До найзагадковіших сторінок політичної історії можна віднести
ті, які описують феномен так званого самозванства — коли з'являлися люди,
котрі видавали себе за царів, імператорів чи інших володарів. І часто доводиться
ламати голову, а хто насправді були ті самозванці і чому вони мали такий
успіх? У Персії, в VI ст. до н.е. був лжесин «царя-царів» Кіра — лже-Бардія.
З історії Риму відома колоритна постать лже- Нерона. А ще були; лже-Людовік
XVI і лжепапа Лев, і навіть лже-Жанна д'Арк.
У феномені самозванства є одна цікава площина, яка чомусь
досі мало привертала увагу дослідників. Чому це в одних народів самозванці
з ' являлися і навіть дуже рясно, а в інших — ні. Так, відомо, що найбільше
самозванство розквітло в Росії — наче страшне прокляття московських царів.
В той же час в іншого слов'янського народу, в українців, подібного явища
не існувало. Не знала самозванства Польща чи, наприклад, стародавня Греція.
Треба сказати, що навіть в самій Росії, але в княжі часи, теж не зафіксовано
самозванців; вони виходять на політичну арену тільки після першого миропомазання
на Московське царство.
Отже, чи не в особливостях народного характеру чи колективного
менталітету варто шукати коріння цієї традиції. Що було спільного між персами
часів царя Кіра чи римлян після Октавіана Августа? А спільним було самодержавство
і трохи не містичне шанування державних володарів? Над ними висіла харизма
богообраності. І в Московській державі верховний володар — цар, вважався
мало не священною особою і перебував над мирським законом; єдиним суддею
для нього був Бог, який передав православному цареві у вічне рабство не
тільки плоть, а й безсмертну душу підданих. Власне, цар розглядався як
«жива ікона», а то й втіленням самого Христа.
Початок такого сприймання політичного лідера, мабуть, варто
віднести до часів Івана III, який одружився iз візантійською принцесою
Софією Палеолог, чистокровною царівною. Завершення формування божественної
харизми царської особи відбулося при Іванові IV Грозному. Напевно, саме
тому після його смерті й починається епоха самозванців. Для підданих Московського
царства смерть «благочестивого царя» Іоанна, а потім його сина Федора,
були важким психологічним ударом. А коли був підступно вбитий син Грозного
Дмитрій, останній iз династії Рюриковичів, здавалося, захитався світ і
порушились одвічні закони буття.
І справді, державна гармонія враз пропала, й ієрархічна
піраміда розсипалася. Завдяки «многоразумному коварству», на московський
трон сів Борис Годунов. «Цар-раб» створив прецедент: посягнув на священний
царський престол. Це викликало стрес у суспільно-політичному менталітеті.
Тим часом звістка про загадкову смерть в Угличі малолітнього спадкоємця
трону Рюриковичів викликала лавину легенд i неймовірних чуток. Люди потай
від «государевих слуг» переказували, що насправді царевич надійно переховується
від «Бориски-царя». Цю версію вдало використав самозванець, якого історики
називають Григорієм Отреп'євим. Оголосивши себе Дмитрієм Іоанновичем, він
зібрав чимале військо, здобув підтримку в поляків, і трохи не став причиною
підкорення Речі Посполитiй. В Росії настала Смута. Хоча Лжедмитрієві вдалося
таки на якийсь час посісти заповітний трон, проте задум зазнав невдачі
і завершився для царя-самозванця трагічно. А після обрання 1613 року Михайла
Федоровича царем «всія Русі» Смута в Росії завершується і державне буття
починає нормалізуватися.
Нічого подібного не було і, як здається, не могло бути,
наприклад, в сусідній Речі Посполитій, до складу якої на той час входив
українсько-козацький народ. Там колективний менталітет формувався на зовсім
іншій основі, і думка про непідсудність коронованої особи як «Божого обранця»
була не сприйнятною. Польського короля обирав Вальний (Загальний) Сейм
— з представників усіх верств населення. Більше того, після обрання король
мусив присягати своїм підданим на вірність. За цією ж схемою отримував
верховну владу гетьман на Україні. То про яке самозванство могла йти мова?
Воно було неможливе в принципі. Ну, й що з того, якби хто-небудь оголосив
себе, наприклад, «воскреслим» сином Владислава IV після несподіваної смерті
польського короля, коли до Варшави долинула звістка про козацьке повстання
під приводом Богдана Хмельницького? Така ідея в Речі Посполитій не проходила.
Подібним чином не могла мати ніякого резонансу поява якого-небудь
самозванця- Хмельниченка — сина гетьмана Тимофія, який трагічно загинув
при облозі в Яссах у Молдавії. На Україні, як і в Польщі, щоб мати яку-небудь
харизму, треба було її здобути особистими вчинками. І згадаймо, навіть
другий син великого гетьмана, Юрій Хмельницький, не користувався ніякою
популярністю серед козаків — через особисті риси характеру. Харизма його
батька в свідомості українців не переносилася на Юрія. Про це, до речі,
забували і московський цар Олексій Михайлович, і турецький султан Мухаммад
IV, які безуспішно використовували сина славного козацького вождя для своїх
політичних цілей; обидва монархи не враховували, що в українців зовсім
інший менталітет.
Різне розуміння ролі коронованої особи в народній свідомості
проявилося й під час Переяславської Ради, точніше, коли російський посол
Бутурлін і Богдан Хмельницький з верховною старшиною відправилися до церкви,
щоб скріпити рішення Ради спільною присягою. Та несподівано справа зайшла
в глухий кут. Гетьман сподівався, що за прийнятою в Польщі та Україні традицією,
присягатимуть обидві сторони: українці — на вірність цареві, а Бутурлін
присягне від імені царя — українцям. Але московський посол навідріз відмовився,
мотивуючи тим, що, на відміну від польського короля чи козацького гетьмана,
цар є самодержцем і не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою,
Хмельницький гордо покинув церкву, пригрозивши взагалі скасувати угоду.
Проте на Бутурліна це не вплинуло — власне, він навіть не збагнув, про
що мова. Нарешті, побоюючись втратити підтримку Москви — через, здавалося,
просту формальність, гетьман погодився дати клятву на вірність цареві.
Цей факт красномовно показує, як в Росії ревно дбали про
харизму свого верховного володаря, надто, коли після зміни династії залишалася
проблема «богообранності» нового царя: адже Романови не належали до «благородного
царського племени» Рюриковичів, рід якого раболіпні історики Івана Грозного
виводили від Пруса, брата Августа. Про новообраного царя опоненти крізь
зуби казали: «Въгосударился, а не по чину». А це, звісно, найкращий грунт
для появи самозванців.
І ось, у вересні 1649 року резидент царської розвідки,
який супроводжував єрусалимського патріарха Паїсія, вивідав у Яссах, що
в якомусь скиті під «Венгерськими горами» переховується невідомий, який
видає себе за сина колишнього царя-небіжчика Василя Шуйського. Свої листи
він запечатує червоним воском, а з часів Івана Грозного це був привілей
тільки царів. Справжнє ім'я самозванця вивідали досить швидко — Тимофій
Акундинов. Він був непересічною людиною з широким світоглядом, і виявився
надзвичайно обдарованим поетом. Таємничий і невловимий лже-Шуйський зустрічався
з коронованими особами в Молдові, Туреччині, Венеції, Австрії, Римі, Україні,
Польщі, Данії, Голштинії. Мав стосунки із самозванцем і гетьман Хмельницький,
і навіть будував деякі плани щодо нього у дипломатичній грі з Москвою,
намагаючися втягнути царя у війну з поляками.
Нову плеяду самозванців дало наступне, XVIII, століття.
На цей раз самозванці видавали себе за двійників померлих царів. Був такий
посмертний дублер навіть в Петра I. Але роль знаменитого царя, який «Россию
поднял на дыбы», виявилась занадто важкою. Тому самозванці більше уподобали
постать Петра III, який залишив малопомітний слід. Найвідоміший, звичайно,
Омелян Пугачов.
Цікаво, що харизма божественності московських царів мала
вплив не тільки в Росії. Справляла вона належне враження і в іншій слов'янській
державі з православним віросповіданням — Чорногорії. І на цьому зробив
чи не найкарколомнішу кар'єру серед самозванців якийсь Стефан. Довідавшись,
що в далекій балканській країні народ потребує царя, він негайно прибув
туди і оголосив себе Петром III. Коли чутка про царя з братньої Росії набула
достатнього розголосу, до лже-Петра III прибула депутація із найвпливовіших
чорногорців і запропонувала йому царювання в їхній країні. У січні 1768
р. в місті Цетиньє на загальних зборах Стефан проголосив себе російським
царем Петром III, і відтак правив Чорногорією шість років. Він виявився
чудовим володарем, припинив міжусобиці, успішно відбив напади турок. Але
підкуплений слуга-грек убив «царя» і відніс його голову турецькому паші.
Згодом були ще й інші самозванці, проте значного успіху вони вже не мали,
хоча містична харизма московського царя збереглася й до наших часів.
З цієї точки зору досить показовим є перепоховання останків
останнього російського царя Миколи II. Одначе, як відомо, Православна Церква
і зокрема патріарх Олексій II не взяли участі у пишних похоронах, либонь
таки побоюючись, а чи не йде мова про самозванця. Адже Росія не мислить
себе без царя.
Містичним іконошануванням можна пояснити і мало не обожнювання
особи Бориса Єльцина в Росії і ледве не містичне пов'язування російськими
підданими: всіх своїх сподівань з його особою. Звідси й практично диктаторські
повноваження вже екс-президента Росії, і своєрідний «всенародний» спосіб
прийняття Конституції, в якій ті права гарантовані. А в останній день минулого
року світ побачив, що Росія не готова замінити стару схему престолоуспадкування
на демократичну — на основі волевиявлення народу; тепер президентські вибори
26 березня, швидше, виглядатимуть звичайнісіньким фарсом.
На Україні ж, як відомо, відношення до верховної політичної
особи традиційно дещо інше. А тому поява на вершечку державної ієрархічної
піраміди харизматичної особи дуже сумнівне: не ті традиції й не той менталітет.
