Минає вже восьмий місяць, як Національний культурний центр України в Москві без керівника. Не так-то просто знайти гідну заміну Володимирові Мельниченку, який за кілька десятиліть праці й проживання в Москві настільки досконало вивчив дію владних механізмів російської столиці, зокрема й державного функціонування самої Росії взагалі, що новій людині, новому керівникові, який прибуде з України на цю посаду, особливо в період тривання агресії Росії проти України, доведеться дуже довго і навряд чи успішно долати складну науку співпраці з російською владою.
Мій, більше того, наш, український, жаль щодо звільнення Володимира Мельниченка посилюється ще й тим, що видатний історик, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, автор понад сорока книжок не матиме змоги надалі так інтенсивно досліджувати московські архіви з метою відкриття невідомих сторінок української присутності в Москві.
— Моя московська україніка розпочалася з Арбату, — зізнався Володимир Юхимович, коли ми розглядали фасад будинку №9 на Арбаті, на якому розвівалися під вітром два українські прапори. — Мене зацікавив і сам будинок, і земельна ділянка, на якій він постав, сусідні будівлі... І я почав «копати» в архівах.
Володимир Мельниченко докопався-довідався, що в цьому легендарному будинку бували Лев Толстой і Антон Чехов, Володимир Маяковський і Сергій Єсенін, Андрій Бєлий і Борис Пастернак... Дослідив історію будівництва цієї оригінальної архітектурної споруди і зайнявся вивченням минулого і сучасного самого Арбату. Від першої згадки назви «Арбат» у літописах, появи біля Арбатських воріт випускника Острозької академії, гетьмана Війська Запорозького Петра Сагайдачного із 20-тисячним козацьким військом, опису Арбатського палацу гетьмана Кирила Розумовського до детальної розповіді про видатних українців на Арбаті — Миколи Гоголя, Тараса Шевченка, Михайла Щепкіна, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка... Одна за одною з’являються ґрунтовні дослідження Володимира Мельниченка, до речі, опубліковані в Москві українською мовою, присвячені великим українцям. Це — «Україна на Арбаті, 9», «Прапор України на Арбаті», «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті», «Українська душа Москви (Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, Микола Гоголь»), «Гоголівська Москва»...
Придумав для своїх досліджень, базованих на багатющій джерельно-архівній основі, оригінальний жанр — авторська енциклопедія-хроноскоп. Таких авторських енциклопедій-хроноскопів з’явилося вже кілька: «Арбат очима українця», «Гоголівська Москва», «Москва Михайла Грушевського», «Шевченківська Москва». До речі, чи не з пошуку будинку, в якому Михайло Грушевський жив із дружиною і донькою після повернення у вересні 1916 року із заслання, розпочалася московська україніка Володимира Мельниченка.
Я, завдяки Володимиру Мельниченку, побував у квартирі за адресою, яку Михайло Сергійович вказав у листі до Сергія Єфремова 26 вересня 1916 року: «Арбат 55 кв. 4 (угол Денежного)». Із цієї квартири політичний засланець Михайло Грушевський, обраний заочно головою парламенту Української Народної Республіки, у березні 1917 р. вирушив із Москви до Києва.
Історик виявив не тільки адреси проживання в Москві Михайла Грушевського в кожний із трьох періодів його перебування в цьому місті, а й дослідив коло його знайомств, місця зустрічей і спілкувань із «московськими українцями», визначив, де і в яких московських архівах і бібліотеках працював учений, уточнив адреси таких інтелектуальних осередків українства, як редакції журналів «Украинская жизнь», «Промінь»...
Володимир Мельниченко неодноразово звертався з клопотанням до уряду Москви про меморіальне увічнення пам’яті видатних українських діячів культури і мистецтва, активних учасників українського інтелектуального і політичного життя в Москві. Передусім В. Мельниченко пропонував установити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну, відкрити меморіальну дошку, присвячену Тарасу Шевченку, на будинку Російської академії малярства, скульптури й архітектури на вулиці М’ясницькій, 21, в якому поет-художник двічі бував у березні 1858 р. Деякі ініціативи генерального директора Культурного центру України були-таки реалізовані. Володимир Юхимович віднайшов будинок, у якому змушений був жити Михайло Грушевський після його арешту 23 березня 1931 року, допитів і знущань у Харкові, перевезення до Москви і категоричної відмови від своїх «зізнань» про існування підпільної організації «Український національний центр». 22 серпня 2003 р. було відкрито меморіальну дошку на цьому будинку 3/2 по вулиці Погодинській, в якому жив видатний учений і політичний діяч разом із дружиною і донькою до від’їзду на лікування до Кисловодська, де він передчасно і помирає 24 листопада 1934 року.
Українська духовна, культурна та інтелектуальна присутність у Москві особливо аргументовано наголошена Володимиром Мельниченком дослідженням життя і діяльності таких «московських українців», як Михайло Максимович, Осип Бодянський, Михайло Щепкін. Досі ніхто так скрупульозно і всебічно не вияснював «трудів і днів» цих свідомих українських діячів у Москві, їхню роль і значення в інтелектуальному житті першопрестольного міста. Учений з максимальною повнотою зібрав і осмислив розшукані ним матеріали, що стосуються перебування і діяльності в Москві передусім Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського, Михайла Щепкіна, Михайла Грушевського, їхніх зв’язків, контактів з московськими літераторами, ученими, громадськими діячами, професорами Московського університету, московськими слов’янофілами. Важливо й те, що Володимир Мельниченко вперше за документальними історіями відтворив конкретний історико-культурний контекст і живу атмосферу, які огортали і Шевченка, і Гоголя, і Грушевського, і «московських українців» у Москві. Дослідник зібрав фактично енциклопедичну інформацію про російську столицю всього дев’ятнадцятого століття з екскурсами в століття попередні з поглибленими «зазираннями» у століття двадцяте. З особливою вичерпністю історик описав одну із найвідоміших вулиць Росії Арбат. Старий і новий Арбат настільки скрупульозно досліджені Володимиром Мельниченком, що мимоволі починаєш дивуватися, звідки в нього така терпелива наполегливість у вишукуванні в архівах різного роду документальних свідчень, така доскіпливість у пізнанні деталей, фактів, подій, імен і назв...
Поле досліджень учений розширив на весь Арбатський ареал — на виявлення й оприявлення інформації про всі будинки цього «Арбатського світу», а також про понад 70 храмів, 110 вулиць, провулків і площ. Повсюдно Володимир Мельниченко шукав український слід.
Згадую, як ми вдвох, символічно ступаючи в сліди Тараса Шевченка і Михайла Щепкіна, «обходили по крайней мере четверть Москвы» (Шевченко) — повторили їхню пішу ходу заради того, щоб відродити в уяві цей березневий день 1858 року, коли приятелі-земляки неспішно простували вулицями Москви, по дорозі відвідали книгарню сина Михайла Щепкіна — Миколи, оглянули храм Христа Спасителя, будівництво якого ще продовжувалося, хоча Шевченко не сприйняв показної величності та офіційно-ритуальної помпезності цього, за його ж словами, «дуже невдалого величезного витвору».
Володимир Мельниченко звірив кожну вулицю і провулок, назву, кожну деталь, кожне ім’я в щоденникових записах Шевченка, як то кажуть, на місцевості й створив своєрідний путівник-довідник перебування Тараса Шевченка в Москві. Учений усвідомлював, що цю дослідницьку роботу в Росії не зроблять та й сподіватися на об’єктивний виклад російськими дослідниками місця, ролі й значення українців у московській історії не випадало. Мельниченко переконався, досліджуючи москвознавчу літературу, зокрема, путівники по Москві й довідники, покажчики і таблиці, монографічні і мемуарні праці російських діячів культури, літератури і мистецтва, що Шевченко майже повністю відсутній у сучасному москвознавстві. Нічого дивного в цьому немає, бо Тарас Григорович, який напише в лютому 1844 р. у Москві один-єдиний вірш «Чигрине, Чигрине...» з його «За що скородили списами московські ребра??», у цьому першопрестольному місті гостро відчув понищення і упослідження Москвою фактично столиці України — гетьманської резиденції Чигирина, а отже, провину імперської Росії в бездержавності України.
Завдяки панові Мельниченку, цьому навдивовижу працьовитому й плодовитому ученому значно поглибилися наші знання і уявлення про українську культурну, духовну, наукову присутність у Росії, передусім — у Москві, про глибоку історичну закоріненість українських культурних ресурсів у російській культурі. І тут, удома, в Києві, Володимир Мельниченко не сидить, склавши руки. Опублікував кілька шевченкознавчих статей, поглибив дослідження походу гетьмана Петра Сагайдачного на Москву, вкотре перечитує коментарі до «Щоденника» Тараса Шевченка і молитовно збадьорює свій дух словами Кобзаря: «Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, в ім’я матері нашої України безталанної. Амінь».
