Вперше він побачив її в травні 1859-го, коли приятель, критик Микола Макаров, брат його старого друга Опанаса Марковича, затягнув його на літературну вечірку до своєї сестри Варвари Карташевської. Тоді в Петербурзі в моді було все українське. От і подавала їм дівчина Карташевських, одягнена у все українське. Найкраще цю дівчину описав Тургєнев:
«У п-ні Кар-скої була служницею малоросійська дівчина Лукерія: особа молода, свіжа, хоч і трошки груба й не занадто красива, але по своєму приваблива, з чудовими білявим волоссям і тою не то гордовитою, не то спокійною поставою, яка властива її племені». Вона з першого ж погляду сподобалася Тарасу, який так скучив за рідним, українським. Та тоді йому було ні до Ликери, ні до рафінованої дворянки Надії Ракович, яку сватали за нього в тому гуртку (згодом її пошлюбить Павло Анненков). Усіма думками він уже був у подорожі-поверненні на Україну, де збирався купити землю над Дніпром, збудувати там дім, привести в нього дружину й зажити звичайним життям в оточенні численних дітлахів.
Та гіркою стала та подорож. Дружини не знайшов. Написав поему «Марія», за читання «святотатських» рядків якої його вислали з України. Повернувся в Петербург 7 вересня, засів за підготовку до друку «Кобзаря» та за гравіювання. Знову став бувати на вечірках у Карташевських. І знову йому подавала Ликера. Він не помітно для себе вже закохувався в неї. Та поет добре знав, що таке панська покоївка, то ж намагався перебороти це кохання. Микола Макаров пише 4.01.1860 Марії Маркович: «Шевченка я щось уже давно не бачу; з ним щось дивне відбувається. Він, здається, закоханий. Право. При тому він став страшенно дратівливий...».
Навесні 1860-го Карташевські виїхали за кордон, залишивши Ликеру Надії Забілі, сестрі дружини Пантелеймона Куліша, яку вважали взірцем чесноти. У Карташевських Ликера була чи не членом родини — коли у восьмирічному віці її батьків забрала холера, вона росла разом із Варварою. Тепер же вона стала простою служницею. Нею відверто нехтували. Українські наряди закинули в шухляду. Вона була чудовою майстринею, любила вишивати — все це її новим панам видавалось дурними забаганками. Їй доводилось носити воду з колодязя й мити підлоги. На літо Забіла та сестра Олександра Куліш переїхали на дачу в Стрельне. От як про це пише дочка Надії Забіли: «На літо, як завжди, ми вибирались жити в Стрельну, Ликера також поїхала з нами.
Шевченко приїздив до нас із Петербурга ранком, пішки йшов від станції чотири версти та увечері повертався додому. На музику він ніколи не ходив, а більше гуляв із нами, дітьми, в саду, що був біля дому, або йшли ми куди далі — на леваду. Потім же, як полюбився він з Ликерою, то запевно, проводив увесь час зі своєю милою у «тихих розмовах».
Мати нічого такого не примітила між Шевченком і Ликерою, щоб їй прийшли на думку які догадки. Здається, він був до неї, як би й був до кожної дівчини-землячки й сироти: сердечно, привітно та й годі. Але як же мати образилась, коли одного дня Тарас, вернувшись із садочка, де він довгенько щось говорив із Ликерою, признався їй, що він любить сю дівчину й має одружитись з нею. Як моя мати почула сю звістку, їй здавалось, що стеля звалилась на її голову й придавила її...
— Боже мій, — скрикнула вона, не тямлячи себе від горя й здивування, — що ви задумали, Тарасе Григоровичу, хіба ж ви не знаєте, що то таке Гликера?!
І тут відразу, не роздумуючи, вона розказала йому про Ликеру, що знала недоброго, й стала його намовляти, щоби покинув свій чудний намір. Проте, як і треба було дожидати, Тарас не тільки не послухав цієї дружньої ради, сказаної необережно, а ще й дуже розгнівався на матір, що вона обиджує своїми словами дорогу йому людину й палко відповів їй:
— Хоч би й батько мій рідний встав із домовини та сказав мені, то я б його не послухав!
З тим він і поїхав, дуже лютий на матір...»
Хоч як би там було, а 27 липня 1860-го він освідчився Ликері, а 28-го вона відповіла «так». У листі до Варфоломія Шевченка від 22.08.1860 р. він пише:«...Я оце заходився жениться... Будущеє подружія моє зоветься Ликера — крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тільки розумніша од неї, письменна й по-московському не говорить. Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Ґвалтом голосять — не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари!..
Поберемося ми після Покрови...»
Т. Шевченко був щасливий. Йому здавалося, що він зустрів саме ту, яку шукав, а всі дрібні недоліки Гликериного характеру щезнуть у шлюбі. Та от що писала Ганна Барвінок (Олександра Куліш): «Як вона холодно прийняла його пропозицію, хоча за годину всі в дворі знали про це! Яка вона інтересантка! Як вона хоче стерти з себе те, чим цікавиться Тарас Григорович. Їй хочеться бути баринею, а він шукає простоти й рідного слова...»
Знову повернемось до спогадів Наталки Полтавки (дочка Надії Забіли): «Восени ми повернулись у Петербург. Ликері тут була виділена окрема кімната, й Шевченко щовечора ходив до неї (до нас же він, власне, забігав тільки вдень, та й то на хвилинку). Случалось, приходив він дуже пізно, об одинадцятій-дванадцятій годині ночі, як ми вже спали, посилав за пивом й просиджували вони так удвох зі своєю милою аж геть за північ...
Одного разу Тарас, приїхавши до нас, сказав матері, що графиня Толстая, давня його приятелька, хоче взяти до себе на життя Ликеру... У призначений день Тарас приїхав у кареті за Ликерою. Вона розпрощалась з матір’ю, потім вони сіли й поїхали. З ними поїхав теж і Маркович. «Заручену» Шевченка графиня прийняла дуже приязно, посадила її на дивані (софі), угостила шоколадом і заговорила з нею про літературу. Ликера так хитро виляла, що дуже тяжко було здогадатись, що вона в цьому нічого не тямить».
Та то Марковичу здалось, що Толстая не розкусила Гликеру. Тарасу вона порадила найняти для нареченої репетитора, який би навчив її грамоті та добрим манерам. Т. Шевченко на свою голову погодився. Він зняв біля академії затишну квартиру, куди й переїхала Гликера. Надарував їй святкового одягу та мештів, вечорами сидів у неї, а вдень працював у академії. У цей час до неї ходив репетитор, красень-студент із університету. Коли Т. Шевченко приходив, він закінчував уроки та йшов геть. Та от 2 вересня Рада Академії мистецтв вирішила надати Т. Шевченку звання академіка гравірування. У цей вечір Т. Шевченко не зайшов до Гликери. Замість нього в неї залишився репетитор. Та потім усе було як і раніше. Т. Шевченко приходив і репетитор закінчував заняття. Якщо Т. Шевченко попереджав Гликеру, що йде на вечірку й уже не повернеться, то в неї був репетитор. Та от 9 вересня Т. Шевченко з друзями пішов відзначати публікацію поеми «Катерина», надрукованої в перекладі в журналі «Русское слово». Хоч він і не сказав Гликері, що не повернеться, але вона вирішила, що вечірка буде до ранку й залишила в себе коханця. Але у той самий день Тарасу Григоровичу стало все відомо...
Від нервової напруги в нього стався серцевий напад, і він майже весь вересень аж до 6 жовтня прохворів. 6 жовтня до нього завітав громадівець Федір Черненко. Він побачив на мольберті портрет Ликери, який Тарас перед тим розглядав. Тобто він усе ще кохав Ликеру. Він уже готовий був її пробачити. Він же взяв Ликеру не дівчиною. Та й чого було чекати від панської покоївки. До того ж він вважав цей випадок Божою карою за той далекий вечір 1840 го, коли він відбив дівчину в Сошенка. То ж Тарас Григорович уже згоден був помиритись. Він надсилає їй записки з проханням зустрітись. Та тут уже Гликеру ґедзь укусив. Вона відповідає слузі Тараса Федору, який прийшов із запискою, що погодилась на шлюб із Т. Шевченком тільки через гроші... Зрозуміло, що Тарасова любов вивітрилась, як дим. Він написав листа Надії Забілі з вибаченням за те, що не повірив її розповідям про Ликеру й попрохав її спалити перед очима Ликери всі речі, що він їй подарував і купив у придане. Надія Михайлівна відповіла, що майже всі речі, за словами Ликери, та повернула Тарасу Григоровичу. Тут уже Тарас пише 9 листопада колишньому панові Ликери Миколі Макарову: «Друже мій єдиний! Коли бить, то треба бить так, щоб боліло. А то не поможеш, а тільки нашкодиш. (Чернеча аксіома, та вона й тепер нам до ладу). Ликеря збрехала перед вами, передо мною і перед К.І... Кроме вещей, которые я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб. Ще раз прошу вас, яко искреннейшего моего друга, зробыть, як умієте, і швидче. Амінь».
Залишилась Ликера біля розбитого корита. Була вона вільною, а дітись нікуди. Тарасова квартира для неї була закрита. Забіла теж вигнала її. Хотіла повернутись служницею до Карташевських, але ті відмовили. Вона навіть про смерть Тараса, яка власне була пов’язана з її зрадою, дізналась випадково, вже після його похорону.
Каялась вона всі останні роки свого життя. Спочатку приїжджала до могили Т. Шевченка щорічно, а після 1911 р. розпродала рештки майна в Царському Селі й переїхала до Тараса. Та коштів купити хату не вистачило. Знімала кутки в різних селах біля домовини Кобзаря. 1914 го «воєнна» інфляція зжерла всі її заощадження. Перебралась у Канівську богодільню та чекала там смерті й зустрічі з Шевченком. І він прийшов. Не дочекавшись три тижні до свого дня народження й смерті. Прийшов 4 (17) лютого 1917 року. І забрав її до себе...
Усе, що в неї залишалось, віддала місцевій жінці, щоб та поховала її на Чернечій горі. Та не виконала та обіцянки. Поховали Ликеру на богодільницькому кладовищі в Сельці. Тільки через більше ніж півсторіччя знайшла її забуту могилку Зінаїда Тарахан-Береза й домоглася, щоб поставили на могилі надгробок. От тільки не видно звідти Тараса...
