Опинившись у Києві, він захоплено знайомився з його визначними пам’ятками. Проживаючи у флігелі свого дяді, професора терапії Київського університету С.П. Алфер’єва на вулиці Малій Житомирській, будинок №20 (там у 1965 році було встановлено меморіальну дошку), майбутній письменник долучився до освіченого кола київського суспільства та й сам відвідував лекції на юридичному та філологічному факультетах. У Києві на вулиці Михайлівській 17/2 жив і його брат — О.С. Лєсков, доктор медицини, головний санітарний лікар Києва і головний лікар Олександрівської лікарні.
У Києві молодій людині відкрився чарівний світ мистецтва — блискучі зразки архітектури — стародавня Софія, Печерська лавра, Андріївська церква, зустрівшись із ними він «пришел в безумный восторг». Тут М. Лєсков познайомився з працями Г. Сковороди і творчістю М. Гоголя, учнем якого вважав себе.
«Очень молодым человеком, почти мальчиком я начал мою службу в Киеве делопроизводителем в казенной палате по рекрутскому набору, в комнате, каждый кирпич которой, наверное, можно было бы размочить в пролившихся здесь родительских и детских слезах».
У той час (50-і роки ХIХ століття) М. Лєсков «жив у Києві у дуже багатолюдному місці між двома храмами — Михайлівським та Софійським, — і тут ще стояли тоді дві дерев’яні церкви. У свята тут було так багато дзвону, що було важко витримати, а внизу по всіх вулицях, що сходять до Хрещатика, були шинки та пивниці, а на майданчику — балагани і гойдалки». Біля Печерського базару, який славився дешевизною, «стояло суцільне болото із брудними озерами. У цих озерах плавали гуси й качки...» Письменник проніс любов до Києва крізь усе життя. Остаточно переїхавши 1861 року до Петербурга, він часто відвідував місто своєї молодості та стверджував, що «після України немає вже рівного куточка у Росії».
Місто будувалося, оновлювалося, ставало красивішим. Добре знаючи кожну його вулицю, багато дворів і навіть таємничі задвірки, Лєсков радів знайомим старим місцям, ревниво придивлявся до нових забудов, сумував про те, що було зруйновано. Вже у старості в «Печерских антиках» 1883 року він пише: «Я знал этот милый город в его дореформенном виде, с изобилием деревянных домиков, на углах которых тогда, впрочем, были уже вывешены так называвшиеся «бибиковские доски». На каждой доске была суровая надпись: «Сломать в таком-то году».
«Киев тогда сильно отличался от нынешнего, и разница эта заключалась не в одной внешности города, но и в нравах его обитателей. Внешность изменилась к лучшему, то есть город наполнился хорошими зданиями и, так сказать, оевропеился (курсив Н.Лескова), но мне лично жаль многого из старого... Мне жаль, например, лишенного жизни Печерска и облегавших его урочищ, которые были застроены как попало, но очень живописно. Жаль мне тоже живописных надбрежных хаток, которые лепились по обрывам над днепровской кручей: они придавали прекрасному киевскому пейзажу особенный теплый характер и служили жилищем для большого числа бедняков, которые хотя и получили какое-то вознаграждение за свои «поламанные дома», но не могли за эти деньги построить себе новых домов в городе и слепили себе гнезда над кручею...»
Саме у Києві майбутній знаменитий автор «Левши» формувався як особистість і письменник. В один із приїздів до Києва (1864 р.) він написав «Леди Макбет Мценского уезда» — одну з його найкращих повістей. У Києві Микола Семенович одружився, і тут народився його син Андрій.
Коли, через роки, письменник відвідував Київ (у 1865, 1874, 1875, 1880 і 1881 рр.), його душа сумувала не тільки за втраченими живописними куточками. Головними для нього були жителі цих куточків — «маленькі люди з просторими серцями». І, як завжди, письменнику були особливо близькими та милими праведники. «У нас не переводилися і не переведуться праведні, — зазначав Лєсков. — Їх тільки не помічають, а якщо почати придивлятися — вони є». Він мав особливе вміння відкрити праведника «у сферах звичайнісіньких, де, здається, нічого особливого чекати неможливо».
Завдяки цій якості письменника ми знаємо не тільки про видатних киян, які залишили слід в історії міста, — про м’якого і доброго мовчуна губернатора князя Васильчикова та його невтомну у доброчесності дружину, про владного й жорсткого Бібікова, про зворушливого Фундуклея. Його повісті та оповідання густо заселені також зовсім невідомими світу киянами з їх часом нескладними й непростими життєвими історіями, колоритними та яскравими побутовими замальовками: «потомство, може статися, не в силах буде скласти собі ясне поняття» про них, з гіркотою відзначає письменник. Адже городяни складали неповторний колорит, особливий дух Києва, те, що ми називаємо тепер ментальністю. За словами Лєскова, кияни часів його юності жили «буйним життям у стародавньому запорізькому дусі». «Тепер, коли доводиться бувати там, дедалі частіше чуєш тільки щось про банки і про те, кого у скільки треба цінити на гроші», — відмічає Лєсков.
Багатоликий та строкатий лєсковський світ киян. Тут і такі «визначні особистості», як чудові київські пекарки Карасівна та Піднебесна, за славнозвісними булками яких бігало на Поділ усе місто, а студенти поминали їх у своїх віршах. Тут і дивовижний квартальний Діонісій Іванович, який проживав на Рибальській вулиці за калюжею і відмінно знав латинь. Цей латиніст-квартальний вигадав, як за допомогою нехитрої «хімії» «старити» нові дошки для ремонту будинків, що підлягають знесенню, щоб вони «не кидалися» у вічі начальству. Варто було приготовану його способом дошку прибити на потрібне місце, а для цього вибиралася нічка потемніше і нерідко прибивав її сам квартальний, і вранці, «як Бібік біля неї не роз’їжджай — нічого він не відрізнить!»
Серед киян того часу на Печерську особливо виділялася «легендарна особистість» — артилерії полковник у відставці Кесар Степанович Берлінський. Він «командував» населенням тутешніх вулиць, а при нагоді «по-батьківськи заступався». «Забутий або непомічений у вищих сферах київського суспільства, у середніх верствах він мав славу дивака, натомість у нижчих верствах він був героєм, з феноменальною і грандіозною репутацією, яка трималася надзвичайно міцно. «Берлінський був у опозиції до Бібікова, а при нагоді не боявся звернутися й до самого государя. Чутки малювали його «у вельми привабливому народно-героїчному жанрі». До речі, на думку Лєскова, «в преданиях (или, пожалуй, вымыслах) малороссийских всегда преобладает характер героический, а в историях великорусских и особенно столичных, петербургских, — больше сказывается находчивость, бойкость и тонкость плутовского пошиба. Очевидно, фантазия людей данной местности выражает их настроение».
Не обійшов Лєсков своєю пильною увагою і митрополита Філарета (Амфітеатрова). Управляючи такою першокласною єпархією, як київська, він виявляв і суворість, і найбільшу енергію, а тільки завжди боявся бути жорстоким». «Він народився зі своєю добротою, — відзначав письменник, — як фіалка зі своїм запахом, і вона була його природою». «По-дитячому чистою і простою була ця людина».
Багато теплих рядків присвятив письменник священику маленької дерев’яної Троїцької церкви, що стояла навпроти «присутственных мест» з боку Софії, «отцю Юхиму (Ботвіновському) — «живому втіленню добра». Ось тільки один його вчинок. Якось, почувши, що у скарбника казенної палати пропало близько 20 тис. рублів і він у плачевному стані, батько Юхим, не роздумуючи, заклав свій будинок і будинок тещі, розоривши своє сімейство, і допоміг цій людині, зовсім не знаючи її! Лєсков відзначає: «Пам’ять подібних людей часто не має місця в історії, але вона легко переходить у житія — ці священні саги, які благоговійно зберігає і шанує пам’ять народу».
Згадує письменник і літераторів свого часу. Ось жвавий поет В.І. Аскочанський, який пізніше створив журнал «Для домашнего чтения». Його перу і розуму належать два «літературних скарби», за висловом Лєскова: пародія на промову кандидата єпископства при нареченні його в архієреї та широке дослідження «Наші університети» — про стан сучасних університетів.
Говорячи про літераторів, не можна не згадати, що Лєсков був добре знайомий з Великим Тарасом. Повернувшись наприкінці січня 1861 року з України, письменник негайно відправився до Шевченка поклонитися йому від спільних знайомих і розповісти, що «доброго на Україні». Не знав Лєсков, що ця зустріч буде останньою, а через місяць йому доведеться бути на похоронах поета.
Ось тільки кілька імен із описаних Лєсковим наших чудових предків. Адже «кожний його герой, за словами М. Горького, — ланка у ланцюгу людей, у ланцюгу поколінь». І сьогодні у цьому ланцюгу знаходимося ми, кияни ХХI століття. Чи зможемо ми повторити великі характери наших праведників? На це відповідає сам Лєсков:
«Полноте... что это еще за характеры? Характеры идут, характеры зреют, — они впереди, и мы им в подметки не годимся. Они придут, придут! «Придет весенний шум, веселый шум!.. Мы живы этою верою!»...
