Я перебуваю у цілковитому розриві зі своєю епохою.
Я оспівую свободу, коли моя епоха її ненавидить М.О. Бердяєв
вірно, позначилося на моїй душевній формації. З боку батька я походив із військової сім’ї. Усі мої предки були генерали та георгіївські кавалери, мій дід М.І. Бердяєв був отаманом війська Донського. Прадід генерал-аншеф М.М. Бердяєв був новоросійським (тобто, по суті, південноукраїнським. — І.С. ) генерал-губернатором. Батько був кавалергардським офіцером, але рано вийшов у відставку, оселився у своєму маєтку в Обухові, на березі Дніпра, був певний час ватажком дворянства, потім впродовж 25 років був головою правління Земельного банку Південно-Західного краю» (тобто сім’я Бердяєвих встигла пустити досить глибоке коріння на Україні! — І.С. ).
Не менш цікаві й рідні з боку матері, про яких згадує філософ. Бабуся Миколи Олександровича, як він пише, «жила у власному будинку із садом у верхній старовинній частині Києва, яка називалася Печерськом. Атмосфера Печерська була особливою, це суміш чернецтва та воїнства... На вулицях постійно зустрічалися ченці. Там була Аскольдова могила, кладовище на горі над Дніпром, де похована бабуся та інші мої предки. Разом із тим Печерськ був військовою фортецею, там було багато військових. До Печерська примикали Липки, також у верхній частині Києва. Це дворянсько-аристократична та чиновницька частина міста, що складалася з особняків із садами. Там завжди жили мої батьки, там був у них будинок, проданий, коли я був ще хлопчиком. Наш сад примикав до величезного саду лікаря Мерінга, що займав серцевину Києва».
Згадуючи дитинство, Бердяєв кілька разів із теплим вдячним почуттям пише про знамениту свого часу книгарню Оглобліна на Хрещатику («майже кожного дня я ходив туди дивитися нові книги. Любов до книгарень у мене збереглася й донині»), зізнається, що незгладимий слід у його пам’яті залишили ті ж самі Липки («світ трохи інший, ніж Печерськ, світ дворянський та чиновницький, якого більше торкнулася сучасна цивілізація, світ, схильний до веселощів, яких Печерськ не допускав»).
Особливо детально розповідає філософ про своє перебування у Білій Церкві, в маєтку двоюрідної сестри матері, графині Марії Євстафієвни Браницької, уродженої княжни Сапеги (ще одна, вже литовська аристократична гілка роду!), куди він обов’язково їздив восени кожного року. Дуже детально описує Бердяєв прекрасний літній палац Браницьких, Олександрію («справжнє феодальне герцогство, із двором, з незліченною кількістю людей навколо двора, з полюваннями, на які з’їжджалася уся аристократія Південно-Західного краю. За обідом давали до п’ятнадцяти вишуканих страв»). І тут же підкреслює: «Але я ніколи не любив цього світу і ще в дитинстві знаходився у опозиції. Я завжди відчував велику невідповідність між мною та стилем Браницьких». І тут ми виходимо на, можливо, головну проблему: як, з яких джерел зароджувався світогляд вченого, у чому причина протиріч у його поглядах?
Належачи за народженням та вихованням до ліберальної, інтелігентної аристократії Києва, цілком орієнтованої на російські імперські цінності (і про це слід прямо говорити; завжди існувала певна дистанція, що відділяла це коло від духовної України, звідси й слова нашого героя про Київ як одне з найкрасивіших міст Росії та Європи), Бердяєв вже у 14 — 15 років познайомився з дуже модною тоді марксистською літературою. Слід відзначити, що, за словами самого Миколи Олександровича, і в роки навчання у Київському кадетському корпусі (до 1892 року), і пізніше, вже будучи студентом Київського університету (звідки у 1897 році його виключили за пропаганду соціал-демократичних поглядів; незабаром послідувало і заслання на Північ, у Вологодську губернію), він із ранніх років, гостро відчуваючи свою душевну самотність, проводив час за читанням серйозних книг з філософії, історії, соціології (Бокль, Мілль, Кант, Шопенгауер...). Потім прийшла й черга Маркса.
Але «марксизм» Бердяєва з самого початку мав дуже своєрідний характер. Сам філософ іменував себе «аристократом від соціалізму», підкреслюючи, що його завжди хвилювали не стільки конкретні соціально-політичні аспекти боротьби за визволення трудящих класів, скільки проблеми свободи як такої, свободи як найбільшої універсальної цінності (особливо ж свободи духовної, що сприймається мислителем у глибоко трагічних тонах). Тут, очевидно, приховано причини дедалі зростаючої з роками відчуженості (але сказати «ворожість» було б великим спрощенням) Миколи Олександровича від «більшовицької», агресивно-революційної, ленінської модифікації марксизму: на його думку, вона неминуче відводила у бік, прямо протилежний свободі духу людини...
Спадщину Бердяєва тільки починають осягати на просторах колишнього Союзу. І це, відзначимо, на фоні давньої та всесвітньої популярності філософа, чиї праці перекладено десятками мов! У даний же історичний момент усім інтелектуально розвиненим громадянам України (і не в останню чергу мешканцям Липок, які так любив вчений) не завадило б, на нашу думку, вчитатися у такі слова знаменитого киянина: «Немає краси в обличчях, спотворених злобою політичною. І красиві обличчя, що горять обуренням людським. Неправедно політику визнавати центром життя, нічим не одухотворяти плоть людську, їй підпорядковувати усе багатство буття. Неправедний шлях боротьби політичних партій, відірваних від центра життя, від значення його. Довести політику, як таку, до крайнього мінімуму, до закінчення політики, до розчинення її в культурі та в релігії — ось що має бути нашим регулятивом, ось воління наше, ось істинне звільнення. Політичне звільнення є звільнення від політики... Слід державності, насильству влади, абстрактній політиці протиставити інше начало, позадержавне, іншу, ненасильницьку громадськість, не нове, політичне насильство, а свободу інших шляхів».
Уважний читач може помітити, що справжній філософ (за покликанням, а не тільки за професійною «пропискою»!) трохи інакше, ніж «середня», «звичайна» людина аналізує давні роки свого дитинства і юності, що назавжди пішли у космічні далі вічності. Якщо ми з вами згадуємо про своє родове, соціальне та світоглядне коріння насамперед із зрозумілим почуттям гіркої туги про необоротне, то у філософа до цього додається ще й елемент рефлексії, прагнення поглянути на минуле немов із боку, осягнути загальні закони людської пам’яті.
Ось і видатний російський філософ Микола Олександрович Бердяєв (1874 — 1948), який завжди відводив особливу роль враженням свого «київського», першого і особливо важливого для нього періоду життя, не забував про те, що Київ — його батьківщина, що саме тут формувався його погляд на світ, складалися його філософські позиції — також замислювався над споконвічною загадкою: що ж таке пам’ять, що вона означає для людини? «Спогад про минуле ніколи не може бути пасивним, — писав Микола Олександрович, — не може бути точним відтворенням... Пам’ять активна. У ній є творчий, перетворюючий елемент, і з ним пов’язана невірність, неточність спогаду».
Так сталося (насамперед через нестачу власне біографічних досліджень про київські роки життя Бердяєва), що дитинство та юність філософа ми досі можемо уявити собі майже виключно очима самого Миколи Олександровича, саме так, як він зображає їх у своїй найцікавішій філософській автобіографії «Самопізнання». Отже, надамо слово самому великому вченому та громадському діячеві, який народився у Києві.
«За своїм походженням — вказував М.О. Бердяєв — я належу до світу аристократичного. Це, ймо
