Звертаючись сьогодні до історичного минулого, нагадуючи про нього та вивчаючи його, ми повинні не лише констатувати факти, а й переосмислювати їх, перечитуючи й гіркі, й славні сторінки нашої історії. Це переосмислення допоможе знову відкрити славні імена багатьох синів і дочок України, бо одні з них були незаслужено забуті, інших дозволялося сприймати необ’єктивно, дозовано, в перспективі вони були приречені на поступове забуття. Як наслідок — маємо багато визначних людей і не знаємо їх. Тому життя і вплив таких людей на розвиток подій вітчизняної історії ще чекає на своїх дослідників. Головне, щоб це чекання знову не розтягнулося на довгі роки...
Отже, мова піде про генерала Михайла Івановича Драгомирова, військового діяча Росії другої половини ХІХ — початку ХХ стст., який був широко відомий як на батьківщині, так і за її межами. Його по праву вважали уособленням військової мудрості, а його життєва філософія була втіленням людської гідності та воєнно-психологічної істини, які змогли піднестися над обставинами свого часу. Михайла Івановича знали не лише як бойового генерала, військового теоретика і публіциста, активного реформатора й педагога, а й як талановитого адміністратора.
Розповідають, що у стародавній Греції сім міст змагалися за право зватися батьківщиною Гомера, а в нас столиця поки що не може спромогтися на встановлення пам’ятника чи погруддя нашому славному землякові, Герою Болгарії, командувачу військ КВО з 1889 по 1903 рр., Київському, Подільському та Волинському генерал-губернатору, генералові Михайлу Івановичу Драгомирову. Можливо, не та велич? Та все ж...
Інколи в житті буває так, що отримана навіть із відривного календаря інформація може змінити світ твоїх захоплень, твою свідомість, твій світогляд. Так сталося і зі мною.
Якось, приїхавши у відпустку до рідного Конотопу, вже після закінчення КПІ, саме в одному з листочків відривного календаря я прочитав, що на Конотопщині народився і похований наш відомий земляк, генерал-лейтенант Михайло Драгомиров. Ця інформація вимагала відповіді на запитання: як сталося, що за перші 18 років життя, прожитих у Конотопі, я навіть не знав, що є земляком такої відомої людини.
Тема життя й діяльності генерала Драгомирова та його місце в історії для багатьох читачів маловідомі. Щоб допомогти землякам (і не лише) усвідомити його постать у нашій історії, я написав про Драгомирова книжку. Можливо, вона посприяє підвищенню рівня зацікавленості нашим історичним минулим, постаттю славного генерала як в Україні, так і за кордоном.
Справді, мої кодові зв’язки з генералом Драгомировим земляцькі. Нас поєднує земля Конотопщини. А це поняття глибинне й, мабуть, філософське. Тому моє бажання спробувати розвіяти морок забуття довколо його імені, розповісти про дивовижну людину, харизматика від природи, цього колись знаного у світі, а зараз маловідомого генерала стало прагненням не так політичним, як моральним. Подальші пошуки матеріалів про цю непересічну постать і призвели до появи книжки про Михайла Івановича. Праця над нею була не простою, зважаючи на «погоду» тих років за вікном. Народжувалася вона досить важко й довго. Брак коштів і вільного часу постійно нагадували про себе. Зате вихід у світ цієї книжки, маю надію, допоможе в майбутньому довше зберегти будиночок і садибу генерала, вплине на подальшу долю збереження лісного масиву «драгомировщина» під Конотопом та ін.
Народився М.І. Драгомиров 9 листопада 1830 р. (за старим стилем) в родині дрібномаєткових дворян козацького походження під Конотопом (тоді Чернігівської губернії). Мати — Ганна Романівна Балюра, батько — Іван Іванович Драгомиров, майор, учасник війни 1812 р.
Початкову освіту Михайло здобув у Конотопському повітовому училищі, військову — в Дворянському полку в Петербурзі. Військову службу розпочав 1849 р. у лейб-гвардії Семеновському полку. Потім вступив до Академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчив 1865 р. із золотою медаллю. Його ім’я як одного з кращих випускників Академії було викарбуване на мармуровій дошці. За всю дореволюційну історію існування Академії такої ж честі було удостоєно ще лише одного випускника.
Після закінчення Академії він служив у Генеральному штабі. 1860 р. Драгомиров став помічником професора, а 1863-го — професором тактики Академії Генерального штабу. У серпні 1866 р. Михайлу Івановичу було присвоєно звання генерал-майора, а в 1869 р. його призначили начальником штабу Київського військового округу. 1873 р. Драгомиров став командиром 14-ї піхотної дивізії, дислокованої в Одеському військовому окрузі. Один із її полків розташовувався в Кишеневі, де жила й сім’я генерал-майора. Тут він познайомився з письменником І.С. Левицьким (Нечуєм-Левицьким), який працював у місцевій гімназії.
У службових справах Драгомиров періодично приїжджав до Миколаєва, де дислокувався один із полків його дивізії. У військового губернатора Миколаєва адмірала М.А. Аркаса він, можливо саме 1873 р., познайомився з двадцятирічним Миколою Аркасом, студентом Одеського університету, майбутнім автором опери «Катерина» та відомої праці «Історія України-Руси». Саме в Одесі Михайло Іванович встановив дружні контакти з видатним діячем українського театру, письменником М.Л. Кропивницьким та професором місцевого університету, видатним біологом І.І. Мечніковим.
Під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. саме драгомировська 14-та піхотна дивізія в ніч на 15 червня першою з боєм форсувала Дунай біля міста Систово (зараз місто Свищов). Під час важких боїв на Шипці генерала Драгомирова було важко поранено, й він змушений був залишити театр бойових дій.
1 квітня 1878 р. М. Драгомиров обіймає посаду начальника Миколаївської військової академії Генерального штабу в Петербурзі. Читає лекції з тактики. Щодо військово-педагогічних поглядів генерала Драгомирова, зазначимо, що одним із головних його постулатів було те, щоб із новобранця з допомогою виховання та вишколу підготувати справжнього вояка, не зламавши в ньому людини. Його ідеї були тісно пов’язані з вимогами бойової практики військ, відзначалися прагненням до всебічного розвитку особистості солдата, його моральних якостей.
Оцінюючи постать Драгомирова, маємо керуватися й історичним підходом. Він був сином свого часу, жив у конкретну історичну добу й за конкретних історичних обставин. Служба, на якій він перебував, була царською, армія, якій присвятив своє життя, — імперською, адміністрація, де обіймав високі посади, — самодержавною. Він не був ворогом існуючого ладу й у міру свого розуміння щиро, сумлінно й самовіддано виконував свій обов’язок громадянина, військовика й адміністратора.
З іншого боку, Драгомиров — непересічна людина, обдарована глибоким розумом, із загостреним почуттям честі й справедливості. Якось офіцерам, слухачам Академії Генерального штабу, він зауважив: «Я з вами розмовляю як з людьми, які мають свої власні переконання. Ви можете вступати до якої завгодно політичної партії. Та перед тим зніміть мундир. Не можна одночасно служити своєму цареві та його ворогам».
Про коло його знайомих із числа української та російської інтелігенції того часу дізнаємося, зокрема, зі спогадів голови Ради Російського театрального товариства, працівника журналу «Новое время» В.С. Кривенка. Саме він познайомив Драгомирова з багатьма талановитими людьми, зокрема з актором В.М. Давидовим. «Як щирий хохол М.І. розчулювався, слухаючи українських пісень. Бувало, В.М. Давидов як заллється піснею «Не гай, а Божий рай», у Драгомирова виступають сльози, і просить він повторити ще й ще...» — згадував В.С. Кривенко.
Приятелював Михайло Іванович і з відомим письменником В.І. Немировичем-Данченком, з яким познайомився ще 1877 р. в діючій армії під час російсько-турецької війни.
У 1880 р., уникаючи переслідувань місцевих «малоросів» від науки, з Києва до Петербурга переїхав український учений-мовознавець, член-кореспондент Петербурзької АН П.Г. Житецький. Саме Драгомиров допоміг йому влаштуватися з житлом та знайти роботу. Завдяки Житецькому в 1881 р. генерал зблизився з українським істориком М.І. Костомаровим, а також мав змогу спілкуватися з істориком М.М. Стасюлевичем.
У Петербурзі доля звела Михайла Івановича з художником І.Ю. Рєпіним. Під час візиту до Петербурга історика Д.І. Яворницького Рєпін запросив його додому разом із Драгомировим, де вони жваво обговорювали, зокрема, майбутню картину «Запорожці». До речі, на ній Д. Яворницький зображений писарем, а М. Драгомиров фігурує як кошовий отаман Іван Сірко.
Начальником Академії Генерального штабу М. Драгомиров працював 11 років, після чого в серпні 1889 р. його призначили командувачем військ Київського військового округу. До речі, майже половину свого 75-річного віку Драгомиров прожив в Україні. 36 років безпосередньо, й чотири роки в Кишеневі — на службі в Одеському військовому окрузі.
Не торкаючись військової специфіки його діяльності, зазначимо, що він багато уваги приділяв побуту солдатів. Адже інколи, доведені до відчаю знущаннями офіцерів, солдати кінчали життя самогубством. Прагнучи певною мірою поліпшити умови перебування солдатів у казармах та військових підрозділах, зменшити їхню тугу за рідною домівкою, командувач дбав, щоб представники одних місцевостей розміщувалися в одних частинах, а не були розкидані по всьому округу.
Генерал Драгомиров усвідомлював значення рідної мови, зокрема пісень, у справі піднесення духу й підтримки боєздатності військ. Його сучасник писав: «Слід сказати, що до Драгомирова співати у військах українських пісень було суворо заборонено, і знищення заборони було великою заслугою небіжчика перед батьківщиною. Кохаючись у рідних піснях і запровадивши їх у війську, Драгомиров не міг слухати рідні мотиви без особливого розчулення. Нерідко його можна було побачити в товаристві українського кобзаря з поводатарем, що співав під акомпанемент бандури якусь старовинну українську думу з часів Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Мазепи».
1січня 1898 р. командувача військ КВО генерал-лейтенанта Драгомирова призначили ще й Київським, Подільським та Волинським генерал-губернатором. На цій посаді він доклав багато зусиль для розвитку освіти та культури в Україні, через що мав чимало неприємностей.
Різнобічно освічений, він мав широкий світогляд. Як передова людина не міг не бачити потворних явищ абсолютизму, рабського духу й відсталості в житті краю. Все це було несумісне з його життєвою філософією й спонукало всупереч панівним тенденціям, хоч і в рамках системи, утверджувати свій власний оригінальний ідеал військового й громадського діяча.
Перебуваючи впродовж майже п’яти років на цих двох високих і відповідальних посадах у ту похмуру пору революційних заколотів і дедалі реакційніших дій уряду, Драгомиров зміг, із одного боку, зберегти прихильність і повагу до себе царя, служачи йому вірою й правдою, а з другого — заслужити любов і повагу багатьох киян, зберігаючи суворий порядок у місті, шануючи права громадян і ніколи не вдаючись до репресивних заходів. Із висоти своєї немалої влади він вимагав неухильного дотримання закону, ладу та справедливості.
Варто нагадати, що ще 1889 року генерал Драгомиров у одній з лекцій висловив майбутньому цареві Миколі ІІ думку про місце й роль громадського діяча, в тому числі військового: «Громадський діяч має цілком віддаватися громаді й не думати про себе. Працюючи не на себе, а на народ, він не має права об’явами особистої чесноти чи співчуття полегшувати страждання супротивника і настільки ж посилювати страждання своїх військ чи свого народу».
Новий генерал-губернатор енергійно взявся за розв’язання давно назрілих, болючих місцевих питань. Поринувши в роботу, він всебічно вивчав життя населення України, почав розробляти заходи, які сприяли б піднесенню добробуту краю. Старанно вивчивши стан землеволодіння, усвідомивши всю злиденність та убогість животіння українського селянина, він вважав за необхідне «спрямувати зусилля на піднесення добробуту та впорядкування життя населення краю, особливо селян, що найбільше потребують піклування в цьому сенсі».
Драгомиров ставив під сумнів доцільність запровадження в Україні деяких обмежень щодо устрою сільського та волосного самоврядування, доводив, що населення занадто обтяжене натуральним податком. Як прихильник земського самоврядування він зазначав, що добробут краю залежить від правильного устрою земського, вкрай занедбаного господарства. Драгомиров указував на зловживання, пов’язані з виконанням селянами натуральних повинностей. На його думку, обсяг цих останніх слід зменшити та замінити натуральні повинності на грошові.
Він власноруч склав проект про запровадження в Південно-Західному краї виборного земства. Однак міністерство внутрішніх справ укотре відхилило цей проект через «особливі місцеві умови» в Україні, де нібито відкривати установи, що ґрунтуються на виборній основі, завчасно. Уряд пам’ятав про Польське національно-визвольне повстання 1863—1864 рр. «З огляду на особливі місцеві умови наших околиць, надавати їм установи, що ґрунтуються на виборній основі, передчасно», — прочитав Драгомиров у відповіді МВС на його пропозиції.
Тому Драгомиров, звертаючи увагу царя на те, що в Україні запроваджено багато всіляких обмежувальних законів, відсутніх в інших районах Росії, писав: «Ці обмежувальні закони утискують такі істотні інтереси тієї частини людності, якої вони стосуються. А це, в свою чергу, змушує людей за допомогою грошей ці закони обходити».
Обіймаючи різні посади і живучи в різних українських містах, Драгомиров завжди прагнув розширювати коло своїх знайомих та друзів серед діячів літератури та мистецтва, істориків та ін.
Якось 1891 р., даруючи свою світлину одному зі справжніх друзів, він зробив такий напис: «Спертися можна лише на те, що опирається». І це було не просте повторення думки наших відомих учених із теорії пружності опору матеріалів — В.Л. Кирпичова, директора КПІ, чи професора того ж інституту О.М. Динника, а йшлося про надійне плече друга, на яке можна обпертися у важкий час.
До кінця свого життя Михайло Іванович приятелював з українським істориком та археологом, членом київської «Старої громади», професором Київського університету В.Б. Антоновичем. Будучи висококультурною людиною з аналітичними здібностями, Михайло Іванович також не міг не цікавитися історією, зокрема археологією. Не маючи змоги брати безпосередньої участі в археологічних розвідках чи займатися науковою діяльністю в цій галузі (не зловживаючи адмінресурсом для здобуття собі наукових звань \не нашого часу людина!\), Драгомиров стежив за її успіхами та невдачами і сприяв проведенню археологічних з’їздів, нарад, клопотався про отримання дозволу на розкопки тощо. 1899 р. він активно сприяв підготовці та проведенню ХІ Всеросійського археологічного з’ізду в Києві. На його урочистому відкритті він виступив з вітальною промовою, в якій, зокрема, сказав: «Процвітання нашої Вітчизни перебуває у прямій залежності від розвитку в ній інтенсивної наукової діяльності. Розвиткові народного самопізнання серед інших наук найбільше сприяє вивчення вітчизняної історії, давнього побуту наших предків, історії їхньої культури та писемності...»
Оскільки за походженням Драгомиров був нащадком козаків і не приховував любові до рідного краю, інтригани йому часто закидали «якщо не повне співчуття сепаратному мареву, то якесь схвалення тенденцій щодо відокремлення Малоросії...» На звинувачення в симпатіях до України, в українофільстві він відповідав: «На всякий пчих не навідповідаєшся, народився я в серці Малоросії — чернігівському Конотопі, тому не може раптом з мене вийти якийсь там тамбовець, могильовець чи калужанин, і звісно не бердичівець — кожному своє».
Теплі взаємини склалися у Драгомирова і з іншим відомим українським істориком — Д.І. Багалієм, якого він називав своїм улюбленим у Христі братом. У одній із своїх праць Дмитро Іванович писав: «Згадаємо тут і про славного земляка М.І. Драгомирова, котрий, наїжджаючи у Харківщину, розмовляв по-українськи і щиро любив Україну й її побут».
Освіта, культура народу нерозривно пов’язані з мистецтвом та літературою. Тому можна впевнено твердити, що до питань розвою українського театру зокрема та української культури взагалі Драгомиров ставився прихильно. Відзначаючи цей факт, український драматург Микола Садовський писав про Драгомирова: «Це був, можу сказати, таємний Никодим українства (євангельський герой, що потайки співчував та допомагав Ісусу. — А.М.). За його влади ми зітхнули вільніше...Тому, коли мені траплялося звертатися до нього в якійсь театральній справі, він завжди дуже радо мене зустрічав, уважно вислуховував усе й навіть балакав зі мною на офіційному прийнятті по-українському. Це одне вже свідчить про його прихильність до всього українського...»
Мистецтва українського народу, в тому числі театрального, тогочасний царат офіційно не визнавав. Постановку п’єс українських драматургів рідною мовою цензура та влада забороняли. Відомий український драматург і режисер М.Л. Кропивницький писав, що, попри численні клопотання, зняти заборону показувати українські вистави в містах України він так і не зміг і «...лише зі вступом у генерал-губернаторство М.Драгомирова для нас відкрилися сцени малоросійських губерній». Наприклад, драма Миколи Садовського «Богдан Хмельницький» 12 років «вивчалася» російською цензурою, й лише 1898 р. за клопотанням генерал-губернатора Драгомирова п’єсу дозволили ставити на сцені.
1898 р. Драгомиров підтримав клопотання композитора М.В. Лисенка перед міністерством внутрішніх справ про відкриття музичної школи в Києві. Тоді ж до Драгомирова звернувся історик, редактор часопису «Киевская старина» В. Науменко з проханням дозволити друкувати в ньому статті українською мовою та надсилати журнал на перегляд місцевим цензорам, а не до Головного управління МВС у справах друку. Драгомиров надіслав до МВС мотивоване клопотання, й через певний час Київській цензурі було надано право дозволяти друкування статей українською мовою без перегляду їх у Головному управлінні.
Київський костел святого Миколая (сучасний Будинок органної музики) було споруджено завдяки піклуванню не лише киян римо-католицького сповідання та обер-прокурора Святійшого синоду Побєдоносцева, а й генерал-губернатора Драгомирова.
Завдяки активній підтримці Драгомирова 1901 року було завершено спорудження Будинку народної освіти (сучасний театр оперети). За попередньої влади передова громадськість Києва не могла й мріяти про те, щоб дістати дозвіл на відзначення ювілею чи відправу панахиди пам’яті Т. Шевченка. Однак за Драгомирова це стало можливим. Найактивніше в різний час клопоталися про отримання дозволу відправити панахиду по поету, використовуючи особисте знайомство з Драгомировим, О.М. Лазаревський, П.Г. Житецький, О.І. Левицький, В.П. Науменко, сім’я Тарновських та багато інших.
Дружні стосунки підтримував Драгомиров із відомим українським художником М.К.Пимоненком. 1912 р. І.Рєпін писав письменникові І.І. Ясинському: «Як його любив та поважав знаменитий генерал, філософ Мих. Ів. Драгомиров, як щирий хохол безмежно захоплювався він картинами Пимоненка. Завдяки Драгомирову ми маємо змогу милуватися картиною Пимоненка «У похід», бо це чи не єдиний твір художника на історичну тематику, виконаний 1902 р. на замовлення командуючого». Досі невідома доля портрета Драгомирова роботи Рєпіна, експонованого на ХХVІ пересувній художній виставці в Москві (1898 р.).
Стосунки з підлеглими Драгомиров будував на взаємній довірі. Він вважав, що простежити, як використовують необмежену владу вищі урядовці, йому самому важко. Тож уважно розглядав і перевіряв скарги людей на начальників підлеглих йому губерній. Якщо в начальника, навіть губернатора, виявлялися ознаки манії величі, Драгомиров домагався переведення його на інше місце служби в неозорій Росії.
