Колись усе це називалося коротко і влучно: об'єкт «Вервольф»,
— що в перекладі з німецької означає «перевертень». Під час Великої Вітчизняної
війни тут, на березі Південного Бугу, містилася ставка Гітлера. Тоді про
неї мало хто знав. «Вервольф» був об'єктом особливо секретним.
Будівництво «Вовчого лігва», як називали його місцеві партизани,
почалося на початку війни, коли Вінницька область була вже окупована гітлерівцями.
Спочатку в селах Стрижавка і Коло- Михайлівка з'явилася група німецьких
фахівців, які ретельно вивчили місцевість. Згодом сюди перебазувалися підрозділи
військово-будівельної організації «Тодт». Силами місцевого населення на
території колишнього Коло-Михайлівського колгоспу німці почали будувати
бараки для військовополонених, яких завозили сюди з інших окупованих територій.
По-звірячому поводилися фашисти з людьми. Щовечора за колонами,
які поверталися з робіт для будівництва табору, їхали вози, завантажені
(саме завантажені) знесиленими від тяжкої праці і голоду військовополоненими.
По дорозі їх скидали в покинуті силосні ями і добивали.
Неподалік від нинішнього кемпінгу, на шосе Вінниця — Київ,
стоїть пам'ятник. Він зведений над братською могилою, в якій вічним сном
сплять тисячі тих, хто побудував цього залізобетонного монстра. Більшість
із них — радянські військовополонені. Були серед них також поляки, чехи,
бельгійці, норвежці... На іншому кінці Стрижавки, за Бугом, є ще одна могила.
І в ній — тисячі безіменних будівників «Вервольфу».
Ставка фюрера мала бути комфортною. Фахівців доставляли
сюди з усієї Європи: із Праги — мостобудівників, із Варшави — червонодеревників.
Із концтаборів привозили електриків, монтажників, теплотехніків... Під
час робіт їм нараховували заробітну плату, проставляли відсоток виконання
норм, бухгалтери навіть обраховували їх...
Однак після закінчення будівництва і електриків, і червонодеревників,
і каменярів — усіх кати звели в одну яму разом iз багатьма тисячами військовополонених,
які працювали на будівництві.
Роботи велися прискореними темпами; цілі й призначення
будівництва ретельно втаємничувалися. Фашисти навмисне розпускали чутки,
що будують будинки відпочинку для німецьких солдатів та офіцерів, які воюють
на Східному фронті. Навіть вивіску вигадали: «Санаторій».
За короткий термін (трохи більше як рік) тут було споруджено:
бункер головної квартири Гітлера, бомбосховище, електростанцію, дві радіотелеграфні
станції, їдальню для вищих офіцерських чинів, кінозал, казино, басейн для
плавання, злітно-посадочну смугу, приміщення для охорони. Прокладений під
землею броньований кабель забезпечував надійний зв'язок із Берліном, окупованими
Києвом, Харковом, Рівним.
Ставку ретельно охороняли есесівські війська і декілька
зенітних дивізіонів. Спеціальна частина винищувачів, яка базувалася на
Калинівському аеродромі, повинна була її прикривати з повітря. Неподалік
від села Сальник стояла танкова частина, готова на перший поклик кинутися
в бій. Центральна зона, де розміщувався бункер із житловими приміщеннями
для фюрера і його генералітету, була, крім того, оточена стальною сіткою
заввишки два метри. Майже впритул над нею були протягнуті проводи високої
напруги. По той бік сітки господарювала внутрішня охорона, яка ретельно
перевіряла документи навіть у фашистських генералів, котрі приїжджали сюди
у справах.
Усю місцевість на десятки кілометрів навкруги фашисти розбили
на райони, зони, квадрати. Розставили сторожові пости, секрети. У найближчих
селах гітлерівці з німецькою пунктуальністю забирали всіх, хто викликав
підозру, і знищували. Наприклад, 10 січня 1942 року таємна поліція розстріляла
в Стрижавці одразу 227 місцевих жителів, а через місяць, 12 лютого, в повiдомленнi
начальника особистої охорони Гітлера повідомлялося: «... Було перевірено
садиби села Стрижавка: 476 дворів... Виявлено 14 колишніх комуністичних
діячів-активістів. Серед них був один, що належав ГПУ. Ці особи, котрi
являють собою небезпеку для споруд у розумінні шпигунства і саботажу, були
арештовані і направлені в поліцію і СД для ліквідації».
Охороною «Вервольфу» керував сам начальник служби безпеки
Ратенгубер — колишній поліцейський, якому Гітлер за великі заслуги надав
звання генерала СС. Він переважно перебував у Берліні, але про все, що
відбувалося в районі «Вервольфу», йому доповідали негайно. У ставці його
охороною керували унтерштурмфюрер СС Даннер і військовий комендант підполковник
Штреве. Вони організували свої комендатури у всіх сусідніх селах.
Приїзд Гітлера в ставку відбувався несподівано. З лісу
виганяли всіх, хто там працював, без винятку. Рух по Київському шосе, яке
проходило через Стрижавку і Коло-Михайлівку, припинявся. Жителі не мали
права виходити з будинків; вулиці сіл, усі роздоріжжя, шосе наповнили есесівці,
гестапівці, жандарми із собаками. І лише тоді, коли всі запобіжні заходи
було вжито, з боку Вінниці з'ялялося 15 — 20 легкових автомобілів із занавішеними
вікнами. Їх супроводили мотоцикли і бронемашини. Коли фюрер з ескортом
з'їжджав із Київського шосе в ліс, рух поновлювався. Та доки Гітлер перебував
у ставці, патрулі завжди були посиленими.
Будь-якому документові, кожному папірцю, які з'являлися
на світ у цьому «Вовчому лігві», надавалося суворої секретності. Однак
таємне завжди стає явним. У післявоєнні роки і тепер публікуються фашистські
документи, які колись були суворо засекречені. Тепер відомо: питаннями
безпеки ставки займався Гіммлер, а органічною частиною місцевої охорони
були шпигунські школи, випускників яких закидали в партизанські загони,
підпільні організації.
І все ж, попри всі документи, вигадки і припущення, ніхто
поки що не може гранично точно сказати: що ж являла собою ставка Гітлера
під Вінницею? Уже зроблено аерокосмічну зйомку і наземні дослідження території
унікальними приладами. Отримано важливі дані: оконтурені підземні споруди,
гілки кабельних ліній, водопровідної, опалювальної, дренажної систем, позначено
можливе місцезнаходження ходів і запасних виходів із підземних лабіринтів.
Ті дані, що вже отримані вченими, дають можливість зробити висновок, що
залізобетонні брили, розкидані по території ставки, — це всього лише залишки
стін ліфтових шахт. Самі ж приміщення, ходи сполучення були видовбані в
надтвердому граніті на глибині 10 — 15 метрів під товщею піщаного грунту.
Таким чином, є всі підстави сподіватися, що вони вціліли.
Зробили свою руйнівну справу за післявоєнні десятиріччя
талі води, дощі. Сліди після вибуху повністю затягло піском. Цьому сприяла
і та обставина, що вибухом було зруйновано дренажну систему, яка відводила
грунтові води в Південний Буг. Тому свідчення очевидців допомогли б скоротити
шлях до розгадки таємниць...
