Одна з найкривавіших сторінок історії Великої Вітчизняної війни — так званий «Харківський котел». Тоді гітлерівські війська оточили та знищили значну частину радянських збройних сил: загинули понад 300 тисяч солдатiв й офіцерів, а також незліченна кількість одиниць військової техніки. Поразка ця стала результатом браку зброї та боєприпасів, поганої підготовки військ, а також непослідовності й стратегічних помилок Головнокомандуючого Сталіна. Історики вважають, що Харківське оточення — один із найбільших в історії воєн «котел» і одна з найганебніших і, можна сказати, найзлочинніших поразок радянських військових стратегів.
Військова операція, яка закінчилася Харківським котлом, почалася 12 травня 1942 року за наказом Верховного головнокомандуючого. Радянські війська (кілька армій двох фронтів) мали раптово оточити, знищити або/і взяти в полон значні сили противника, якими командував генерал- лейтенант німецької армії Фрідріх Паулюс. Армії Південно-Західного та Південного фронтів просунулися вперед на 50 кілометрів, маючи намір утворити «кліщі» та завдати силам Третього рейха флангових ударів. Але через кілька днів великі танкові угрупування німецьких військ, за масованої підтримки авіації, потужними ударами з півночі та півдня атакували радянські війська, роз’єднали їх і завдали їм великих втрат. Чотири армії та кавалерійський корпус практично перестали існувати як організоване військо: окремі загони, групи бійців і командирів, солдати-одинаки виходили — хто як міг — з оточення. Як писав пізніше Маршал Радянського Союзу Жуков, причиною цього розгрому стала, передусім, недооцінка «серйозної небезпеки південно- західного стратегічного напряму, де не були зосереджені необхідні резерви Ставки». У «Харківському котлі» загинули понад 300 тисяч бійців і командирів Червоної армії; деякі дослідники вважають, що цi оцінки заниженi не менш ніж втричі. (Ця нищівна поразка стала тим наочним «методичним уроком», яким пізніше успішно скористалися радянські війська під Сталінградом.)
Серед тих груп і солдатiв, яким вдалося уникнути загибелі в страшному «Харківському котлі» та які пробиралися на Схід — часто без зброї, боєприпасів, харчів — був і мій Батько Гудзик Пилип Семенович. Йшов він разом із молоденьким солдатом, який приєднався до нього в дорозі; єдиною їхньою метою було зустріти якийсь регулярний підрозділ, знайти «своїх», свою частину, яка здавалася їм тоді єдиним притулком, рідною оселею. Обережно пробиралися лісом, обходили відкриті місця. Орієнтуватися було важко: часто здавалося, що стріляють зусібіч і зовсім поряд. Як дізнатися, з якої сторони свої? Батько, за своєю вчительською звичкою, зас покоював хлопця, намагався переключити його увагу на спогади про школу, яку той щойно закінчив.
Їм пощастило. Через три дні вони вийшли в розташування якоїсь частини Червоної армії, сформованої з відступаючих солдатiв і командирів, в якій до того часу була вже цілком відновлена вся армійська структура. Функціонувала також військова контррозвідка, дещо пізніше перейменована на СМЕРШ («Смерть шпигунам»). Роботи у контррозвідників було по вуха: їм треба було перевірити величезну кількість військових, які виривалися — найчастіше з боєм — з оточення («розташування противника»). За законами СМЕРШу командира будь-якого рангу, що був відсутній у частині понад добу, негайно заарештовували; починалося слідство: над «порушником» нависало обвинувачення у зраді Батьківщині, у шпигунстві, а це означало негайний розстріл. Допомогти могла тільки присутність «свідка». І вийшло так, що мого Батька врятував молоденький невідомий солдатик, який випадково зустрівся ним у лісі. Після ретельного багатогодинного допиту кожного з них і порівняння свідчень було вирі шено, що вони чисті перед Батьківщиною та її Великим Вождем. Інакше все закінчилося б трагічно. (Офіцери СМЕРШу ніколи не наближалися до передової. Як говорилося в армійському прислів’ї того часу, «вони наступали останніми, а драпали, відповідно, першими»).
Німецькі історики, відставні німецькі генерали й сьогодні гордяться «Харківським котлом» як напрочуд успішною військово-стратегічною операцією. Радянські історики цьому «епізоду» війни приділяли мало уваги, особливо в перші післявоєнні десятиріччя (недарма генерал-фельдмаршал Паулюс Сталінградської битви відомий у нас значно менше, ніж той самий генерал- лейтенант Паулюс Харківського котла).
Набагато пізніше, буваючи на берегах Сіверського Донця, Батько завжди згадував, як натовпи безпорадних, практично неозброєних, голодних солдатiв безладно виходили на берег річки, під шквальним вогнем намагалися наводити понтони; намагалися, не вміючи плавати, перепливати по- весняному холодну та швидку ріку й — гинули без ліку.
У лісах, які широкою смугою тягнуться вздовж берегів Сіверського Донця, на мальовничих — іноді крейдяних — пагорбах і до сьогодні збереглися диявольські печаті війни, не згладжені ані вітрами, ані дощами, ані буйнотрав’ям минулих десятиріч. То тут, то там раптом проглядається зигзагоподібний окоп, ноги спотикаються об безформні поржавілі шматки заліза, або пірнають раптом у давно розмиті ями-вирви. Іноді можна побачити дерев’яний — скромний, старий і занедбаний — пам’ятник солдату. А ранньою весною, коли ліс оповитий туманом і на відстані кількох метрів неможливо відрізнити дерево від людини, починаєш вірити в те, що безневинно загиблі люди не залишають тих місць, де вони померли.
Цей казково-мальовничий, тепер — курортний район завжди залишався для мого Батька місцем немислимо-нелюдської бійні.
