4 листопада нова Росія вперше відзначає «День народної єдності». Головним центром урочистостей стане Нижній Новгород, звідки 1612 року вийшло народне ополчення під проводом Кузьми Мініна та Дмитра Пожарського, щоб визволити Москву від іноземних загарбників і таким чином покласти початок подоланню Смутного часу. Як відомо, «Смутою» історики називають початок XVI сторіччя, коли після смерті царя Бориса Годунова Московський престол «осиротів» і на нього стали претендувати різні самозванці, поляки, шведи. У країні бушували війни, заколоти, розруха, беззаконня. Перемога ополчення на чолі з Мініним і Пожарським заклала основи для виходу Московської держави зі Смути, стала підвалиною нової династії — Романових, які правили Росією до лютого 1917 року. Але як до проголошення 1613 року юного Михайла Федоровича Романова Московським царем, так і після нього в Росії продовжували відбуватися бурхливі й навіть неймовірні події.
У розпалі Смути, в серпні 1610 року, один із тимчасових урядів Московської держави («Семибоярщина»), в розгубленості перед соціальним хаосом, спішно зібрав так званий Народний собор і прийняв на ньому екстраординарну ухвалу — просити на Московський престол польського королевича Владислава, сина короля Речі Посполитої Сигізмунда III. Історичні документи описують це так: «За благословенням і за порадою найсвятішого Гермогена, патріарха Московського і всія Русі, та митрополитів і іншого духівництва, і за присудом бояр та дворян і дяків думних, і стольників, і торгових людей, і стрільців, і козаків, і гармашів, і всіх чинів служивих людей великої Московської держави, ми бояри ухвалили послати бити чолом до великого государя Сигізмунда — короля Польського і великого князя Литовського — і до його сина королевича Владислава Сигізмундовича і прохати, щоб великий государ Сигізмунд подарував на Московське і на всі великі держави (князівства) Російського царства сина свого королевича Владислава.
Найсвятіший Гермоген патріарх Московський і весь священний Собор Бога благають і Владислава на Російську державу хочуть із радістю. Ми і всіх чинів люди московські великому государеві королевичу Владиславу і дітям його цілували святий животворящий хрест на тому, що нам йому довіку служити, як колишнім природженим государям служили. І повинен королевич Владислав, будучи на Російській державі, церкви Божії в усіх містах і селах шанувати і від розорення оберігати і святим Божим іконам і чудотворним мощам поклонятися, а костьолів і інших вір молитовних храмів у Московській державі ніде не ставити. А що говорив Коронний гетьман литовський (Жолкєвський), щоб у Москві був хоча б один костьол для людей польських і литовських, які при государі-королевичі перебуватимуть, про те государю-королевичу з патріархом і з усім духовним чином, і з боярами, і з усіма думними людьми домовлятися. Але нашої православної віри грецького закону нічим не порушувати й не ганьбити й іншої ніякої віри не запроваджувати, щоб наша свята православна віра грецького закону мала свою цілість і красу як і раніше». Як бачимо, православний патріарх, московські бояри і люди «всіх чинів» запросили тоді на московський трон королевича Владислава — католика, і поклялися вірно служити йому, що могло призвести в майбутньому не лише світську, але й церковну унію. Час був драматичний — потрібно було рятувати країну будь- якими можливими засобами. Московити проявили тоді значно більший патріотизм, аніж православні греки Константинополя, які в фатальний для своєї країни час говорили: «Краще султанський тюрбан, аніж папська тіара!».
Варто зазначити, що серед багатьох інших активних і послідовних прихильників коронації Владислава на Московський трон, був також знаменитий князь Дмитро Пожарський. А в складі посольства до короля польського Сигізмунда III, яке поїхало просити на царство королевича Владислава, перебував також батько майбутнього Московського царя Михайла митрополит Філарет (Федір Микитович Романов). Між іншим перед цим Філарет старанно служив двом самозванцям — Лжедмитрію I та Тушинському злодієві.
Польський королевич, проте так і не став московським царем. Як писав пізніше псковський літописець, «народи же не восхотеша тому быти» — народ, особливо козаки, активно чинили опір обранню іноземця на російський трон. А як можливого кандидата усе частіше називали ім’я сина Федора Микитовича Романова — Михайла (Романови мали некровну «спорідненість» із Рюриковичами — Анастасія, перша дружина Івана Грозного, була з родини Романових). І 1613 року Михайла Романова було проголошено царем Московським. Однак війни та інтервенції тривали в Московській державі ще декілька років. А королевич Владислав довго, наполегливо вважав та іменував себе всенародно обраним, законним Московським государем і намагався утвердитися на «своєму» троні силою зброї (Ошукали людину!).
У поході Владислава на Москву 1618 року дуже помітну роль відігравали українські козаки під проводом гетьмана Петра Конашевича- Сагайдачного, який воював на польському боці. Тоді вийшло так, що Владислав, сподіваючись на легку перемогу, залишився під Москвою майже без війська, грошей і продовольства. Корона Польська змушена була звернутися по допомогу до гетьмана Конашевича-Сагайдачного й навіть погодитися на його вимоги: 1) розширення козацької території в Речі Посполитій; 2) свобода православної віри в Україні; 3) збільшення реєстрового козацького війська; 4) визнання з боку Речі Посполитої судової та адміністративної автономії України. І на початку серпня 1618 року, зібравши 20-ти тисячне козацьке військо, гетьман швидко рушив на землі Московського царства, захоплюючи «хитромудрим способом» усі міста й містечка на своєму шляху. Розгромивши виставлену проти нього московських «бояр з усім військом», гетьман з’єднався із залишками польського війська та вступив до Москви в районі Арбатських воріт; козаки розпочали штурм, вже було виламано Острожні ворота. Однак сталося щось несподіване — Сагайдачний наказав припинити облогу й відступити від Москви. Чому? Що трапилося? Історики досі не мають однозначної відповіді на це запитання.
Як усім добре відомо, лібрето опери Михайла Глінки «Життя за царя» (радянська назва «Іван Сусанін») розповідає про те, як у Смутний час було врятовано від польських інтервентів Михайла Романова. Дуже й дуже ймовірно, що тоді за юним Романовим полювали разом із поляками також українські козаки. Як легко дістати дно нашої спільної з Росією історії!
