Закінчення. Початок читайте «День» № 190-191
РУСЬ ЯК СВІТОІМПЕРІЯ
Якщо підходити до справи формально, то перші свідчення про Руський каганат, за свідченням О. Пріцака, з’являються саме 839 р. Саме в цей час у Хазарії відбулася революція каварів, які виступили проти кагана та його політики нав’язування іудаїзму. Каган змушений був полишити країну й шукати прихистку в поселенні торгової громади русів біля Ростова. Його сини взяли собі в дружини дівчат із клану Інглінгів з Упсали — найвизначнішої династії всієї балтійської зони. Харизма кагана як наділеного божою благодаттю піднесла торгову громаду русів до рівня державного політичного центру, вирізнивши його з-поміж колоній інших, менш значних варягів. Титул кагана в ті часи був великим соціальним капіталом, який забезпечував належний рівень відносин із Візантією. Для торгових людей це багато важило, а тому волзькі руси скоро витіснили раданітів як конкурента у Східній Європі.
Чи можна цю дату — 839 р. — вважати точкою відліку заснування Русі? І так, і ні. Як мовиться, одна ластівка весни не робить. У політиці мало проголосити суверенітет — треба, щоб цей суверенітет був підкріплений належним економічним, військовим та культурним потенціалом, з одного боку, та політичним визнанням — з боку сусідніх держав. 860 року відбувся похід русів на економічну столицю Євразії Константинополь, завдяки якому було торовано шлях «із варягів у греки». Відтак Дніпро замінив Волгу як головна торговельна артерія, а Київ, колишнє хазарське укріплення поблизу дніпровської переправи, перетворився в середині Х ст. на перспективного супутника Константинополя.
Узагальнюючи цей тривалий шлях становлення Русі, О. Пріцак виділяє в ньому три фази: волзький період (бл. 839—930), дніпровський (бл. 930—1036) та київський (1036—1169). Київська фаза відрізняється від двох перших принципово: протягом двох перших руси володіли переважно торговельними шляхами й племенами, але не територіями. В разі потреби вони знищували суперників, збирали данину й контролювали торговища вздовж двох основних міжнародних шляхів: волзько-донського до Булгарії та Ітилю; й дніпровського — з варягів через Київ і до грецького Константинополя. І лише третій, київський період має в нашому контексті принципову відмінність — він знаменував собою початок культурної консолідації Русі й спробу її «націоналізації».
У цій третій фазі в Русі відбуваються справді тектонічні зрушення. По-перше, Новгород став значнішим за Стару Ладогу, яка мовно й культурно залишалася винятково скандинавською аж до свого занепаду в середині ХІ ст., в той час коли Новгород від самого початку був двомовним. Новгородці як переважно нащадки балтійських слов’ян вендів виконали унікальну функцію, пристосувавши вікінгівську концепцію «варварського» закону до слов’янської політичної культури. «Руська Правда» — перше зведення законів у Східній Європі — походить саме з Новгорода, єдиного місця на Русі, де поняття закону було загальновизнаним, прийнятним і зрозумілим аж до драматичної загибелі республіки «Пан Великий Новгород» у 1479 р.
По-друге, 1036 р. Ярослав, який нарешті остаточно взяв владу в Києві, розгромив печенігів і утвердив свій варіант Римської імперії, ідеологічним центром якої став Софійський собор у Києві, а підґрунтям — система новгородських законів. Це підштовхнуло його до введення як сакральної (священної завдяки місії Кирила і Мефодія) й законної мови його володінь саме церковнослов’янської, яка після занепаду Дунайської Болгарії втратила свого власника на державному рівні.
По-третє, Ярослав почав перетворювати Русь у територіальну спільність шляхом осадження княжої мандрівної дружини на київській, чернігівській і переяславській землях. Внаслідок таких дій назви «Русь» і «Руська земля», що засвідчені в другій половині ХІ ст. і побутували в ХІІ ст., стали вживатися тепер у новому значенні, а саме виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна). До цього часу «Русь» являла собою іноземну правлячу верхівку з примітивною соціально-політичною організацією, складеною з морських і річкових кочівників, котрі періодично збирали данину (полюддя) для своїх князів, однак не були стабільно пов’язані ні з якою конкретною територією.
Справді «культурна революція» Ярослава спричинила якісно новий стрибок — від поліетнічної, багатомовної й безтериторіальної спільноти з культурою «нижчого» рівня до «вищої» культури, освяченої сакральною слов’янською мовою. Занепад незалежної Болгарської держави залишив церкву і слов’янський обряд, з його відносно цілим зведенням духовних і державно-політичних текстів, без господаря. Відтак саме це дало можливість «Руській землі» оволодіти цією культурою без загрози втрати власної самобутності. Обнародування в 1115 р. зведених редакцій літописів, складених в першому духовному центрі Східної Європи — Києво-Печерському монастирі — стало своєрідним актом демонстрації «спільності історичної долі». Висновок О. Пріцака щодо походження Русі однозначний: «Саме тоді, під час Київського періоду, з появою власної історичної самосвідомості, й почала поставати Русь як законна історична сутність».
ПРОБЛЕМА РУСЬКОЇ СПАДЩИНИ
Зазначений вище виклад походження Русі являє собою наукову точку зору, в якій панує гегелівська традиція: коли якийсь суспільний феномен, як-от система державної влади, лише виникає, то його ще практично немає. Формування системи, а тим більше такої світосистеми, як Київська Русь — східноєвропейський аналог Стародавнього Риму чи Візантії — справді тривалий в історії період. Коли ж сьогодні ставиться питання про відзначення тієї чи іншої конкретної дати започаткування Руси-України на державному рівні, то тут аргументи науковців на кшталт «з одного боку, так, але, з другого боку — он як» не проходять. Як правило, з урахуванням історичного тла на державному рівні адміністративно приймаються певні вольові рішення, які переслідують якусь політичну доцільність. Так було завжди, і, судячи з усього, не скоро ця традиція перерветься.
Отже, очевидно, в практичному плані далі дискусія про походження Руси буде тривати на перехресті наукової думки і політичної доцільності. Відразу хочу зауважити: розгляд питання в площині визначення «старшого брата», який, мовляв, має більше підстав на батьківську спадщину Руси, до добра не доведе — який би народ не виставляли в ролі цього правонаступника. Важко собі уявити дискусію між італійцями, іспанцями, французами, німцями та англійцями про те, хто ж із них є істинним і єдиним спадкоємцем такої світоімперії, як Стародавній Рим. Ставлячи розгляд проблеми в площину — «українською» чи «російською» була Русь, акцентуючи увагу лише на етнічній стороні цього питання, вишукуючи аргументи в контексті «землі і крові» тощо, — ми стали б у завідомо програшну позицію. По-перше, тому що подібні аргументи є науково некоректними: безглузда полеміка між норманістами і антинорманістами — яскраве свідчення того. А по-друге, в запалі полеміки важко буде дотримуватися й політкоректності, оскільки завжди знайдуться застрільники від тих чи інших політичних сил, які неминуче постараються «підверстати» своїх «етнічно заангажованих» опонентів не менше, ніж під категорію расизму. За цим діло не стане — взяти хоча б останні злісні спроби декого навісити українцям ярлик природженого антисемітизму.
Власне, тут ідеться не так про застрільників, бо «вовка боятися — в ліс не ходити». Біда в тому, що такі «персони» неминуче з’являються тоді, коли на них є попит. І це дуже прикро для нашої сучасності. Однак більш важливо зважати на ту шкоду, яку ці заводії вносять у наше все ще політично незріле суспільство. Як наголошує провідний теоретик із цього питання Клод Леві-Стросс, завдяки навішуванню наличок расизму «в умах людей відбулася плутаниця понять расизму і антирасизму». І далі пояснює: «Будь-яка культура розвивається завдяки обміну з іншими культурами. Але необхідно, щоб кожна культура здійснювала певний спротив, бо в противному випадку вона дуже швидко втратить те, що притаманне лише їй». На думку науковця, «ця ситуація існувала фактично у всі часи. Це норма людської поведінки. І називаючи це расизмом, ми ризикуємо розпалити ворожнечу, тому що більшість пересічних людей скаже так: ну, якщо це расизм, значить — я расист»1. І якщо, не доведи Боже, під час ювілейних урочистостей застрільники певних політичних сил підуть на це, то це буде щось на межі злочину проти людяності.
Відтак акцентуємо на тому, що успіх відзначення будь-якого ювілею, про дату якого домовляються (і це нормально!), залежить від його змістовного наповнення. Завжди на першому місці має стояти питання: яке надзавдання ми ставимо й якого кінцевого результату очікуємо? На мій погляд, це надзавдання було чітко сформульоване Ларисою Івшиною в передмові до книги «Сила м’якого знака»: «...піднятися до рівня власної історії»! Але, на мою думку, в цій історії слід вичленити домінуючу ланку, яка на сьогоднішній день є першорядною — «Русь — Україна як світосистема», насамперед як система влади і належної моральної та соціонормативної культури — а вже через цю призму й аналізувати українську історію. Системний аналіз — це не є якоюсь новиною. До речі, до нього вдаються авторитетні російські історики (Ю. Пивоваров, А. Фурсов) й приходять до певних висновків (передамо мовою оригіналу): «Надо заглянуть поглубже в Историю — в киевские времена, помня при этом, однако, что «киевская модель» не просто отличалась от «московской модели», но во многих отношениях была ее антиподом, и что не Москва, а Литва (Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтське. — Авт.) — реальный «модельный» наследник Киевской Руси»2.
Не відмовляючись від «київської спадщини» (і вони праві, бо Русь таки була своєрідним цивілізаційним Усесвітом в усій Східній Європі, яка, крім київського «ядра» мала ще й велетенську «периферію»!), зазначені автори визначають для себе, що все, «что мы называем Русской Системой, стало возникать в ордынскую эпоху (этот термин представляется нам более адекватным, чем «удельная эпоха»), при «белокостных» («цаган ясун») ордынских царях... Историческим «мигом-вечностью» рождения Русской Системы стала Великая Самодержавная Революция (1517/1565—1649), в ходе которой в форме самодержавия окончательно сформировался / выковался тот субъект — Русская Власть, который мог создавать, конструировать, высекать, полагать, спасиализировать (от «space» — пространство) некую систему»3.
Якщо ініціатива Острозької академії увійде в практичну фазу і ми в Україні будемо відзначати якусь ювілейну дату, пов’язану з історією Руси — України, то, очевидно, її ідейно-змістовим наповненням мали б бути ті характерні риси «Руської Системи» київського періоду, які ми шануємо і намагаємося відповідати їм у сьогоденні. Насамперед має, очевидно, йтися про те, що тогочасна Русь була суспільством європейським і полісуб’єктним. Європейський тип суспільного розвитку відрізняється від інших тим, що заснований не лише на фіксації суб’єктності суспільства, а й самого суб’єкта в суспільстві. Прийняття християнства стало не лише велетенською духовною, а й соціальною революцією. Воно створило соціальну модель індивідуального суб’єкта, в якій, по суті, було поєднано індивіда фізичного й індивіда соціального.
Християнське суспільство є полісуб’єктним як соціальний тип: історичними суб’єктами в ньому стають (і визнаються) окремі індивіди, групи, корпорації, інституції й держава. Так чи інакше, у контексті владних відносин різні князівства Руси являли собою «соціальні чотирикутники» з «кутами: «князь», «боярство», «віче», «церква». Зрозуміла річ, в різних землях Руси домінували різні «кути». Але навіть там, де пануючим «кутом» був князівський, навіть там, де у князя історично була найліпша позиція відносно інших «кутів», де не «суспільство» призивало князя, а княжа влада в силу цілого ряду причин вибудовувала суспільство (Північно-Східна Русь), ця влада не мала до свого розпорядження такого обсягу насилля, щоб стати єдиною й якісно змінити співвідношення сил, «кутів» у чотирикутнику, не кажучи вже про те, щоб зламати його, а тим більше позбавити «кутів» суб’єктності.
Для аргументації цього положення знову звернемося до авторитетних свідчень Ю. Пивоварова та А. Фурсова: «Когда Андрей Юрьевич Боголюбский, решив действовать по принципу «власть первична, власть все», попытался подмять под себя бояр и церковь, стать первым в русских историях (а ретроспективно и в Русской Истории) единодержцем и превратить «четырехугольник» власти в сингулярную точку Власти, из которой возникает все остальное, его отправили на тот свет»4. На той час особисті устремління князя ще не стали домінуючими — не було у влади сили для здійснення тотального насилля, тим більше, що їй протистояв озброєний народ. Руський простолюдин домонгольських часів часто був не лише озброєним, але й знав, що за ним стоїть віче.
Те, що сталося з демократичними традиціями Руси згодом, то вже інша тема для розмови. Історія того чи іншого суспільства є відкритою системою, а її розвиток не є фатально визначеним — завжди є альтернативи, не кажучи вже про гру випадку. Історичний процес можна було б визнати містичним, якби з нього виключити випадковість, писав не хто інший, як Карл Маркс. І він мав рацію. Сьогодні ми теж перебуваємо в стані вибору — чи демократичної традиції системи влади, чи самодержавної — й цей вибір залежить від кожного з нас. Саме цю думку, насамперед, мав би донести до суспільної свідомості й очікуваний ювілей Руси — України.
1 Раса и политика. Беседа Клода Леви-Стросса с Дидье Эрибоном // http://www.politizdat.ru/interview/70/
2 Пивоваров Ю.С., Фурсов А.М. Русская Система: генезис, структура и функционирование (тезисы и рабочие гипотезы) // Русский исторический журнал. — 1998. — №3. — С.16.
3 Там же.
4 Там же. — C.19.
