Дмитро Іванович Чижевський — філософ, історик, славіст, гуманітарій-енциклопедист; яскрава самобутня людина, вчений, наділений неабиякими здібностями і безоглядно відданий науці. Народився в Україні, вважав себе українцем, але майже все своє життя жив і працював за кордоном — така випала йому доля. За кордоном — у переносному сенсі — він знаходиться і зараз. Адже більшість його наукових творів досі не перекладена і не видана українською мовою. І тому Дмитро Чижевський сьогодні більше відомий у Чехії, Словаччині, Польщі, Німеччині, ніж на своїй батьківщині. Між тим його внесок не тільки в українську, а й у світову культуру вельми помітний. Осип Данько, доктор права (США), написав так: «Якби хтось зробив серйозну спробу дослідити те, який вклад українці за кордоном внесли у світову науку, немає сумніву, що найвизначніше місце серед невеликої групи українських вчених, що такий вклад зробили, належало б професорові слов’янської філології Гейдельберзького університету (Німеччина) і директорові Славістичного інституту того ж університету Дмитрові Чижевському. А щодо славістики, то професорові Чижевському належить тут найвизначніше місце не тільки серед українських вчених, а й серед славістів західного світу взагалі». То ж вкотре згадаємо: «Неможливо бути пророком у своїй вітчизні».
КОРОТКА БІОГРАФІЯ
Дмитро Чижевський народився 1894 року в Олександрії (Кіровоградська обл.) у дворянській родині відставного офіцера Івана Чижевського, учасника народницьких гуртків, покараного дворічним ув’язненням у Петропавлівський фортеці. Опісля Іван Чижевський брав активну участь у земському русі, став членом кадетської партії. Мати Дмитра була педагогом і художницею — ученицею Чистякова і Рєпіна. Дмитро Чижевський навчався у Петербурзькому та Київському університетах; в останньому студіював філософію, індоєвропейську та слов’янську філологію. У передреволюційному Києві брав участь у діяльності студентських та робітничих гуртків, був активним членом партії меншовиків та представником цієї партії в Малій Раді українського уряду (1918) і мав перспективу стати міністром праці України. Одночасно викладав філософію в Київському університеті та мовознавство на Вищих жіночих курсах. Після зайняття Києва більшовиками молодого Чижевського було ув’язнено і присуджено до смертної кари. Щасливий випадок дозволив йому врятуватися, після чого 27-річний молодий вчений покинув свою вітчизну і став — серед сотень тисяч інших — вічним емігрантом.
ЗА КОРДОНОМ
Емігрант Чижевський мешкав у багатьох країнах — Чехословаччині, в США та ін., але найбільше — в Німеччині, яку із плином часу почав цінувати, як свою другу батьківщину. Хоча не забував, у тому числі у своїх наукових дослідженнях, про Україну і ніколи не ототожнював українські мову, державність, історію, мистецтво з російськими. Із політикою Чижевський покінчив назавжди, а з політичними емігрантами, своїми земляками, мав спільними тільки наукові інтереси. До Радянського Союзу завжди ставився дуже вороже і ніколи не пробачив ту жорстоку більшовицьку сваволю, жертвою якої ледве не став.
Перед початком Другої світової війни жінка й дочка Чижевського встигли переїхати до Америки, а він — разом із своїми книгами та учнями — залишився у Німеччині, попри «заплямованість єврейськими родинними зв’язками» (його дружина Лідія Маршак була єврейкою). Чижевський продовжував працювати, викладав в університеті, писав наукові розвідки. Саме в ці роки він зробив важливе відкриття — віднайшов у бібліотечних архівах і підготував до друку втрачений 200 років тому рукопис основної філософсько-педагогічної праці Яна Амоса Коменського — видатного чеського педагога і філософа ХVII ст., якого Чижевський вважав «єдиним слов’янським мислителем світового значення» (хоча й ставив в один ряд з ним небагатьох інших, у тому числі Григорія Сковороду). Робота над твором Коменського «Загальна порада про виправлення справ людських» (латиною), принесла Чижевському славу «Найбільшого коменіолога — корифея».
Опинившись за кордоном, Чижевський зразу почав співпрацювати у навчально-наукових українських емігрантських організаціях, таких як Вільний Український університет та ін. У 20-ті роки у Празі зібралось чимало видатних українців — Д.Дорошенко, М.Шаповал, М.Грушевський та ін.; тут було засновано Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова. Чижевський співпрацює у десятках українських, російських, чеських, польських, французьких, німецьких часописів, з плином років видає численні твори («Логіка», «Філософія на Україні. Спроба історіографії питання», «Нариси з історії філософії на Україні», «Грецька філософія до Платона», «Криза радянської філософії» «Гегель і Ніцше» та ін.). Стараннями та напрацюваннями професора Чижевського в Галле було відкрито Інститут славістики, який він мріяв зробити світовим центром славістики.
Коло наукових інтересів Чижевського постійно розширювалося. У передвоєнні роки, мешкаючи в Галле (Німеччина), він займається порівняльною історією слов’янських літератур, історією чеської церковнослов’янської літератури; глибоко досліджує мистецтво бароко в слов’янських літературах (вдячні словаки надали вченому звання «honoris causa земляк»); аналізує творчість окремих письменників (Сковорода, Шевченко, Пушкін, Гоголь, Карел Чапек та ін.); приділяє неабияку увагу історії давньоруської літератури ХI—ХIII ст., історії української літератури ХVI— XVII ст. та іншi.
ПОВОЄННI РОКИ
Через прихід до влади німецьких націонал-соціалістів та війну виникали складнощі з публікацією — деякі свої статті Чижевський друкував під псевдонімом Фріц Ерленбуш інші побачили світ через десятки років після написання, а частину було втрачена назавжди. Попри все, Чижевський невтомно працював. На думку спеціалістів, важко назвати таку царину славістики, у яку не вніс би свій вклад Чижевський. 1945 року, напередодні приходу радянських військ до Галле, Чижевський покинув місто, а також свою унікальну багатомовну наукову бібліотеку — її було конфісковано зразу після вступу до Галле радянської армії.
Це була гірка втрата для вченого — книги були чи не найважливішою частиною життя, роботи, відпочинку Чижевського. Його німецький друг, вчений Гадамер, пише: «Я часто приходив до нього в гості. Мої візити завжди починалися з того, що я, не знаючи де сісти, був змушений йти на кухню і приносити собі стілець, оскільки всі стільці в кімнаті були завжди завалені горами книг».
В 1945—1949 роках Чижевський жив в Марбургзі, де заснував при університеті Семінар славістики, директором якого він став. В умовах післявоєнного світу та розділення людства на два ворожі табори Дмитро Чижевський надавав цьому семінару вельми великого і навіть символічного значення. Активну участь він бере також у післявоєнному відновленні українських вищих навчальних та наукових закладів в Німеччині; викладає філософію і логіку у Українській православній богословській академії, відновлює своє звання професора філософії Вільного українського університету; стає одним із фундаторів Української вільної академії наук.
В АМЕРИЦІ
Попри всі ці зусилля, ставлення до Чижевського з боку повоєнної німецької наукової адміністрації (Західна Німеччина) не було занадто доброзичливим. Працю вченого гальмували інтриги, підозри, навіть звинувачення у тому, що він є «комуністом» (з приводу «шпигунства» було проведене офіційне розслідування, яке засвідчило повну невинність професора). Працю гальмувало також скрутне післявоєнне життя, недоїдання і навіть голод, брак наукової літератури. З усіх цих причин давні колеги й колишні учні вченого вмовляють його покинути Німеччину і переїхати до США. Чижевський погодився і поїхав, отримавши посаду гостьового лектора славістики Гарвардського університету (1949).
У Гарварді, як всюди, Чижевський сприяє ставленню славістичних студій, а також перекладу і виданню творів української та російської літератури. В його американський період були написані «Нарис порівняльної історії слов’янських літератур», «Невідомий Гоголь», «Лабіринт світу Коменського» та ін. Однак Чижевський, справжній європеєць, в Америці почуває себе не на місці, вважає американську славістику «дилетантизмом» та «поверховістю», а також — сумує за Німеччиною. У листі до Томаса Манна він писав: «Ніде я не міг би почувати себе так вдома, як в Німеччині. Ніде не міг би брати участі в будівництві нової Європи з таким же сенсом, як в Німеччині». Не знайшов вчений спільної мови і з українською та російською еміграцією. До того — як це не дивно — Чижевський погано знав англійську мову, що гальмувало його входження до наукової спільноти університету. І вже через два-три роки він почав мріяти про повернення до «рідної Німеччини». Країни, в якій стараннями його колег та вдячних і шанобливих учнів 1954 року було широко відзначено 60-річний ювілей Чижевського, а також видано збірник його праць.
Українські кола були незадоволені науковими стосунками вченого з російською діаспорою, дорікали йому за недостатній патріотизм. Бо Чижевський вважав культурні зв’язки між людьми і народами більш важливими, ніж політичні, всіляко підтримував і розвивав ці зв’язки без огляду на національність.
У той самий час радянські та східнонімецькі славісти посилили пропагандистську кампанію проти нього, звинувачуючи вченого в українському націоналізмі і засуджуючи та замовчуючи його праці. Для радянської науки взагалі не існувало такого вченого, як професор Чижевський. Тим більше, що він не тільки не приховував своє ставлення до радянського ладу, але й дозволяв собі влаштовувати скандальні публічні демонстрації. Був випадок, коли Чижевський, піднявшись на трибуну міжнародної наукової конференції для виголошення запланованої доповіді, заявив про неможливість виступати в присутності вчених з Радянського Союзу. Вчених, які паплюжать науку. Збігом обставин цей демарш трапився у Празі, за тиждень до того, як у місто вступили радянські танки (1968). Присутні тоді на конференції стали вважати українського вченого чи не провидцем.
Та попри все, Чижевський не переставав працювати — була завершена і надрукована його актуа льна і сьогодні «Історія української літератури» (Від хрещення Русі до ХIХ ст.) написана книга «Невідомий Гоголь», а також багато ста тей до «Енциклопедії українознавства» та іншi твори.
ОСТАННІ РОКИ
1957 року, повний творчих сил і планів, Чижевський повертається до Німеччини. Певно забуваючи, що йому вже понад 60 років, і що у Німеччині він не має надії на пристойну пенсію. Він, однак, продовжує працювати, виховувати молодих науковців, популяризувати в західному світі славістику. Праці вченого набувають широкого визнання — до його 70-ліття (1964) видано ювілейний збірник «Orbis scriptu», у якому взяли участь гуманітарії практично з усього світу (виключаючи, звичайно, радянських колег). Чижевського обирають головою «Німецької спілки викладачів славістики», дійсним членом Гейдельберзької та Хорватської академій наук.
Oцінюючи з приводу ювілею свій науковий доробок, Чижевський писав: «Озирнувшись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи: сюди залічую передусім відкриття рукописів Коменіуса; відтак дослідження церковнослов’янської літератури на чеських землях та чеської барокової літератури. Мої земляки — українці, за поодинокими винятками, не розуміють того, що я роблю, так що за минулий рік я навіть відчув за конечне вийти зі складу кількох українських культурницьких організацій. Що ж до моїх розвідок про російських та словацьких поетів та мислителів, то позаяк вони безмежно далекі від марксистської ідеології, їх, у найкращому разі, пускають поза увагу в обох країнах». Дуже гірка сповідь для людина, яка все своє життя віддала науці.
Помер Дмитро Чижевський 1977 року. Поховано його в Німеччині, на кладовищі міста Гейдельберга, серед старив в’язів та беріз. Як пише його учениця Ася Гумецька (професор славістики Мічиганського університету), «Помер Дмитро Іванович самітним; доглядали його у передсмертний час чужі, хоч і досить близькі люди — друзі, учні, колишні колеги. Сумний кінець, але у кожного своя доля».
УЧНІ, КОЛЕГИ, ДРУЗІ ПРО ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО
«Зі смертю Чижевського зійшов зі сцени один із найвидатніших славістів останнього часу і останній представник ліберальної інтелігенції колишньої Російської імперії. Чижевський був на терені Європи чи не останнім професором, про якого ще довгo будуть циркулювати легенди, оповідання і анекдоти. Він безмірно презирливо ставився до сірості, посередності, які окреслював формулою: «У його голові немає жодної думки!». Для таких студентів він був «Бичем Божим». Не церемонився також із колегами. Так, на одному із наукових конгресів перервав доповідача вигуком: «Чи пан вважає нас за готтентотів, що приїхав доповідати такі глупства?!»
У контексті — сьогодні вже історичному — царської Росії Чижевський був українцем і протиставляв себе великоросам. Постійно підкреслював це також тоді, коли працював в Америці, в Гарварді. Ніколи не забував нагадати, що література староруська є, власне, літературою київською, тобто українською». (Анджей де Вінценз, польсько-французький вчений, професор Гейдельберзького університету).
«У його поведінці завжди було щось гротескне, але він був, звичайно, великим мудрецем. Мав прекрасну пам’ять і твердив, що він взагалі не міг нічого забути. Друкував на машинці всі свої роботи зразу начисто — з усіма примітками та бібліографічними даними. Був всезнаючим і належав до того типу вчених, котрі особливо знають усе те, чого не знають інші. Чижевський був єдиною знаною мною людиною, яка могла вести мову «про 37-й рік», маючи на увазі не 1937 і навіть не 1837, але рік 1037, в якому він відчував себе так само вільно, як і в теперішнім часі. Займався, з однієї сторони, барочною літературою — польською, російською, українською, а також — російською літературою ХIХ ст., особливо Гоголем. Про те, що вважав поза межами літератури, як наприклад соцреалізм, Чижевський не писав зовсім — як про явище неіснуюче. І повторював, що в Росії літератури взагалі немає, а є тільки російські письменники. Мав багато польських друзів і іноді жартував, що Чижевські — старовинна польська шляхта, що є значно вищим, ніж бути «дворянами». (Ганс-Георг Гадамер, німецький вчений, багатолітній друг Чижевського).
Дмитро Чижевський якось написав: «Мій життєвий шлях привів мене з Росії у Польщу, Німеччину, Чехословаччину, Голландію, Швецію і т.д. І всюди я міг переконатися, що ті вузькі межі, у які історія поставила життя цих народів, шкодять цим країнам і народам не лише у економічному, але й у культурному плані. І будуть і надалі гальмувати їхнiй розвиток, якщо не подолати вузькі межі будь-яким способом — не порушуючи, однак, природних прав цих великих і малих народів».
У нарисі використані «Матеріали наукового семінару «Дмитро Чижевський і світова славістика», Дрогобич, «Коло», редактори Роман Мних і Євген Пшеничний (Дрогобицький державний університет ім. І. Франка та Німецьке товариство Яна Амоса Коменського)
