Як відомо з історії, після смерті 77-річного гетьмана України Данила Павловича Апостола 1734 року царським указом в Україні була створена тимчасова адміністрація, що іменувала себе «Правління Гетьманського уряду». Це Правління мало керувати всіма справами в Україні та складалося з восьми осіб — чотирьох українців і чотирьох росіян. Почалася його діяльність із того, що було проведено перепис усього населення на території України, аби легко було обкласти народ платежами й повинностями та знати, скільки людей буде платити до царської скарбниці.
Фактично весь період із 1734 по 1750 роки в Україні існувало міжгетьманство й лише після приходу до влади в Росії 1741 року Єлизавети Петрівни ставлення до українських проблем істотно змінилося на краще, і нова імператриця Єлизавета Петрівна дозволила обрати нового гетьмана України. Обраний гетьманом Кирило Григорович Розумовський успішно керував із 1750 по 1764 роки.
Чому, як, у якій послідовності та з якими результатами все це відбувалося — нагадаємо коротко, починаючи з опису особи самої Єлизавети Петрівни.
РОДОВІД, ДИТИНСТВО Й ДІВОЧІ РОКИ ЄЛИЗАВЕТИ
Народилася Єлизавета Петрівна у грудні 1709 року, коли її батько Петро I повернувся зі своїм військом до Москви після перемоги Росії над шведською армією Карла XII під Полтавою. Це був щасливий для сім’ї Петра I й Катерини I час, коли дитя з ранніх років було оточене родинним теплом і ласкою батьків.
1712 року Петро I узаконив свій шлюб із Катериною I — Мартою Скавронською, жінкою, на 12 років молодшою за нього, водночас визнавши офіційно і своїх дочок — Анну, яка народилася 1708 року, та Єлизавету, що народилася на рік пізніше. При цьому слід нагадати, що Катерина Олексіївна була другою дружиною Петра I. А його першою дружиною була Євдокія Федорівна Лопухіна, від якої він мав сина Олексія, вихованого своєю матір’ю, котрий вороже ставився до всіх реформ батька. Найбільше Петро I любив свою найменшу «четвертную лапушку», як він називав Єлизавету, коли вона лише почала повзати. Дівчинка росла швидко, була дуже миловидною дитиною. Як Єлизавету, так і Анну почали навчати грамоти дуже рано. Для Петра I не було більшої насолоди, ніж вести «доросле» листування з доньками, котрі чекали батька з походів.
1721 року, тобто у 12-річному віці, Єлизавета була офіційно визнана повнолітньою, ставши нареченою на виданні. Ще за життя Петра I питання про те, хто буде його спадкоємцем, сильно непокоїло суспільство, і для багатьох це було питанням життя і смерті, принаймні, політичної.
Як відомо, Петро I узяв на себе право призначати наступника на свій розсуд. Він сподівався ще довго жити, влаштувати дочок, бачити, як виросте син Олексій. Мав і свої задуми стосовно долі Єлизавети. Йому хотілося мати своїм зятем короля французького Людовіка XV — дитину того самого року народження, що й Єлизавета. Проте це бажання не здійснилося, оскільки маленького короля засватали за інфанту Іспанську, яка й була привезена до Франції. Не здійснилося і сватання дочки Петра та сина герцога Орлеанського. Втім, російський посол знайшов у Франції іншого нареченого для цесарівни Єлизавети: це був новий правитель Франції, герцог Бурбон, котрий хотів за допомогою цього шлюбу отримати польський престол. Усі ці «угоди сердець» украй не подобалися Петру I ще за його життя, і тим більше не подобалися самій Єлизаветі, яка мала особисту думку щодо свого майбутнього чоловіка. І після несподіваної смерті Петра I 1725 року, коли Єлизаветі було вже 16, а її старша сестра Анна за рік до того вийшла заміж за герцога Гольштейн-Готторпа, Єлизавета не квапилася виходити заміж. Після смерті її матері, імператриці Катерини I, 1727 року Єлизавета підтримувала хороші стосунки з юним імператором Петром II, сином Олексія Петровича, тобто внуком Петра I. Але їхня дружба була тимчасовою.
Натомість за царювання Анни Іоанівни (1730—1740), котра доводилася двоюрідною сестрою Єлизаветі, їхні взаємини були неприємними й навіть ворожими. Єлизавета користувалася популярністю у представників протилежної статі, у той час, коли Анна утримувала кохання свого фаворита Е. Бірона за допомогою щедрих грошових вливань. Анна Іоанівна, звісно, мріяла видати Єлизавету заміж і вислати її кудись подалі з Росії, однак остерігалася залишати за кордоном дочку, а можливо, й онука Петра I. Єлизавета залишалася незаміжньою, простодушною та веселою красунею, цілком задоволеною своїм становищем, і ні на що не претендувала.
Та доля, як відомо, може робити несподіванки, часто доволі приємні, у тому числі й історичним особам. Про це й розповімо детальніше.
1731 року царський полковник Вишневський їздив Україною, набираючи співців до придворного хору. Заїхавши до села Лемеші Козелецького району Київського повіту, він почув у церкві, як чудово співав один із хлопців. Узяв його з собою та відвіз до Петербурга. Голос Олексія Розума — так звали тоді 23-річного парубка — справді був дивовижним. І коли в церкві його почула молода царівна Єлизавета й побачила самого Олексія — красеня зовні, то, як стверджують сучасники, була ним просто зачарована. З цієї миті простий український козак Розум швидко почав робити кар’єру. Коли він втратив голос, його зробили придворним бандуристом, а потім управителем спершу одного, а потім і всіх маєтків царівни та її камер-юнкером.
26 листопада 1740 року померла імператриця Анна Іоанівна. Перед смертю вона призначила правителькою свою племінницю Анну Леопольдівну, принцесу Мекленбургську, а її маленького сина, Івана VI, зробила своїм спадкоємцем.
ПРИХІД ДО ВЛАДИ ЄЛИЗАВЕТИ ПЕТРІВНИ ТА ЇЇ ПЕРШІ РІШЕННЯ Й УКАЗИ
Ще за життя Анни Іоанівни довкола Єлизавети виникло коло молодих людей, серед яких були знамениті діячі її майбутнього царювання — брати О. І. та П. І. Шувалови, М. І. Воронцов, і, звичайно, фаворит Цесарівни О. Г. Розумовський (таке прізвище взяв собі колишній царський співець Олексій Розум). Вони разом чудово проводили час на полюванні, у святкуванні, розвагах. А в народі міцнішало невдоволення засиллям іноземців, особливо німців при дворі, на чолі з усесильним і жорстоким Біроном. І носієм патріотичних начал виступала гвардія, що виникла ще за «петровських» часів. На початку 1740 р. культ Петра I досягнув у гвардійському середовищі найвищого ступеню. Очевидною стала і нікчемність численних іноземних тимчасових виконавців, що сприяло швидкому зростанню популярності красуні-цесарівни Єлизавети як спадкоємиці роду та справи Петра I. Ці обставини вміло використовувала й сама Єлизавета. Вона завела знайомства з гвардійцями і трималася підкреслено демократично, твердо називаючи себе продовжувачкою справи свого батька. У ніч на 25 листопада 1741 року Єлизавета вирішила очолити військовий переворот, з’явившись у казармах Преображенського полку, і звернулася до гвардійців із прямим закликом до перевороту. Преображенці охоче присягнули на вірність новій імператриці. Загін чисельністю у 200 осіб, очолюваний Єлизаветою Петрівною, попрямував до Зимового палацу. Одночасно кілька загонів були послані заарештувати Остермана, Мініха й інших наближених до правлячого німецького подружжя. Чітко й оперативно у військовому сенсі діяла й енергійна Єлизавета Петрівна, і переворот було здійснено з надзвичайною легкістю. Анна Леопольдівна, її чоловік, принц Антон Брауншвейгський, і син, ще немовля, цар Іван VI Антонович, були заарештовані та заслані.
28 листопада 1741 року Єлизавета видала Маніфест, у якому нова імператриця затвердила свої права на престол. У перші тижні свого царювання імператриця поєднувала щедрі милості своїм прибічникам із розправою над противниками. Учасники перевороту — гвардійці, офіцери та рядові отримали не лише величезну винагороду, але й потомствене дворянство, і кріпосні душі у власність. О. Розумовський, брати Шувалови, М. І. Воронцов стали камергерами. 26 травня 1742 року Єлизавета Петрівна була коронована, і цього дня О. Р. Розумовський, її найближчий фаворит, був зроблений обер-єгермейстером і отримав орден Андрія Первозваного та великі маєтки в Московському царстві й Україні. Восени того самого року імператриця таємно повінчалася з Олексієм Розумовським у селі Перово під Москвою. Вже в цій ролі Олексій Григорович Розумовський поклопотався про те, щоб зацікавити імператрицю незавидною долею України.
ПЕРШІ РІШЕННЯ ІМПЕРАТРИЦІ ТА ПІДСУМКИ ПОЇЗДКИ УКРАЇНОЮ
Прийшовши до влади під гаслом ліквідації німецького засилля в керівництві країни, Єлизавета Петрівна негайно зайнялася і внутрішньою перебудовою у країні. Вона оголосила про ліквідацію старого Кабінету і затвердження нової імператорської Ради. У новій урядовій Раді лідером став досвідчений сановник, колишній суперник Остермана — Олексій Петрович Бестужев-Рюмін (1693—1766), котрий повернувся з заслання незадовго до перевороту.
Завдяки зусиллям нового уряду Єлизавети були проведені деякі заходи в галузі економіки країни. Так, наприклад, важливою справою стало скасування внутрішніх митниць, де процвітало хабарництво, побори й інші посадові зловживання. А ліквідація внутрішнього апарату митниць дозволила ліквідовувати істотне джерело самої корупції. Було розроблено новий митний протекціоністський тариф, що захищав вітчизняних промисловців. Під суворим контролем влада тримала і грошовий обіг. Було проведено і низку інших важливих економічних реформ у країні.
Незабаром імператриця висловила побажання самій побувати в Україні, й 1744 року спільно з Олексієм Григоровичем Розумовським така подорож була здійснена. Перебуваючи на батьківщині Розумовських у Козельці на Чернігівщині, де жила мати Розумовських, Єлизавета познайомилася з усією великою сім’єю старого Розума. Потім імператриця поїхала до Києва, де дорогою її щиро та з великою повагою зустрічали українці. Самим Києвом і його населенням, як і взагалі українським народом, вона була зачарована й голосно промовила: «Полюби мене, Боже, в Царстві Небесному Твоєму, як я люблю народ сей доброзичливий і незлобивий».
Після відвідин Києва імператрицею невдовзі в місті постав шикарний царський палац Маріїнський, було розбито державний парк, з’явилася аристократична Георгіївська церква. До весни 1753 року було підготовлено до внутрішніх розписів величний Андріївський храм, закладений імператрицею ще 1744 року та збудований за проектом (1747 рік) улюбленця імператриці — головного придворного архітектора Бартоломео Растреллі. Та повернімося до періоду відвідин Києва імператрицею. Скориставшись присутністю Єлизавети Петрівни у Києві, козацька старшина подала їй прохання про те, щоб в Україні був новообраний гетьман. Прохання з увагою було прийняте, однак імператриця висловила пропозицію — обрати на цю посаду молодшого брата Олексія Розумовського — Кирила, який навчався в цей час у Німеччині та Франції.
ГЕТЬМАН УКРАЇНИ КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ І ЙОГО ДІЯЛЬНІСТЬ
Щойно Кирило Розумовський 1745 року повернувся до Петербурга, завершивши своє навчання в Кенігсбергу, Берліні та Геттінгені, наступного року, коли йому виповнилося 18, його було призначено президентом Імперської Академії Наук. 1747 року (5 травня) вийшов указ імператриці про те, що в Україні дозволяється обрати нового гетьмана, і на цю посаду імператриця пропонувала Кирила Григоровича Розумовського. 22 лютого 1750 року до міста Глухів був посланий від імператриці граф Гендріков для організації процесу обрання гетьмана.
Було зібрано народну раду на площі біля церкви св. Миколи, де в урочистій обстановці на спеціально збудованому підвищенні в оточенні козацьких військ розміщувався простолюд. Довкола помосту стояло українське духівництво з Київським митрополитом Тимофієм Щербацьким і козацька старшина. О десятій годині пролунав гарматний постріл, і почалася урочиста церемонія. Вислухавши висловлену подяку на адресу імператриці за дозвіл обрати гетьмана, граф Гендріков звернувся до народу з питанням: «Кого бажаєте мати у себе гетьманом?». У відповідь прозвучав гучний, дружний народний голос: «Кирила Розумовського. Хай Розумовський гетьманує!». 24 квітня 1750 року імператриця вітала посланців цих урочистостей, які приїхали, та затвердила нового гетьмана — Кирила Григоровича Розумовського — молодого, 22-річного, освіченого українця.
Коротко нагадаємо про основні успіхи та невдачі у діяльності нового гетьмана України в період його десятирічного гетьманства за життя імператриці Єлизавети Петрівни. По-перше, від імператриці Кирило Розумовський отримав у користування маєтки довкола міста Гадяча (так званий Ключ Гадяцький), які з часів Богдана Хмельницького завжди належали гетьманам України. Місто Батурин знову стало гетьманською столицею. По-друге, в Україні були ліквідовані всілякі репресивні комісії та сумнозвісна «Міністерська канцелярія». Всім московським чиновникам було запропоновано покинути територію України. По-третє, гетьманові були віддані під його владу Київ і Запорізька Січ, яка ще зберігала незалежність.
Улітку 1751 року Кирило Розумовський із великою пошаною урочисто в’їхав до Глухова. Незабаром новий гетьман збудував палаци в Батурині та Глухові й завів двір на зразок царського. Свого помічника Теплова гетьман зробив управляючим гетьманської канцелярії та доручив йому вирішувати багато речей тоді, коли сам часто їздив до Петербурга у службових справах. Слід зауважити, що багато принципових питань стосовно України Кирило Розумовський вельми оперативно вирішував самостійно, але імператрицю завжди повідомляв. Великі зміни були здійснені ним у судочинстві. Провів гетьман і істотні соціальні реформи. Так, козацька старшина остаточно була оформлена у вищий управлінський клас — дворянство. Здійснив гетьман зміни й у військах, затвердивши уніформу та муштру й удосконалив артилерію. Багато зробив Кирило Розумовський і в галузі освіти: в усіх полках були засновані школи для обов’язкового навчання козацьких синів. На жаль, під впливом козацької старшини, яка володіла селянськими душами, гетьман значно обмежив права переходу селян. 1760 року він видав універсал, що дозволяв переходити селянам з одного місця до іншого, лише маючи дозвіл попереднього господаря. При цьому все майно селянина, який перейшов на нове місце, залишалося у власності попереднього господаря.
Не зміг Розумовський і відгородитися від московського контролю за українськими фінансами, не зміг уберегти для гетьманської скарбниці прибутки від податку на ввезення та вивезення з України, не зміг домогтися права вільних зв’язків з іноземними державами. Однак імператриця істотно змінила суспільне життя України. Так, були влаштовані інвалідні будинки та будинки для людей похилого віку, виданий указ про розмежування земель і створено два позикові банки: один для дворян, інший для купців, котрі давали кредити під 6% річних. 1753 року вийшов знаменитий указ імператриці Єлизавети Петрівни про відміну страти в імперії та введення в Україні єдиного податку Російської імперії.
Наостанок наведемо уривок із відгуку професора О. Оглобліна про роль гетьмана в період царювання Єлизавети Петрівни: «Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави, доба економічного зростання Лівобережної Україні та буяння української національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва» (Полянська-Василенко Н., «Історія України, т. 2, К., Либідь, 1995, с. 99).
На жаль, цей час відносного спокою, права, економічного зростання та розквіту культури в Україні тривав недовго. 1761 року вмирає імператриця Єлизавета Петрівна, і царицею стає Катерина II. Вона 1764-го наказала Розумовському скласти гетьманську владу й ліквідувала гетьманство взагалі. Таким чином, Кирило Розумовський був останнім гетьманом України. Він жив потім у Петербурзі, але перед смертю повернувся на Україну до Батурина, де й помер 1803-го у віці 75 років.
