Закінчення. Початок у «Дні», №122
Початково українських рекрутів вишколювали таємно малими групами, званими «Арбайтсдінст», або просто тримали в ізоляції. У квітні 1941 р. приблизно 700 послідовників Бандери (ОУН(б) були завербовані до тієї програми; в половині травня їх поділено на дві групи та вислано на додатковий вишкіл у спеціальних операціях. Важливо зазначити, що хоча вишкіл проводжено за підтримкою Abwehr-у (німецької військової розвідки), очолюваної адміралом Вільгельмом Канарісом, Abwehr не прилучив ці два батальйони до якоїсь військової частини. Очевидно, вони були призначені для спеціальних завдань. Рекрутів знову поділено та вислано у два різні місця для кінцевого вишколу. Одну групу, названу «Нахтігаль», вислано до Нойгаммеру (Силезія). Другу групу, названу «Ролянд», вислано до замку Завберсдорф, на південь від Відня, і передано під команду майора Євгена Побігущого. Під час переговорів ОУН(б) з німцями дійшло до порозуміння, згідно з яким члени обох батальйонів присягатимуть на вірність тільки українській державі, а не Німеччині чи Гітлерові.
Батальйон «Нахтігаль», назва якого була «Спеціальна група «Нахтігаль», був під командою д-ра Ганса-Альбрехта Герцнера. Його головним дорадником і зв’язковим офіцером був професор Теодор Оберлендер, який мав чин першого лейтенанта. Справжнім командиром був для українців Роман Шухевич, один із провідних членів ОУН(б). Обидва батальйони провели тільки короткий час у своїх нових вишкільних базах. Вже 7 червня 1941 р. «Ролянд» був у дорозі до Румунії, сподіваючись брати участь в операціях у південній Україні, а 18 червня «Нахтігаль» вислали до радянсько-німецького кордону: операція «Барбаросса» мала ось-ось розпочатися.
Члени батальйону «Нахтігаль» радо вирушили до радянського кордону, сподіваючись, що війна швидко розпочнеться, бо вони знали про масові арешти, які проводило НКВД, і про депортації населення із Західної України на Сибір. Між 1939 і 1941 рр. було депортовано приблизно 550 000 осіб. Як і передбачали, німецький напад на Радянський Союз розпочався 22 червня 1941 р. Не беручи участі в боях, батальйон «Нахтігаль» перетнув радянський кордон дорогою на Львів і прибув туди в ранніх годинах 30 червня. Згідно з інструкціями, батальйон взяв під контроль декілька стратегічно важливих об’єктів: залізничні станції, газові й електричні станції, катедру Св. Юра та міську ратушу.
У Львові вояки батальйону «Нахтігаль» побачили наслідки радянського панування терору. В’язниці були переповнені покаліченими трупами людей, які вже розкладалися. Декілька членів батальйону знайшли у в’язниці Бригідки тіло Юрія Шухевича, брата їхнього командира. Енкаведистський директор в’язниць, Філіппов, звітував 5 липня 1941 р., що у львівських тюрмах замордовано 2 464 в’язнів. Цей звіт також подає деталі про екзекуції в’язнів у інших містах Західної України. Терор, розв’язаний совєтами, і масові вбивства в’язнів викликали гнів львівського населення. Охоплені люттю і розпукою, деякі родичі замордованих в’язнів, як і звичайні жителі Львова, хапали зустрічних на вулицях євреїв і примушували їх іти до тюремних підвалів виносити загниваючі тіла в’язнів. Все це діялося серед жорстокого насильства і лайки. Стереотип «єврейського більшовика» перетворював невинних людей на жертви, бо ті, хто сповнив ці злочини, без уваги на їхню національність, були евакуйовані совєтами ще перед тим, як німецька армія вступила до Львова.
Батальйон «Нахтігаль» пробув у Львові один тиждень, забезпечуючи бази, за які він відповідав. Деякі вояки також взяли участь в історичній події, відомій як Акт проголошення відновлення Української держави, проведений Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року. Німці розглядали це проголошення, таємно санкціоноване Степаном Бандерою, як акт керівництва Бандери, ціллю якого було поставити німецькі власті перед доконаним фактом. Насправді так і було, і це визначило стосунки між ОУН(б) і німецькою владою на час війни. Після спостерігання трагічних подій у Львові «Нахтігаль» подався на схід із наступаючими німецькими військами і дійшов до Вінниці, а згодом до Юзвина (Вінницька область), де перебував два тижні.
В тому часі члени батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд» дізналися, що німці заарештували Бандеру, Стецька та інших провідних членів ОУН(б) і що на основі декрету з 17 липня Галичину включено в генеральну губернію. Керівництво обох батальйонів негайно зреагувало на ту несподівану новину. Капітан Роман Шухевич, визнаний політичний лідер обох батальйонів, написав листа до командування вермахту, протестуючи проти подій у Галичині і заявляючи, що в такій ситуації українці не можуть залишатися на службі у німців. Тож батальйони було відтягнено з фронту, обеззброєно та вислано до Франкфурту-над-Одрою, де їм дали вибір: підписати однорічний контракт служити в шуцполіцай (німецька міська поліція) або бути висланими до Німеччини як примусові робітники. Як і можна було сподіватися, вони вибрали службу в поліції. Такий був кінець існування батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд».
Новий батальйон під командою майора Євгена Побігущого і капітана Романа Шухевича відійшов у Білорусь і 19 квітня 1942 р. прибув до малого містечка Лепел, в околиці якого вояки сповняли службу безпеки, наприклад захищали поїзди та охороняли військові склади. Контракт закінчився наприкінці 1942 р., і оскільки українські вояки відмовилися відновити його, їх транспортували малими групами назад до Львова. Перша група виїхала 5 грудня 1942 р., а 6 січня 1943 р. залишили Білорусь офіцери й прибули до Львова на українське Різдво. Використовуючи різдвяний час, Шухевич попросив у німецького охоронця дозволу піти додому, мовляв, він живе в сусідстві, і попередив дружину, щоб сподівалася гостя. Обіцявши швидко повернутися, Шухевич відійшов і вже не повернувся, таким чином уникнувши ув’язнення в тюрмі на Лонцького, куди попали всі інші офіцери. Після втечі від німців Шухевич пішов у підпілля. Він швидко відновив контакт із ОУН(б) і в травні став членом бюро проводу організації. Найбільшого впливу в українському визвольному русі він досяг у серпні 1943 р. на третьому надзвичайному зборі ОУН, де його було обрано головою бюро та призначено Головним командиром Української Повстанської армії. Так розпочався новий період у житті Шухевича, позначений його керівництвом українською збройною боротьбою на двох фронтах: проти нацистів і проти радянського тоталітарного режиму.
Щодо критики, спрямованої проти Шухевича як офіцера батальйону «Нахтігаль», звинуваченого нібито в участі у вбивствах євреїв і польських інтелектуалів у Львові в липні 1941 р., я пропоную розглянути історичні документи, щоб виявити правду. Після повторної окупації Львова радянськими військами восени 1944 р. радянський уряд створив Надзвичайну державну комісію зі встановлення німецьких злочинів, вчинених на території Львова. Ця комісія складалася з членів Верховної Ради СРСР та інших впливових членів радянського уряду. Результати їхнього розслідування були опубліковані у формі брошури в Києві 1945 року. На базі того розслідування, яке включало досліди, розповіді очевидців і медичні звіти, комісія зробила висновок, що відділи гестапо виготовили списки львівських інтелектуалів, призначених до ліквідації, ще перед тим, як німці вступили в місто. Висновки Надзвичайної державної комісії послужили базою для аргументів генерала Романа Руденка, який був головним прокурором від Радянського Союзу під час Нюрнберзького процесу. Звертаючись до львівської проблеми, Руденко заявив: «Негайно після окупації Львова німцями почалися масові арешти і розстріли професорів, лікарів, адвокатів, письменників, митців. Слідство виявило, що понад 70 визначних науковців, техніків і митців убили німці, а тіла замордованих згодом спалили гестапівці». Трагічну смерть львівських інтелектуалів також обговорював у Нюрнберзі головний радник юстиції (СРСР) Лев Смирнов, який подав деякі деталі про жертви.
У своєму опублікованому звіті Надзвичайна державна комісія не лише виготовила список жертв, включно з деякими описами їхніх страждань, але й подала реєстр осіб із різних відділень німецьких служб безпеки, які брали участь у кримінальних діях у Львові. Слід відзначити, що ані звіт Надзвичайної державної комісії, ані Руденко чи Смирнов — ані, до речі, будь-хто інший — не згадували під час Нюрнберзького процесу про будь-які кримінальні дії батальйону «Нахтігаль» чи Романа Шухевича. Цю фабрикацію створено пізніше. Кампанія очорнювання розпочалася 2 жовтня 1959 р., коли Друге головне управління КДБ СРСР видало інструкцію провести розшуки документів і свідків, пов’язаних із Теодором Оберлендером, міністром у справах переміщених осіб, біженців і жертв війни Федеральної Республіки Німеччина, якого звинувачували в організації масового винищення цивільного населення у Львові 1941 року. 16 листопада 1959 р. генерал-лейтенант Федір Щербак, заступник голови Другого головного управління КДБ СРСР, наполягав, щоб підготовили очевидців до слідства у справі «Нахтігаля».
Справжня ціль КДБ у переслідуванні справи Оберлендера і батальйону «Нахтігаль» була з’ясована в листі, висланому з канцелярії КДБ Львівської області до голови КДБ Української РСР Віталія Нікітченка. В листі ясно сказано, що виконано інструкції у справі «доказів про кримінальні дії у Львові і на території того регіону, вчинені Оберлендером і батальйоном «Нахтігаль». З метою скомпрометувати Оберлендера й українських націоналістів документи, зібрані УКДБ УРСР, були широко вживані в місцевій і центральній пресі, у документальних фільмах і на прес-конференції в Москві».
Встановивши таку зфабриковану документальну базу, Москва була готова розпочати «міжнародне засудження українського націоналізму» за нібито вимордування польських інтелектуалів і членів єврейської спільноти у Львові, з’єднуючи батальйон «Нахтігаль» з Теодором Оберлендером. Використовуючи їх як тло, КДБ підготовляв частину диявольського плану Кремля, ціллю якого було підступне вбивство провідника ОУН(б) Степана Бандери, а ще раніше вбивство голови закордонних частин ОУН Лева Ребета. В січні 1959 р. Богдан Сташинський, добре вишколений кадебістський убивця, який вже доказав свої здібності убивством Лева Ребета 12 жовтня 1957 р., отримав інструкції від свого кадебістського зверхника Сергія А. Демона податися до Мюнхена і встановити місце перебування Степана Бандери.1 В жовтні 1959 р. Сташинський отримав доручення їхати в Мюнхен, щоб виконати наказ Москви та вбити Бандеру. Він здійснив свою місію 15 жовтня. В грудні його викликали в Москву, де Олександр Шелепін, голова КДБ, «нагородив його Орденом Червоного Прапора за виконання важливого державного доручення».
Яка дивна серія пов’язаних подій: у Мюнхені українці оплакували смерть свого провідника, не усвідомлюючи, що він був убитий агентом КДБ, коли в Москві Шелепін і його підлеглі з КДБ святкували свій успіх у Мюнхені! 22 жовтня 1959 р. професор Альберт Норден влаштував прес-конференцію в Східному Берліні, що започаткувала кампанію проти членів батальйону «Нахтігаль» і професора Оберлендера, яких звинувачено у масовому вбивстві євреїв і поляків у Львові в липні 1941 р. Ті добре оркестровані події злучили українську трагедію з політичними цілями Москви.
Негайно після вбивства Бандери Москва і контрольована совєтами Східна Німеччина звинуватили Оберлендера у вчиненні злочину у Львові. Офіційний орган радянського міністерства оборони, газета «Красная звезда», заявила, що, увійшовши до Львова з батальйоном «Нахтігаль», Бандера знав надто багато про кримінальні вчинки Оберлендера й тому його вбито. У звинуваченні, яке висунула Німецька Демократична Республіка, подано наступне:
«Оберлендер очолював батальйон убивць «Нахтігаль», коли ця частина атакувала радянське університетське місто Львів у ранніх годинах 30 червня 1941 р. Під його проводом члени батальйону «Нахтігаль» розпочали погроми єврейського населення і кампанію систематичного винищування чільних представників міської інтелігенції, використовуючи для тієї мети списки прізвищ, виготовлені заздалегідь».
За ці мнимі кримінальні вчинки суд Східної Німеччини визнав Оберлендера винним і виніс своє рішення 29 квітня 1960 р. Це судове рішення було широко розголошено по всьому комуністичному блоку. В Польщі видано книжку, в якій знеславлено Оберлендера, Бандеру та українських націоналістів. Нападки на Оберлендера продовжувалися в українському контексті батальйону «Нахтігаль», але насправді, на думку Германа Рашгофера, який був професором міжнародного права в окупованій німцями Празі 1941 р., радянські комуністи намагалися знеславити його високу позицію міністра в уряді Західної Німеччини, так само як і канцлера Аденауера.
Наклепницька війна була успішна, і в травні 1960 р. Оберлендер залишив свій пост міністра в уряді Західної Німеччини. Однак це був лише початок довгого процесу в Бонні, де докладно перевірено всі обвинувачення. Слід зазначити, що в той час, коли Оберлендер був центральною особистістю в тому судочинстві, його завжди засуджували як командуючого офіцера батальйону «Нахтігаль» у контексті подій у Львові. Отже, українців ніколи не залишали поза увагою.
Ані розслідування, проведені під час судових процесів у Бонні, Карлсруе і Мюнхені, ані дослідні матеріали, зібрані міжнародною комісією в Гаазі, ані матеріали Нюрнберзького процесу (42 томи) — жодного разу не згадали будь-якого кримінального вчинку Організації українських націоналістів або її провідників. Однак, без уваги на переважаючі докази, які зняли обвинувачення з ОУН і Романа Шухевича, ще досі є особи, зокрема послідовники московської тенденції засуджувати боротьбу українців за незалежність, які продовжують знеславлювати керівників українського визвольного руху.
Очевидно, завжди можна вивчити більше про минуле. Щоб полегшити цей процес, Служба безпеки України (СБУ) відкрила свої архіви для всіх істориків, і в співпраці з Інститутом національної пам’яті започаткувала громадські історичні слухання, які включають доповіді і виставки документів. Ціллю того проекту, за словами Валентина Наливайченка, голови СБУ, є пізнати правду. Під час відкриття виставки архівних документів СБУ і фотографій, присвяченої Українській Повстанській армії, Наливайченко заявив, що різні спекуляції, міфи та стереотипи, створені про ОУН і УПА, перешкоджали українському народу вивчити правду про його історичне минуле.
Історичні слухання, які проходили 6 лютого 2008 р., «Обвинувачення проти батальйону «Нахтігаль» — історична правда чи політична технологія», є надзвичайно корисні для нашої дискусії. Український історик Іван Патриляк, викладач Київського університету, провів вичерпну лекцію історії батальйону «Нахтігаль», яка дала слухачам прекрасні підстави для наукового обговорення цієї проблеми. Ця похвальна акція підкреслює потребу завжди шукати правди та уникати необдуманих тверджень, які створюють ворожість або підсилюють стереотипи.
