Стародавнім людям, зокрема грекам, жилося порівняно легко — вони свято вірили у фатум, у долю, яка в усіх деталях визначає майбутнє людини або народу. Щоб не трапилося, то «не від нас, а згідно з волею богів!» Ми давно звільнилися від подібної зручної філософії, сповідуємо свободу волі й навчені тому, що сама «людина є ковалем свого щастя». Воно ж, це наше щастя, чомусь ніяк не кується — тільки миттєві іскри, дим та гуркіт. У чому причина? Може ми не здатні метал до червоностi розпекти, може наші руки слабкі й незугарні? Чи справа у тому, що, вже взявши молота до рук, ми так і не знаємо, що нам кувати з того розпеченого куска заліза, який лежить на ковадлі?
Народи, як люди — кожен має свої здібності, свою біографію. Вчені, втім, авторитетно доводять, що нездібних дітей не буває. Чому ж тоді така різна доля у дітей історії? Одні грають на світовій сцені ролі головнокомандуючих, законодавців, творців, а інші залишаються в тіні протягом довгих епох і століть? Може, через те, що кожна дитина народжується і виростає у свій час — одне дитя вже досягло зрілості, а інше ще не вибралося із свого кокону? Згадаємо, наприклад, що коли грецька антична культура знаходилася на вершині свого фантастичного розквіту, вся інша частина Європи, включно з майбутнім Римом, лежала поза межами Ойкумени, була диким степом, де кочували варвари. А вже після того, як давньогрецькі скульптори заселили світ досі незрівнянними Афінами й Афродітами, скіфи, як діти, все тесали своїх кам'яних баб. Але де сьогодні колишня слава греків, де їхні майстри й філософи, які колись творили не тільки правдиві «Чудеса світу», а й закладали підвалини європейської цивілізації? Для протилежного прикладу можна взяти хоча б Німеччину, яку всього кілька століть тому Франція, Іспанія та інші «цивілізовані» європейці не вважали повноцінним членом своєї культурної спільноти.
Втiшно сподiватися, що для нас ще не прийшов час з'явитися у яскравому світлі рампи, що у нас — все в майбутньому, а минуле і особливо сучасне — то тільки дитячі роки або небезпечний перехідний вік. Турбує, однак, те, що протягом писаної історії людства незчисленна кількість народів і навіть держав з'являлася на світовій сцені і, часто не сказавши жодного чутного слова, щезала, подібно статистам. Далеко не всім дістаються головні ролі. Така доля могла б спіткати навіть Росію, якби не два генія ХIХ століття — Толстой і Достоєвський. У європейській цивілізації вони зайняли високе й почесне місце, а за ними — і Росія.
Якщо придивлятися до життя інших народів і порівнювати його з нашим, виникає думка, що місце держави у сучасній історії майже повністю визначається трьома обставинами — органічно притаманною схильністю більшості її громадян до праці, освіченістю (що є також результатом праці), а ще — причетністю значної частини суспільства до справ загалу. Причетністю, яка нерідко виправдовує навіть жертви й труднощі. Чи маємо ми, чи розвиваємо у собі такі інтегральні риси характеру, як причетність та «роботоманія»? Якщо ні, то на що нам надіятися у світі західної цивілізації? Хіба що посилатися на Трипільську культуру, на «все в минулому», як це полюбляють деякі ультрапатріоти.
Але може шлях західної цивілізації є тільки випадково обраною (не нами) із багатьох можливих і не найкращою дорогою людства? Йдеться, зокрема, про культ праці заради все більших матеріальних благ, зручностей, ради штучного, але такого комфортабельного середовища існування. Бо чи варті, скажімо, кольорові обгортки або сяючі, як трони, туалети хоча одної хвилини солодкого байдикування, коли скільки думок приходить до голови, скільки гарного можна побачити навкруги? І той козарлюга зi старовинної приказки, який полюбляв лежати в коноплі, дивитися на небо, мріяти та складати задумливі пісні, і є дійсним мудрецем-філософом? Тільки чому тоді ми такі ласі на все те, що виробляє «просякнутий матеріалізмом» Захід? Складається враження, що більшість iз нас хотіла б об'єднати переваги західної і східно-радянської цивілізацій. Від однієї — матеріальний надмір, а від іншої — ту саму коноплю.
