Нещодавно я зайшла в невелику, але добре укомплектовану столичну книгарню на Лук’янівці. Твори та зібрання сучасних авторів, переклади зарубіжної класики, античних і східних письменників. Гарний друк, художньо оформлені обкладинки. Походила між стелажами, зазирнула в кілька книг; у Румі прочитала вірші: «О невозвратном — не жалей! Когда пора прошла — не плач о ней!» Потім попросила продавця, вірніше, продавщицю, показати, де стоять книги українською мовою; у відповідь почула роздратовано-презирливе, з викликом: «Украинских книг у нас нет, потому что они не издаются!» Не більше й не менше! У подальшому, дещо збудженому, обговоренні продавщиця була вимушена перейти на іншу тезу: «Украинские книги никто не читает, поэтому мы не берем их на реализацию — вот!» І додала: «Их спрашивают только… неизвестно кто!» Наступного дня у розмові з директором з’ясувалося, що українські книги в магазині таки є (учбові посібники для дітей). А знайому продавщицю неможливо було впізнати — так добре й усміхнено вона розмовляла українською. Як рідною. Підозрюю, що так воно й є.
Чому дивуватися? В людях століттями плекали комплекс меншовартості, вичищали, вишкрібали з України українську мову. Зокрема, в ті часи, коли європейські народи формували свою сучасну мову. Для прикладу згадаємо кілька промовистих фактів — малу частку з історії української книги.
Книжне друкарство, як відомо, з’явилося в Україні в XVI ст. Завдяки освіченості, енергії та коштам князя Костянтина Острозького 1581 року було надруковано перший на теренах Східної православної Європи повний текст Біблії (освіта й друкарство мали тоді переважно духовний характер). Цю Біблію 1663 року передрукували в Москві (залишилася навіть та сама передмова). Із Острозької в Москві передруковано й так звану Єлизаветинську Біблію 1751 року, відредаговану професорами Київської академії ієромонахами Варлаамом Лащевським та Гедеоном Слонимським. Адже, як скаржився трохи раніше цар Петро I, «священники у нас грамоте мало умеют… Ежели бы их в обучение послать в Киев, в школы!»
На початку ХVII століття центром української культури стала Києво-Печерська лавра, де стараннями архімандрита Єлисея Плетенецького розпочалося активне друкування книг. Було обладнано типографію, збудовано велику папірню, запрошено досвідчених майстрів. Всього за перших вісім років роботи вийшло 11 великих, вельми необхідних для церковного життя книжок («Часословець», «Книга о вере единой» тощо).
Після того, як Українська церква опинилася під Московським патріархатом (1686), лаврський архімандрит Варлаам Ясинський просив патріарха Іоакима дати Лаврі грамоту на вільний друк. Замість грамоти розпочалися утиски, обмеження та видирання із лаврських книжок «несходных с книгами московскими» сторінок. І твердо наказано не друкувати книг без патріаршого дозволу, попри те, що в наказі царя Олексія Михайловича про права Української церкви прописано: «Печатание книг невозбранно имети повелеваем».
Зауважимо, що ХVII та початок ХVIII століття в історії Московської церкви — то час дуже низької духовної культури, неписьменного темного духовенства та використання церковних книг, переписаних малописьменними ченцями. Для виправлення книг Москва вимушена була запрошувати «іноземців-справщиків» — греків та вчених українців з Києво-Печерської лаври. Тому підкорення Московській церкві означало для Української церкви великий регрес, було кроком у бік темряви й невігластва. Що не могло з часом не позначитися на загальному рівні культури українців. Чого коштує, скажімо, тільки наказ царя Петра I 1701 року: «Монахи в кельях никаких писем писати власти не имеют, чернила и бумаги в кельях имети да не будут, но в трапезной определенное место для писания пусть будет, но и то с позволения начального…» (Чи за таких умов написав би Нестор Літописець свою «Повість временних літ»?)
1720 року вийшов черговий височайший «запретительный» наказ: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и старые церковные исправлять, дабы никакой розни и особливого наречия в оных не было, дабы не могло в книгах противности и несогласия с великороссийскою печатию произойти». Розпочиналася ера викорінення «особливого наречия» та жорстокої формальної цензури: рукописи до друку було велено «присылать в Московскую типографскую контору прямо от Лавры… И за тот труд служителям Московской типографии определить от Киево-Печерской лавры пристойное награждение»). Не забуто й про штрафи. Так, 1724 року за друк без дозволу Москви «Тріоді» (богослужебна книга) та за те, що вона «не во всем с великороссийским сходная», Лавру покарано штрафом в 1000 крб.
Показовою була також справа 1769 року (вже за часів Катерини II). Лавра просила дозволу на друкування букварів, бо, мовляв, московських букварів люди не розуміють і не хочуть купляти. Синод «строжайше» заборонив і наказав відібрати в людей раніше надруковані книжки. Тоді ж було велено відбирати по церквах старі українські богослужебні книги й міняти їх на нові — московські.
Зрештою бажаного результату було досягнуто. Протягом ХVIII століття самостійну видавничу діяльність книжного центру України — Києво-Печерської лаври — було повністю придушено, а «в книгах, в народ выпускаемых, никакой розни и прибавки и в слоге речей перемены, несходственных с выходящими из Московской типографии, отнюдь не было». Не треба нагадувати, що в ХIХ та ХХ століттях політика Москви фактично не мінялася.
Більш за все в цій історії дивує той невірогідний факт, що за такого завидного «прилежания» московської світсько-церковної влади протягом чотирьох століть (також і сьогодні) українці зуміли не тільки зберегти, а й розвинути свою мову. Це істинне чудо Боже — невичерпне джерело надії на майбутнє.
