Муха. Звичайнісінька суха муха й такі ж сухі, майже безтілесні квітки медунки.
Підписок Володимирського міського суду захлопнув квітки разом з мухою, котра сиділа на них. Муха, запаяна в краплину бурштину до появи на Землі людини, не має на собі бирки з датою своєї кончини. В мухи з актової книги - точна дата переходу в безсмертя: 11 листопада 1574 року.
Коли справжній архіварій бачить точну дату після соковитих висловів, він відчуває щось на кшталт легкого оргазму. А тут суддівського підписка явно занесло - він став переводити декілька розворотів, котрі залишилися порожніми в його велетенському рукописному фоліанті (це - щоб ніхто не зміг вписати до вже майже готової актової книги власні фальшиві дворянство, права на земельний наділ або іншу доленосну підробку).
І пише наш каліграф на розворотах, як завжди: "Вакуа, вакуа..." "порожня, порожня". А на четвертому розвороті його раптом прорвало: "Ет омніа ін лібера меа ест вакуа!" ("І все у книзі моїй - порожнє!")
Через ці дурнуваті прориви й відчуваєш у відділі давніх актів, щогодинний, майже щохвилинний, як кажуть окультисти, інсайт, ототожнення себе з тим, хто пише. Мало того, що оригінал документу - на відміну від копії та копії з копії - несе цієї енергії на порядок більше. В той же момент, коли відполірована сторіччями, правом саксонським, литовським, правилами святих отців і ще бозна чим форма діловодства ламається жартом, самопародією, малюнком або припискою на полях - тоді ти просто йдеш зі свого часу - на хвилину, годину, до кінця робочого дня... Можеш і взагалі не повернутися. Мій архівний учитель Вітько не повернувся.
Тобто, він як і колись щоранку під'їжджає п'ятим маршрутом трамвая до циклопічної будівлі на київській Солом'янці. Щоранку одягає ветхозавітний робочий халатець, сідає за свій стіл, під скло якого підкладено десяток його власних нотабене, мапа Великого князівства Литовського й таблиця перекладу кириличних дат у громадянські(???), й починає виконувати норму... Але його вже давно немає з нами.
Він народився у ветхому будинку навпроти входу до київського Покровського монастиря. Немовлям, коли заходився плачем, мати підносила його до вікна і аби замовк, говорила: "Бачиш, он німці!" - за вікном і справді були німці й Вітько справді замовкав. Він і зараз мовчазний, поки не поставиш йому провокаційне питання про якусь архівну дрібницю. Тоді тільки-но встигай строчити. Я виріс на цих міні-лекціях, які лунали з-за пюпітру з розкритим документом.
Колись Вітько закінчив медучилище, працював зубним техніком у поліклініці, яка давала чудовий зиск. Йому треба ж було вчитися й на заочному історичного... Спершу він носився з публікаторською діяльністю, а потім - зів'яв. Йому, як і багатьом до й після, дорікали, що тримає скарб під спудом. Але лише той, хто проходив Брамою знає, що за два-три роки тут зникає будь-яке бажання метушитися. Вільне пересування в минулому стає самодостатнім, бажання спрощуються, ерос живих істот, що стали ПОЧЕРКАМИ, легко вилучає тебе з цієї юдолі скорботи.
Я почав розуміти, що колись це станеться зі мною, коли заяву про відпустку за власний рахунок підписав 1756 роком. Плюнув, закреслив і... знову вивів 1756. Це не автоматизм, хоча є щось і від нього. Це перший дзвоник перед твоєю довічною відправкою в минуле.
Здається, цей діагноз притаманний лише "стародавникам", тобто працівникам Відділу Стародавніх Актів. Тим, хто живе з цього боку 1800 року, здається, трохи легше. Втім, у XIX сторіччі я жив мало, розписуватися за тамтешніх не можу. Моє життя за брамою припало, в основному, на пізню Гетьманщину - відносно тихе місце й час, диктатура крутіїв і хабарників на кшталт китайських шеньшиш періоду ранньої Хань. Тоді, як і 1984 року, коли переді мною розчинилася Брама, "вершники оббитих шкірою фотелів перемогли вершників-кіннотників" (Є.Євтушенко). Я вискакував з донесення Збирача Презентових Грошей (офіційного скарбника хабарів для начальства) за 1761-й рік і спілкувався з академічними істориками початку 1980-х. Ці історики, списавши чергову тезу в Грушевського для чергової багатотомної "Історії України", приходили до нас, аби їм заднім числом підставили поклики на оригінальні документи.
НЕ впевнений, що у нашому надто людяному світі щось різко змінилося за 13 років. Але пори не відмовляються і не залишають своїх постів при Воротах "стародавники", поки церберами сидять у багатоповерховому напівмороку сховищ ніжні жінки, яким ще треба встигнути на останню ірпінську електричку - до того часу живе наша колективна ПІДСВІДОМІСТЬ. І у когось з нас є шанс час від часу перетягувати щось звідти у СВІДОМІСТЬ.
