Наступним у списку кандидатів на канонізацію є сьогодні цар Iван IV Грозний — Нерон російської історії. У зв’язку з цим патріарх Алексій II нагадав активістам про одну із жертв царя — Московського митрополита Пилипа.
Митрополит Пилип походив із роду знатних бояр Количевих; як пише протоієрей Петро Смірнов, «він з ранніх років із сердечною любов’ю приліпився до богодухонатхненних книг», був байдужий до світського життя та його проблем. Після опали родичів, Пилип покинув царський двір і таємно прийняв чернецтво. В одежі простої людини він відправився до Соловецького монастиря, де через 9 років, попри свій молодий вік, став ігуменом і прославився як високими духовними якостями, так і адміністративними здібностями. Осушував болота навколо монастиря, прокладав дороги у колись непрохідних місцях, вдосконалював сольові варниці, збудував два величні храми — Успенський і Переображення та чимало скитів. Дуже піклувався мораллю чернецтва, зокрема написав новий устав, який суворо забороняв ледарство, неробство — джерело грішних думок і дій.
У роки страшної опричини цар Iван викликав Пилипа до Москви і запропонував йому посісти кафедру Московської митрополії. Пилип спочатку не погоджувався, потім поставив царю умову — скасувати опричину. Зрештою, мав поступитися волі царя і навіть зобов’язався не втручатися у справи управління та в особисте життя царя (тут, як відомо, було немало причин для втручання церкви). Цар, однак, визнав, що «обов’язок глави церкви полягає у тому, аби пом’якшувати гнів царя». Після інтронізації нового митрополита вбивства і грабежі в столиці не припинилися. Пилип кілька разів намагався вплинути на царя наодинці, але марно. Бесіди митрополита дратували царя, обтяжували його сумління і він почав уникати зустрічей із святителем.
I трапилося так. 1569 (чи 1570) року в хрестопоклонний тиждень митрополит стояв у переповненому Успенському соборі на амвоні. Раптом, посередині служби, до храму входить цар Iван в оточенні опричників. Всі вони (і цар) були у чорних рясах, iз під яких поблискували ножі й кинджали. Цар за звичаєм зразу підійшов і попросив у митрополита благословення. Той, як кам’яна статуя, стояв, не звертаючи на царя уваги. Iван знову і знову повторив своє прохання. Нарештi, до митрополита зашепотіли бояри і духовенство: «Цар просить благословення, Владико!» I тут між митрополитом і царем розпочався діалог, який із жахом слухали присутні. Цар увесь час повторював одне: «Мовчи і благослови нас! Перестань противитися державі нашій або залиш свій престол!». На це митрополит відповідав: «Я не добивався сану, не користувався для цього ні грошима, ні інтригами. Навіщо ти позбавив мене моєї пустині?» I додав: «Якщо душі живі будуть мовчати, камені храму цього заволають і засудять тебе!» Такого у російській церкві не було ніколи — ні до, ні після.
Слова митрополита не вплинули на поведінку царя — вже наступного дня загинув у страшних тортурах князь Василь Пронський, звинувачений у зраді. Пилип, однак, залишився на своїй кафедрі — ненадовго. Остання нерівна сутичка царя і митрополита відбулася в московському Ново-дівочому монастирі. Під час читання Євангелія митрополит помітив, що один із опричників мав на голові татарську шапку і вказав на нього царю Iвану. Порушник, втім, блискавично зняв і сховав шапку, що й стало причиною звинувачення митрополита в брехні, в тому, що він захотів осоромити царя перед народом. Iнспірований царем духовний суд позбавив митрополита Пилипа кафедри і присудив до довічного ув’язнення у монастирі Отроч.
Однак за наказом царя Iвана — великого любителя театральних ефектів — митрополит Пилип відслужив ще одну, останню обідню в Успенському соборі. Під час богослужіння до собору увірвалися опричники, зірвали з святителя митрополиче облачення, наділи на нього рясу із рогожі й повели геть, шмагаючи Пилипа своїми мітлами та замітаючи його сліди.
Через рік цар їхав усмиряти Новгород (Як пише Василь Ключевський, «нічого не розслідувавши, він безбожно розгромив древній город з усією областю так, як ніколи не громили жодного російського міста татари) і, згадавши по дорозі митрополита Пилипа, послав до монастиря Малюту Скуратова. Малюта власноруч задушив опального владику. Російський історик Сергій Соловйов написав: «Так загинув непереможеним великий пастир Російської церкви». За царювання Олексія Михайловича митрополита Пилипа було зараховано до лику святих (1652 рік), тіло його перенесене до Соловецького монастиря, а мощі — до Москви, до Успенського собору, де цар Олексій на колінах молив святителя пробачити гріх царя Iвана.
