцу, а ви мне даете противоположное...».
Від свого товариша Дмитра Лисиченка Винниченко записав у нашому місті таке: «Дід розказував мені казку. Селянин-дід. Ти, каже, запускай за життя собі великі кігті. Бо на тім світі перед дверима раю є великий горб, та такий гладенький та сковзький, що ніяк на нього не видряпаєшся. У кого будуть великі нігті, той і видряпається. Оцю казку я згадав, як стояв перед брамою заводу. Там є теж горбик. Восени, як дощ, так він робиться такий сковзький, що ніяким способом на нього не вилізеш. А прийомщик стоїть на ньому й одбирає пашпорти. Кругом народу — тисячі. Хто, звичайно, дужчий, у кого, значить, нігті довші, той і випихається на той горбок, щоб попасти в рай. Тільки не в рай, а в чисте пекло»...
У Катеринославі Винниченка застав початок Першої світової війни. Тож його щоденники містять багаті, соковиті замальовки слідами свіжих подій, зроблені рукою справжнього майстра слова. Побачивши великий натовп біля управи (нині в цій будівлі училище культури. — М. Ч.), письменник прямує туди, щоб бути в епіцентрі подій. Здалеку видно, що більшість людей — жінки: спідниці, хустки, косинки. Він наближається до найбільшої групи. Жінки розповідають чоловікам про те, як поліцмейстер щойно назвав їх усіх «сволочами».
— За що ж то? — перепитує Винниченко.
— А скажіть ви мені за що, я знаю? — говорить молода. — За те, що чоловіків наших позабирали (на війну), а нас от з кватир уже женуть. Прийшли просити те, що нам належить, а він нас отакими словами. Ще й арештував чотирьох...
Немов справжній репортер, Винниченко гасав містом — до вокзалу, де проводжали покликаних на війну, трамваєм по проспекту, де проходили ура-патріотичні маніфестації. Його щоденникові записи мають велику вагу. Бо письменник зазначав, як у патріотичному угарі місцеві газети були далекі від правди, банально брехали «во благо»: «Победа русского оружия! Германская армия разбита! Неприятель позорно бежал!». Насправді починалася довга й виснажлива війна, фіналом якої стала революція, котра повалила монархію в трьох імперіях... Нам треба бути вдячними Винниченкові: його щоденники доносять живе дихання часу.
Втім, життя лишало мало часу для безтурботного споглядання. У Катеринославі до початку війни Володимир Кирилович сповна віддавався підпільній революційній роботі. У зашифрованих записах його щоденників вгадуються й яскраві портрети товаришів по партії. Зокрема, він майстерно описав Федька (партійне ім’я члена партії Федора Дубового) та його брата.
Восени 1914-го В. Винниченко переїздить на постійне мешкання до Москви, де агенти поліції постійно «пасуть» його. Коли в листопаді 1915 року в Катеринославі відбувалася конференція УСДРП, де обговорювали потребу мати свій робітничий орган, В. Винниченко не зміг приїхати, що, напевне, врятувало його від арешту. Конференція відбувалася у помешканні Лисиченків на вулиці Польовій (нині проспект Кірова), де в першій половині 1914 року деякий час жило подружжя Винниченкiв.
Проте учасників катеринославської конференції зрадив провокатор: невдовзі посипалися арешти серед українського робітництва та інтелігенції членів УСДРП і місцевої «Просвіти». Соратник В. Винниченка Юрій Тищенко-Сірий у своїх спогадах про Володимира Кириловича згадує цікавий документ — «Записку об украинском движении за 1914 — 1916 годы с кратким очерком истории этого движения как сепаратистско-революционного течения среди населення Малороссии», опубліковану в Києві 1926 року. Ось що згадував Юрій Тищенко-Сірий:
«Усіх нас перелічено в «Записці», крім одного чоловіка, що мав у місті маленьку слюсарню (Васька Золоті Зуби). Він прийшов на конференцію прямо зі своєї майстерні й не встиг навіть умитися; обличчя було вимащене сажею, а як сміявся, то в нього виблискували золоті зуби; мав дуже чисті й випещені руки, що не зовсім пасували до його брудного вигляду. Весь час він сидів коло порогу й уважно вислуховував кожного промовця. В обговоренні не виступав. Коли до нього зверталися в тій чи іншій справі, то він обмежувався одним словом «Гаразд!».
Конференція пройшла добре, згадував Юрій Тищенко-Сірий. Але на другий чи третій тиждень по тому до нього з’явився залізничник, що був на засіданнях і повідомив, що катеринославська група має певнi докази, що Васька — Золоті Зуби провокатор, що його слюсарня просто вигадка, а найголовніше, що він сам безслідно зник. Тоді ж підпільники дізналися, що за кожним із них на конференції стежили детективи.
Для самого Володимира Винниченка Васька Золоті Зуби став символом жандармських нишпорок. Про це свідчить запис у його щоденнику 20 квітня 1916 року з кумедним позначенням запису — «Кошарбад». Так Євген Чикаленко, поміщик і меценат, жартома називав свій маєток із кошарами овець у селі Перешори Херсонської губернії. Тут Винниченко переховувався навесні й влітку 1916 року, коли був змушений після провалу в Катеринославі покинути своє підмосковне конспіративне помешкання. Ось той запис: «Хочеться під вільний час записати хоч коротенько деякі факти... А після того приїхали до мене Золоті Зуби і почалося тиняння. Ночівля по готельчиках, знайомих, пансіонах, кімнатах...».
Ось які події і люди стоять за відвідинами Володимиром Винниченком 1914 року Катеринослава. І Винниченко, і подружжя Лисиченків після Лютневої революції були обрані членами першого українського парламенту — Української Центральної Ради. Та долі їхні склалися по-різному. Книгар і перекладач Жуля Верна Дмитро Лисиченко з дружиною переїхав до Києва, завідував книгарнею Вукоопспілки (колишня книгарня «Киевской старины»). Це його зусиллями врятовано рукописи Івана Манжури. Представник Розстріляного Відродження Дмитро Лисиченко збагатив українську літературу перекладами світових класиків. Переклав із французької роман Ж. Верна «Мандрівка до осередку Землі», а з англійської твори Джека Лондона «Морський вовк», «Пошитий у дурні», «Багряна чума», «Віра в людину», «Мартін Іден». Дружина Марія Лисиченко перекладала українською твори Джека Лондона (близько десяти книжок), Майн Ріда, Етель Войнич, Шервуда Андерсона тощо. На момент арешту Дмитро Лисиченко завідував коморою київської філії Книгоспілки. Заарештований органами ДПУ у листопаді 1930-го. У лютому 1931-го засуджений до п’яти років виправно-трудових таборів. І напевне звідти вже не повернувся. Про долю його дружини ми нічого не знаємо. Винниченко уник арештів завдяки тому, що емiгрував.
