Останнім часом із Кобзаря поволі спадає облуда полум’яного
революціонера-демократа, такого собі поета-схимника-пророка, який кожне
своє слово, вчинок, рядок, зрештою, все своє життя ніби приміряв до майбутньої
хрестоматії з української радянської літератури. Тому очевидні, колись
заборонені, а сьогодні «розархівовані» факти є для нас справжнім одкровенням.
Виявляється, він кохав. Виявляється, ревнував. Виявляється, охолодав у
своїх почуттях. Виявляється, закохувався знов. Як усі нормальні люди. Як
і ми з вами.
...Кріпачка Ликера Полусмак відіграла в житті Тараса Шевченка
воістину фатальну роль. Вони зустрілися 1860 року в Петербурзі, далеко
від рідної землі: українська дівчина й український поет. Вона служила в
панів, знайомих Шевченка, він навідувався до них у гості. ...Це було третє,
після заслання, вільне поетове літо. Як згодом з’ясувалося, третє і — останнє.
Либонь, душа чула, що дні пораховано. І дозволила собі востаннє закохатися.
Різне про них казали, 19-річну Ликеру сварили за те, що
не щадила Шевченкового серця, легковажила, давала приводи для ревнощів.
44-річного «жениха» лаяли за необдуманість вчинку, навіть вимагали розірвати
заручини. А дехто просто не йняв віри, що Тарас, знаменитий батько Тарас,
та й полюбився з простою служницею.
Їхнє кохання тривало, може, сто днів. Перші пориви осіннього
вітру принесли холод в їхні стосунки, а згодом і геть їх розірвали. І хоча
Ликера Полусмак була вже самостійною у своїх учинках (завдяки клопотанню
поета її було відпущено на волю), і хоч мала власне помешкання, яке їй
винайняв той же Шевченко, і хоч кпини панів останнім часом були менш колючими
— як-не-як Ликера Полусмак от-от мала стати Ликерою Шевченко, трагічний
кінець невпинно наближався. Надто втомленим був наречений. Надто юною була
наречена. Авжеж, 19-річна дівчина не зуміла втримати біля себе неприкаяного
поета, не подужала його складних почуттів. Одне слово, не вберегла Тараса.
Ба, дехто формулює жорсткіше — занапастила.
Він одрікся від неї в листопаді. Що стало останньою краплею
— достеменно не відомо. Більшість дослідників сходяться на думці, що скоріш
за все то було «...фліртування, залицяння Ликери до когось іншого...» (О.
Дорошкевич). Факти свідчать, що Шевченко в ці дні перебував у цілковитому
розпачі. «А те, що осталося в Ликери (йдеться про його дарунки. — Авт.),
спаліть, та й годі!». Або: «Крім речей, котрі я вас просив спалить при
її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 руб., за ключ, нею загублений,
— 1 руб.», — пише він у листах до своїх знайомих Н. Забіли та М. Макарова.
А ще через сто днів поета не стало...
Вона знайшла того ключа. Запізно, але знайшла. Пошуки тривали
довго. Після смерті Шевченка Ликера Полусмак мусила заробляти в Петербурзі
собі на прожиток швачкою, згодом переїхала до Царського Села, де вийшла
заміж за перукаря, такого собі Яковлева. Народила й виховувала дітей. Подейкують,
чоловік пиячив, тож мусила хатнє господарство утримувати самотужки. А коли
діти зіп’ялися на ноги, стала готуватися в далеку подорож до Канева. Усе
відкладала поїздку, а 1904 року після смерті чоловіка таки зважилася. Розуміла-бо:
там ключ до всього — і до того, що мала, і до того, що втратила. Далебі,
їй було вже не дев’ятнадцять. Згодом жінка перебралася сюди назавжди.
Близько десяти років — аж до своєї смерті 1917-го — Ликера
Полусмак мешкала в Каневі. Містечкові діти так її й прозивали: «Тарасова
наречена». Уся в траурі, вона приносила на гору гостинці, роздавала дітям,
годинами просиджувала біля могили, плакала. Ось запис із тогочасної книги
відвідувачів: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій
друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь».
Утім, і тут, біля самісінької усипальниці Кобзаря, її наздоганяла
людська огуда. Казали, буцім 70-річна «наречена» приїхала до Канева, аби
нажебрати багато грошей. Казали, що хоче погрітися на старості літ у променях
Шевченкової слави. Казали, що вона просто грає свою роль покаяльниці. Багато
чого казали. Либонь у кожній плітці була дещиця правди. Можливо, якийсь
мізер їй і перепадав. Але яких великих грошей за того (та й за нинішнього)
часу можна нажебрати у цім святім місці? Наша газета нещодавно писала («День»
№6 від 15 січня ц. р.), що працівники музею Т.Г. Шевченка в Каневі наприкінці
90-х мусять узимку власноруч заготовляти дрова в довколишньому лісі, аби
лишень обігріти Тарасову світлицю — грошей катма навіть на вугілля. А на
початку століття їх тут не водилося й поготів. Купатися в променях?.. Можливо,
аби серце зігріти. Але зажити справдешньої слави в цьому «амплуа» вона
могла скоріш у столиці, аніж тут, у глухій провінції, на дніпровській кручі,
куди приходив переважно простолюд на прощу до батька Тараса й якому, власне,
було байдуже, хто сидить біля могили Великого Кобзаря. Роль покаяльниці?..
Можливо, тим більше, що свого часу зналася в Петербурзі з акторами й акторками.
Та роль ця була вельми і вельми трагічною. Із спогадів письменника-емігранта,
канівчанина Олекси Кобця: «Кожного дня... неодмінно заставав стареньку
коло могили, де вона з гордо піднесеною вгору головою і задивленим у далину,
за Дніпро, поглядом, годинами проходжувалася стежками попри могилу. А коли
прочан збирався більший гурт, раптом припадала до могили ниць, розпростирала
руки, як птах на льоту, і так непорушне вилежувала по годині й більше».
Ликера знайшла ключа, яким дорікнув їй Тарас. Але ціна
йому, як виявилося, була не «1 руб.», а ціле життя. Переживши свого коханого
на 56 років, Ликера Полусмак закінчила свої дні в канівській богадільні.
Забута, самотня, в страшній бідності помирала наречена Тараса Шевченка.
4 (17) лютого 1917 року її не стало.
Ось що пише у книзі «Святиня» заступник директора музею
Т.Г. Шевченка в Каневі Зіна Тарахан-Береза: «Єдине, що залишилося від неї
на згадку людям, — ...рушник, майже чотириметровий, з домотканого полотна...
з вишитою посередині літерою її імені. Над нею — круглий віночок, а збоку
— півні. ...За переказами відомо, що Тарас Шевченко хотів мати на весіллі
саме рушник із півнями».
...Навіть земля роз’єднує їх: він лежить на славетній Горі
в Каневі на очах у цілого світу, а її скромна могила заростає бур’яном
на старому цвинтарі. Відстань між ними — три версти. Як ішли одне до одного
за життя й не змогли дійти, так і вознеслися напівдорозі — Тарас Шевченко
й Ликера Полусмак, вічні наречені.
