Раб мріє не про свободу, а про власних рабів.
Марк Туллій Цицерон
Не так-бо люті тигри і леви, як дріб’язкові, мстиві ліліпути.
Микола Зеров
На одній із ділянок Лук’янівського кладовища в Києві є його могила. Але то символічне захоронення. Бо великий український поет, перекладач, вчений та критик Микола Костянтинович Зеров, чиє прізвище восени 1937-го було занесене у сатанинський «Список Сандармоху», загинув від руки чекістського ката Михаїла Матвєєва 3 листопада (той майор чи капітан НКВС в ті дні щодоби розстрілював сотні ув’язнених на Соловках, рокованих на смерть людей, серед них — видатних, найяскравіших творців української культури) того ж проклятого року — й тіло його залишилося (чи навіки?) в холодній землі суворої Карельської Півночі...
Навіть якщо б у той нещадний листопадовий день 37-го загинув лише (!) Микола Зеров (а разом із ним знищені були Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Матвій Яворський, десятки й сотні інших визначних українців) — і тоді це було б жахливою катастрофою для національної культури. Адже таким був масштаб цієї особистості-поета від Бога, унікального знавця історії та культури античності (й досі неперевершеного в нашій літературі перекладача римських поетів, а до того ж — творця блискучих перекладів із російської, італійської, англійської, французької, німецької, польської мов), фантастичного ерудита (його друг й молодший побратим по перу, Максим Рильський, згадував, що Зеров міг, дивуючи співбесідника своїми знаннями, вести розмову не лише про сферу своїх досліджень як вченого, про історію української літератури, яку він знав мало не абсолютно досконало, про міфологію античних сузір’їв, а й про історію українських пірамідальних тополь, про особливості нашого собаківництва, про озброєння воїнів Юлія Цезаря й Олександра Македонського... про все), — і, головне, Вчителя Культури. Він міг стати (і мав стати) Вчителем Культури для цілого українського народу — бо мав рідкісний педагогічний хист (недарма вчителем, згодом інспектором народних шкіл, був його батько; а мати, до речі, походила з козацького роду Яреськів — «роду козацького, але доказующого дворянство», як писав у автобіографії сам поет). І мав ясне розуміння своєї місії, свого призначення в житті: перенести на рідний український ѓрунт кращі надбання європейської культури. Перенести й зростити їх уже в нашому народі, в наших молодих душах.
Микола Зеров так і робив — на найвищому рівні інтелекту та духу. Влада більшовиків, котра бачила у справжній, вічній культурі загрозу для себе (так само, як і будь-яка люмпенська, антидемократична, хамська влада, зокрема й сьогоденна), а, крім того, завжди цю культуру глибоко зневажала й ненавиділа (відчувала-бо свою ницість й ганебне невігластво в порівнянні з Вічним Всесвітом Культури), теж чудово розуміла сенс того, що робить Зеров. Адже вкоріненість у європейських нетлінних зразках культури — від Гомера до Верлена — зробила б українську духовність цілком самодостатньою. Ба більше, такою б стала й українська нація в цілому. Тому, ухвалюючи рішення про розстріл Зерова, чекістські (й, очевидно, кремлівські) можновладці чудово розуміли, навіщо вони це чинять. Це був «вогонь на ураження» — щоб назавжди лишити українську культуру «шароварно»-провінційною, отже, «малоросійською», холопською за самим духом своїм. Цьому аж ніяк не суперечить той факт, що страчений був не тільки персонально Зеров, а всі 1116 людей зі «Списку Сандармоху».
Кого ми втратили в особі Миколи Костевича (так його звали друзі) Зерова? Ми втратили Поета, з-під пера якого, зокрема, вийшов такий вірш:
З-під Трої і кривавого туману,
Від чорних днів ненатлої війни
Цар Одіссей пригнав свої човни
На сонні плеса тихого лиману.
І там громадку нашу, горем гнану,
Зустріли лотофаги, з глибини
Землі своєї принесли вони
Поживу нам солодку і незнану.
І їли ми, і забували дім,
Сім’ю й родовище, в краю чужім
Ладні довіку жить на готовизні.
Та мудрий цар не дав лишитись нам
І силоміць нас повернув отчизні —
В науку іншим людям і вікам!
Про що ця поезія, названа «Лотофаги» й датована травнем 1926 року? Хіба тільки про поневіряння Одіссея та його друзів? Ні, це зовсім не «абстрактна» варіація на теми Гомерових сюжетів — йдеться про поклик незламного духу, поклик України до своїх синів, котрі, ставши «ситими», забули її. І «літературознавці» з ДПЄУ та ЦК КП(б)У чудово зрозуміли це...
Недарма ж сам Зеров, підсумовуючи зовсім не загальнолітературного штибу звинувачення, спрямовані проти нього («антипролетарські настрої», «класово чуже замилування минулим», «абстрактний гуманізм» і, звичайно ж, «націоналізм»), писав у сонеті «Голос» (грудень 1931 року, дуже цікавою є примітка автора: «Сонет є переказаний своїми словами докір Коряка (близького до влади критика тих років. — І.С.), що наші поети, пишучи про Дніпрельстан, починають з минулого»):
Ти надто любиш спів дзвінкоголосий
Минулих днів і показних епох,
Слід половецький, що давно заглох,
Книжок старинних перетлілі стоси.
Невже тобі байдужі наші троси
І неших ворогів преполох?
Невже не бачиш, як Великий Льох
Нам оддає свої скарби-приноси?
Як одступає старожитна цвіль,
І як у розмаху плідних зусиль
Угору зносяться стрункі каркаси?
І як від марші часу крицеві
Вже заступив бетон старі покраси,
А вицвіт праці — квіти степові?
Оті «марші часу крицеві», що про них пророчо писав Микола Зеров, за кілька років перетворилися на ритмічні, «системні» постріли катів, котрі обірвали життя Поета...
А цей вірш — вражаюче символічне узагальнення теж «вічного» явища зрадництва, облуди й підступного фарисейства, з яким так часто доводилося стикатися Зерову (написано 1934 року, коли цькований Поет змушений був залишити викладацьку роботу в Київському інституті народної освіти — нині Університет імені Тараса Шевченка). Названий він «Incognito» (!):
Він народивсь давно, і то не маячня!
Живе в усіх часах, в усіх суспільних шарах,
Та нині розплодивсь у безліч екземплярах,
Мов літоросль повзка від в’язового пня.
Ще вчора він слова точив мені медові,
І стільки приязні було в облесній мові!
Та утиральничок скрашав поважну стать.
Він бачить наперед годину злої страти,
А руки прийдеться від крові одмивать,
Тож ліпше рушника напохваті держати.
Як звати того безіменного («його»), котрий «бачить наперед годину злої страти»? Як звати того «спритного», «непереможного» типа, досить яскравих представників якого й зараз доволі бачимо і в урядових установах, і в депутатських лавах? Чи так важливе тут конкретне ім’я; загальне ж ім’я мерзотника відоме — Іуда...
Розповідь про спадщину Зерова (групу «неокласиків», до якої, разом із Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою, молодим Максимом Рильським, належав Поет, за браком місця — аж ніяк не за браком важливості — залишимо на розгляд фахівців) буде геть неповною, якщо, бодай гранично стисло, не проаналізувати його публіцистичні твори. Передусім нашої уваги, читачу, потребує узагальнююча, фундаментального й непроминального значення стаття Миколи Костянтиновича під точною, винятково значимою й для наших днів назвою «Ad fontes» (з латини — «До джерел»; стаття входить до однойменної публіцистичної збірки, виданої в Харкові 1926 року).
Про що йдеться в цьому творі? Написано його було у розпал знаменитої історико-літературної (і політичної, як показав трагічний час!) дискусії, відомої сучасним читачам завдяки насамперед памфлету Миколи Хвильового «Україна чи Малоросія?» та ще низці його ж полемічних творів. Нагадаємо, що Хвильовий блискуче, темпераментно й аргументовано відстоював «європейський вектор» розвитку української культури, протиставляючи його дрімучому, провінційному «просвітянству», малоросійській убогій культурній обмеженості та меншовартості. Звичайно ж, Хвильовий тут же був підданий інквізиторсько-політичним звинуваченням (відомий у зв’язку з цим загрозливий лист Сталіна до Політбюро ЦК КП(б) У від квітня 1926 року).
Якою же була тоді позиція Зерова? Він не лише повністю підтримує основні положення памфлету Хвильового — він розвиває та поглиблює їх! Ось думка Поета: «Хочемо ми чи не хочемо, а з часів Куліша і Драгоманова, Франка і Лесі Українки, Коцюбинського і Кобилянської — щоб не згадувати імен другорядних — європейські теми і форми приходять у нашу літературу, розташовуються в ній. І вся справа в тім, як ми цей процес об’європеювання, опанування культури проходитимемо: як учні, як несвідомі провінціали, що помічають і копіюють зовнішнє, чи як люди дозрілі і тямущі, що знають природу, дух і наслідки засвоюваних явищ і беруть їх із середини, в їх культурному єстві. Очевидно, наш інтерес полягає в тім, щоб іти в чолі, а не в «хвості», припадати до джерел (латиною juvat integros accedere fontes), а не брати від передавачів, розглядатися в нотах, а не переймати, як малі діти, з голосу». Оце завдання Зерова — нам!
З гіркою, в’їдливою іронією пише Микола Костевич про «рабфаківське» розуміння «загнивання» Європи: «Всі ці розмови про попутництво та олімпійство, про азіатсько-пролетарські та африкансько-пролетарські ренесанси, про гниття Європи... викривають цілі склади таких поржавілих упереджень, таких диких і давно не перетрушуваних забобонів, що криком хочеться кричати про потребу вітру та сонця... Хоча би й ці знамениті слова про «розклад і загнивання Європи...» Хто тільки не говорив про те, і далеко доречніше, ніж у нас. Говорили слов’янофіли офіціальної марки, як Погодін та Шевирьов, близький часом до тих думок бував Герцен, про «предсмертне спрощення» Європи писав Костянтин Леонтьєв, хоронив її Достоєвський. А Європа живе, росте, набуває сили, і — хто знає — чи підточені її життьові ресурси, чи виснажені її творчі сили, чи, може, ми стоїмо тільки перед кризою певної соціальної формації, перед внутрішнім вичерпанням Європи буржуазної, що свою пору квітування мала наприкінці XVIII ст.? Чому б не гадати, що в Європі ще є багато джерел соціального та ідеологічного оновлення? Джерел, що, може, і не помітиш їх під час місячної подорожі короткої?»
І далі: «Мені б хотілося, щоб харківські робфаківці та і вся «молода молодь» справді замислились над цими многоповторюваними формулами, дійшли їх джерел, збагнули їх генезу й тривалість, їх різну в різні епохи, але завжди сильну емоціональну напруженість. І тоді: я може не мислитиму, як вони, але я не зможу не поважати їхнього переконання; я знатиму тоді, що то справжнє переконання, а не забобон, що то слова мислячої людини, а не голос (прошу дарувати цей вираз) наученого шпака. Досить уже «повторяти зади». Ближче до джерел! — от що має стати нашим гаслом... Колись Драгоманов говорив, що він не розуміє культурного діяча на Україні без знання мов, безсилого на власну руч зорієнтуватися в здобутках Заходу... Вимоги Драгоманова не втратили своєї слушности і по цей час...»
А насамкінець — ще одна, наче цього, 2012, року, оприлюднена думка Зерова: «Ми повинні широко і ѓрунтовно зазнайомитися з культурним набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід. Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в її останніх вислідах, а і в її основах, бо без розуміння основи ми лишимося «вічними учнями», які ніколи не можуть з учителями зрівнятися.» І ще Микола Костевич Зеров переконаний: «Сто раз вище стоїть людина, в якій вічна тривога думки плодить інколи сумніви, аніж ті люди, пласкі і впевнені, що вивчили катехізу і тим раз назавжди визволили себе від небезпеки сумніву та шукання».
* * *
Його заарештували 27 квітня 1935 року в Москві — перед цим він втратив 10-річного сина Котика (він похований в тій самій могилі на Лук’янівському кладовищі), був звільнений з роботи в Інституті народної освіти, і в пошуках засобів для існування подався до Білокам’яної. Слідство (співробітник НКВС Ліхман фізично «працював» з ним на допитах) оголосило його-його! — керівником «контрреволюційної терористичної націоналістичної організації». А потім — були Соловки...
У листопаді — 75-ті роковини від дня загибелі Миколи Зерова. Хіба щось із його духовного заповіту, з котрим ми прагнули вас ознайомити, читачу, втратило актуальність?
