Як всім відомо, стародавні люди вели кочовий триб життя — подібно диким тваринам. Прийдуть у якусь гарну місцевість, поставлять нашвидку благенькі курені, «попаcуться», виб’ють навколо дичину, витопчуть траву, повирубають дерева, замулять джерела і — йдуть шукати іншого пристановища. Минали тисячоліття, і кочовиків на землі ставало все менше: племена, одне за другим, знаходили собі до смаку шматок землі, облаштовували його, обносили кам’яними мурами з високими баштами і залишалися там назавжди. Чим більше минало часу, тим більше накопичувалося за тими стінами «матеріалізованої праці» (як говорили стародавні люди) багатьох поколінь і тим більш цінували й прикрашали свою домівку колишні кочівники. Ні криваві війни з сусідами, ні набіги степовиків чи страшні середньовічні пошесті не могли примусити «тих, хто сидів за огорожею», кинути свою землю і розпочинати історію із нового початку.
Було, однак, на землі плем’я, яке — попри загальну «тенденцію» (старовинний термін) — ніяк не могло остаточно осісти. В той час, коли його сусіди вже давно укорінилися, як дуби, у своїй власній землі, звичаях, мові, ці люди все тинялися між чужими кордонами із однієї частини світу в іншу. Іноземці, яким траплялося перебувати серед того народу, ніколи не могли як слід зрозуміти причини його невдач. Адже то були люди сильні, розумні, схильні до наук, ремесел та мистецтв. Бо коли хтось із них випадково чи примусово опинявся у чужій державі, то невдовзі піднімався щаблями службової чи наукової драбини дуже й дуже високо. Якщо ж вдома у нього залишався, скажімо, брат-близнюк, той все своє життя так і протоптався «на нульовому рівні» — у збитих черевиках і напівголодний. Досвідчені мандрівники вважали це «Великою аномалією»: на чужих людей — можуть працювати, а облаштувати життя своєї країни, народу — не виходить. «Може якийсь наговір?» — думали вчені.
Так йшлося не одне століття. І якось тих людей, про яких іде наша скорботна мова, помітив зверху один маленький ангел. На той час йому нічого було робити, і він, звісивши голову вниз, із цікавістю дивився на Землю. Коли ж побачив і зрозумів, як живуть ті люди, йому стало боляче — настільки це не відповідало Замислу і Промислу Божому. І ангел вирішив допомогти тим землянам. Довго думав, радився з іншими небожителями, провів навіть невеликий власний експеримент, а потім в одну аспідно- темну ніч спустився на землю і посадив у центрі тієї країни славетне «Дерево Життя». Червоно-золоте листя дерева сяяло так, що його помітили найвіддаленіші галактики.
(Довідка автора. «Дерево Життя», воно ж — «Дерево Всесвіту», було добре відоме нашим пращурам. Сучасна людина втратила чимало з тих древніх важливих знань, але дещо до нас таки дійшло. Отже, ми знаємо, що Дерево Життя єднає час, простір, людей, життя і смерть. Саме воно розгалужує і обирає «день або ніч», «літо або зиму», «пряме або криве», «верх або низ», «силу чи право», «життя або смерть», «правду або брехню» — те, від чого залежить все важливе у цьому світі. На цей вибір можуть впливати також деякі мудрі люди, яким соки Дерева надають сили змінювати обличчя світу. Колись Дерево було таким високим, що, мандруючи ним, людина могла не тільки переходити з одного світу в інший, а й повертатися назад. Сучасні люди, втім, давно забули, як це робиться.
У верховітті Дерева Всесвіту селяться веселі пташки та мудрі бджоли, на його гілках підвішені небесні світила. Росте Дерево Життя найчастіше «на горі, або в чистім полі при дорозі, або у пана хазяїна у дворі». В наші часи дерево може прижитися і на асфальті. Особливо, якщо його посадив ангел, а поливають молоді люди.)
Американські космонавти твердять, що бачили Дерево з космосу, але встановити його координати з якихось причин їм не вдалося. У зв’язку з цим виникло повір’я — землю, де росте Дерево, очікує або пишний розквіт або ганьба. Все залежить від людей. Бо хоча те дерево — вічне і вічнозелене, для того, аби скористатися його благодатними можливостями, людині багато чого потрібно. Йдеться про знання, віру, хоробрість, стійкість і, не в останню чергу, — вміння й бажання піклуватися своїм Деревом. Тому наш ангел, висадивши Дерево прямо в асфальт великого Майдану посередині Землі, почав схвильовано спостерігати за землянами: чи стачить їм кебети, щоб скористатися цією, може, й останньою, можливістю?
А що тим часом робили люди, на землі яких так несподівано опинилося доленосне Дерево Життя і Всесвіту? Виявилося, що всі вони, як один, сиділи, стояли і навіть лежали навколо палаючого золотом дерева, а також танцювали, співали пісень, водили хороводи, вимовляли промови. І не зводили з Дерева очей, — щоби не пропустити чуда, тобто моменту відродження своєї землі.
Йшов час. Земля навколо Дерева висохла, золоті листочки втратили свою свіжість і почали потроху обсипатися. Кожної ночі до Дерева прокрадалися якісь темні постаті, гатили сокирами по стовбуру, ламали гілки і, набивши лантухи золотим листям, щезали як тіні. А вдень на вулицях міста можна було бачити ще більше достойників, які носили на грудях почесні відзнаки із золотого листя. Яблучка Життя, які було зав’язалися на гілках Дерева, нетерплячі люди позривали зеленими і гіркими, кору пообдирали на сувеніри, а землю навколо стовбуру ще раз заасфальтували — аби зручніше було водити хороводи. Невдовзі дерево, яке колись звали Деревом Життя, було неможливо відрізнити від старої, пожовклої, обмотаної брудними паперовими стрічками «ялинки», яку забули вчасно демонтувати і відправити на звалище.
Далеко вгорі, в глибинах неба, спустивши ноги з краєчка рожевої хмаринки, сидів маленький ангел і плакав. Сльози рясно капали вниз — на спотворене Дерево Життя, на голови тих людей, на залишки золотого листячка. Ангел гаряче молився і просив тільки одного: аби те, що він побачив внизу, йому тільки приснилося. Чи може ангелу таки дійсно приснилося?
