Мало помалу, як це завжди буває, сусіди по кареті розговорилися. Спочатку озвався Перший, голос якого скрипів, як двері у підвалах старовинної фортеці. Повернувшись капюшоном у бік Другого, Тінь сказала: «Як тобі, безперечно, відомо, разом зі мною у вічний потік Часу увійшов Ісус, який перемінив світ і навіть — людину. А що корисного привів за собою ти? Будеш хвалитися своїми революціями — релігійними, буржуазними, пролетарськими, технічними, сексуальними, інформаційними? Чи згадаєш, як за руку вводив у світ то одного «месію», то іншого, один від одного страшнішого? Де тільки ти їх викопував, тих завойовників, реформаторів, диктаторів, вождів? Думаю, що хтось із моїх попередників давав тобі напрокат цих привидів із древніх східних деспотій».
«Ти дуже несправедливий, — скривджено відповів Тіні Другий, дзенькаючи шпорами, — бо не хочеш або не можеш заглянути за паркан свого давно минулого царювання. Інакше знав би, що я сформулював і приніс людям те, чого вони до того не мали ніколи — їхні власні Права». Тінь криво посміхнулася і знехотя проскрипіла: «Ти, Старий, вже ступив на берег Лети, як казали за моїх попередників, і ось-ось щезнеш. А міркуєш, мов оте немовля в кутку. Ну скажи, навіщо людям права? Всім їм в усі часи потрібно тільки одне — Спаситель. Спаситель, який рятував би їх від самих себе».
Настала тиша; чутно було тільки свист зоряного вітру за вікнами карети. Потім пролунав дзвінкий дитячий сміх — обізвався пасажир Третій. Досі він сидів мовчки, демонструючи трохи нещиру пошану до своїх предків — до Часів, які минули, які минають. Та не витримав: «Перепрошую, перепрошую, перепрошую, вельмишановні панове, але вбачаю у ваших словах певне протиріччя, що межує із самозреченням. Хіба Той, хто рятує людину від усякого горя, не є Нами, не є Часом? Хіба не ми терпляче лікуємо найтяжчі рани, а у випадках безнадійних милосердно перекриваємо індивідуальний струмочок часу, відводимо його до Нірвани, до Нірвани, до Нірвани? Якого ще Спасителя людям потрібно? Треба тільки більш вміло регулювати швидкість плину Часу: якщо події гарні, Час для людини має йти повільно, а у випадку будь-яких трагедій — нехай мчить на супершвидкостях. І все, і все, і все». Перший і Другий переглянулися, поблажливо покачали головами, мовляв, що з нього взяти, він же тільки-но народився. Потім Тінь пробурмотіла під своїм клобуком: «Ти хочеш, щоб, наприклад, світова війна тривала на землі всього одну мить? І щоб за цю мить земля оберталася на пустелю, устелену трупами? Так це «щастя» люди вже без нас придумали».
Розмова раптом обірвалася, — десь щось невідоме сталося. Карета, як шалений кінь із розгону, на одну єдину мікро-мікросекунду зупинилася. У дивнiй тиші пролунали, нечутно для людських вух, три могутні удари вселенського дзвону. Замерехкотіли i посипалися зірки, зірвався порив сонячного вітру, закурився пар із далеких галактик. Коли карета знову рушила, в ній сидів тільки один подорожній — наймолодший, тримаючи в руках великий клубок, що в цей момент почав сам собою розмотуватися. У його бездонних глибинах мерехтіли, звивалися-розвивалися, як змії, невиразні різнокольорові тіні, форми, образи. Час мав надати їм утілення. Або не надати. Що то буде, хто то прийде?
Перший і Другий, вивалившись із карети під час зупинки, рухалися у протилежному напрямку — до Великого Звалища Вічності, де зберігаються використані, випотрошені Часи-тисячолiття. Тінь вказувала дорогу, старанно обходячи чорні дірки-провалля і роздумуючи над тим, як важко буде знайти місце для Другого — Звалище Вічності давно було повне-переповне. А Другий ніяк не міг відключитися від щойно пройденого шляху, від роботи, яку залишив незакінченою. Гнітило його те, що Третьому він передав значно більше складних невирішених проблем, ніж отримав їх від Першого, коли заступав вахту. «Мабуть, через те, що людей на світі стало у багато-багато разів більше, ніж було тоді — виправдовував він себе, — і люди трапилися мені якісь зовсім неврівноважені, прямо скажемо — скажененькі. Кожний Божий день вимагали від мене чогось нового. А потім лаяли за неповагу до традиції. Нехай тепер розбирається з ними Третій — теперішній, прийдешній. Послухаємо, що він розповість мені через 1000 років, коли піду забирати його до того гемонського — Другий гірко зітхнув — Звалища».
