Отже, про генетичну залежність української мови від польської говорити не доводиться. Антинаукова сентенція про те, що наша мова є нібито полонізованим діалектом російської мови, — це злісна вигадка, поява якої зумовлена елементарним невіглаством, а також політичними прагненнями російських шовіністів.
Різноманітні, а іноді й полярно протилежні думки про час і місце формування східнослов’янських народів та їхніх мов, зокрема й української, пояснюються насамперед відсутністю в ХІХ ст., та й у першій половині ХХ ст., достатньої кількості необхідних наукових фактів. На результатах досліджень негативно позначався й вузький підхід до цих проблем переважної більшості вчених. Філологи ставили перед собою завдання з’ясувати тільки час і обставини виникнення східнослов’янських мов (тобто лише глотогенетичні проблеми) і намагалися їх розв’язати на суто мовному матеріалі (свідчення писемних пам’яток і — рідше — народних говорів) без зв’язку з історією народу, а історики та археологи, як правило, займалися проблемами етногенезу (тобто походження) окремих слов’янських народів.
На сучасному етапі об’єктивне розкриття процесу становлення й розвитку певної народності та її мови, зокрема й української, можливе лише на широкому і всебічному матеріалі при поєднанні мовознавчих фактів із висновками інших суспільних наук — історії, археології, антропології, етнографії, фольклористики та ін. Такий комплексний підхід необхідний принаймні з двох причин. По-перше, історичне коріння української народності й української мови сягає в глибоку давнину. Сучасна територія України, розташована на родючих землях з теплим і помірно вологим кліматом, здавна була щільно заселена різними народами, а український лісостеп, вірогідно, був частиною прабатьківщини слов’ян. Ранні слов’яни й навіть неслов’янські етноси певною мірою впливали на формування та звичаї нашого народу, його матеріальну й духовну культуру та мову. По-друге, дослідникові ранньої історії східних слов’ян доводиться оперувати неповними й не завжди зрозумілими науковими даними, які до того ж часто можна по-різному сприймати. За таких умов лише комплексне використання всіх можливих матеріалів може застерегти дослідника від поспішних і необґрунтованих висновків.
Оскільки мова є невід’ємною ознакою етносу, можна стверджувати, що й її вік визначається віком відповідного етносу. Установлення науковими методами віку етносу, як і будь-якого суспільно-історичного явища (держави, міста, культурно-історичного регіону тощо) передбачає необхідність довести неперервність його життя від припущеного часу його виникнення 1. Підкреслимо — сaме неперервність етнокультурного розвитку, а не певний постійний набір етномовних ознак є визначальним елементом для будь-якого етносу. Завдяки неперервності розвитку зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя 2.
Неперервність культурно-історичного розвитку суспільства на території сучасної України з деякою гіпотетичністю простежується від середини ІІ тис. до н. е., тобто від періоду появи в цьому регіоні слов’ян, що на той час уже сформувалися як окремий індоєвропейський етнос. На найдавніших східнослов’янських територіях між київською Наддніпрянщиною, Східними Карпатами, Прип’яттю й зоною степів серед корінного слов’янського населення протягом багатьох віків формувалися етнографічні й мовні особливості, які згодом стали українськими. Історія цього населення відзначається спадкоємністю, наступністю, відсутністю будь-яких глобальних природничих чи суспільних катаклізмів, які могли б зруйнувати безперервний історичний ланцюг етномовного й культурного розвитку. При цьому наші далекі предки збагачувалися й досягненнями сусідніх неслов’янських племен, зокрема засвоїли високу хліборобську культуру трипільців. Пізніше далекі предки антів, входячи у Скіфську федерацію (VІ — ІІІ ст. до н. е.), зазнали відчутного впливу з боку іраномовних скіфських племен. Скіфські особливості глибоко проникали в матеріальну й духовну культури наддніпрянських слов’ян, передусім в ідеологію, релігійну та соціальну сфери, в ремесло, фольклор і мистецтво, а частково — і в мову. Зокрема, від скіфів наші предки запозичили обряд тілопокладення померлих у ґрунтових ямах з насипанням над ними курганів (замість давнішого обряду кремації), культ верховного бога (ним став Перун), поклоніння річкам, ушанування берегинь і русалок, задобрювання упирів тощо. Скіфським упливом була зумовлена заміна в цих краях давнього слов’янського орнаменту з традиційними геометричними компонентами, поширеного й нині в Західній Україні, на Поліссі та в Білорусі, орнаментом з відтворенням рослинного і — рідше — тваринного світу (так званий «скіфський звіриний стиль»). Із цього часу й донині на Середній Наддніпрянщині й далі на схід та південь у народному орнаменті стали переважати різні форми листя, квітів, півні, зозулі, павичі, жар-птиці тощо. Найяскравіше скіфський стиль орнаменту відбиває сучасний петриківський декоративний розпис (у с. Петриківка на Дніпропетровщині).
Пізніше, на рубежі н. е. (від племен археологічної зарубинецької культури (ІІ ст. до н. е. — ІІ ст. н. е.) на Наддніпрянщині в ареалі від сучасного Києва до Канева простежується поява нових місцевих етнографічних рис, які згодом стали характерними ознаками української побутової культури (зокрема традиція білити житла зсередини і зовні вапном або крейдою, розмальовувати печі квітами і птахами, робити призьбу й оздоблювати її червоною глиною тощо)3. Разом з тим слід сказати, що науково доведена й підтверджена безсумнівними археологічними матеріалами неперервність розвитку матеріальної культури на протоукраїнських землях простежується лише від VІ ст. н. е., тобто за останні 1500 років. Археологи чітко засвідчують безперервний розвиток протягом цього часу традицій виготовлення посуду і спорудження житлових будівель на Середній Наддніпрянщині й Верхній Наддністрянщині, на Волині та в Галичині4. Усе це є вагомою й цілком достатньою підставою для того, щоб історію українців як окремого етносу починати, услід за М. Грушевським і багатьма іншими істориками, від середини І тис. н. е., тобто безпосередньо від розпаду праслов’янської етномовної спільності. З цього часу на українських етнічних землях протягом 1500 років розвивався один етнос, який від часів пізнього середньовіччя має назву українського5.
Формування українського етносу сaме від середини І тис. н. е. чітко співвідноситься із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Як відзначають дослідники, саме із середини І тис. н. е., тобто після так званого Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, коли суспільно-політична ситуація в Європі стабілізувалася, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів, розташованих у зоні безпосереднього впливу Римської імперії, — французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків»6. Отже, самостійна історія українців розпочалася синхронно із зародженням і формуванням інших європейських етносів. Виникнення мови окремого етносу, цілком природно, відбувається разом із формуванням самого етносу — часто задовго до появи в нього писемності й державності. Так було і в історії українців.
Протягом VII — VIII стст. на півдні Східної Європи в ході дальшого процесу економічної, культурної та мовної консолідації відбувалося переростання наявних на той час окремих етнічно-політичних спільнот (так званих «союзів племен») у феодальні князівства. Таких феодальних князівств було десь 12 — 14. Унаслідок їхнього поступового об’єднання на рубежі VIII — ІХ стст. виникла могутня держава Русь, яка в історіографії ХІХ ст. дістала назву Київська Русь.
Спочатку Київська Русь складалася лише з Київської, Чернігівської та Переяславської земель. На цій же території містився й політичний, економічний і культурний центр держави — Київ. На 60-ті рр. ІХ ст. Київська Русь також об’єднувала лише українські племена — полян, деревлян, південних дреговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті ІХ ст. влада київського князя поширилася на полочан і смоленських кривичів, а після того, як у 882 р. Київ захопив новгородський князь Олег, до Київської Русі було приєднано й землі псковських кривичів та ільменських словенів. Наступник Олега князь Ігор підкорив уличів і тиверців. Протягом Х — початку ХІІ ст. до Київської Русі увійшли всі землі східних слов’ян і багатьох неслов’янських племен (фіно-угорські племена мурома, меря, весь, балтійська голядь, тюркські торки і берендеї та ін.). Таким чином, уже на початок Х ст. Київська Русь стала нестійкою конфедерацією «племінних княжінь», демонструючи, за словами М. Брайчевського, драматичне переплетення доцентрових і відцентрових тенденцій.
Що це була за держава і який народ має підстави називати її своєю?
Щоб знайти правильну відповідь на це запитання, слід відмовитися від емоцій, конструювання заполітизованих ідеологічних схем і спиратися виключно на історичні факти.
Історична закономірність утворення політичних об’єднань — держав (і національних, кордони яких в основному збігаються з межами відповідних етнічних територій, і імперій, до яких входять різні народи) полягає в тому, що започатковує їх один конкретний етнос, якому й належить ця держава, незважаючи на можливі розширення її території в майбутньому за рахунок земель інших етносів. Так було не тільки з національними державами (Франція, Німеччина, Чехія та ін.), але й зі світовими імперіями (наприклад, Візантійською, Османською, Російською, де державотворчими етносами були відповідно греки, турки, росіяни). Стосовно етнічної належності давньої Русі увагу неупередженого дослідника має привернути насамперед те, що ця держава спочатку охоплювала лише землі на Середній Наддніпрянщині, тобто вона не виходила за межі території, на якій жили протоукраїнці. Пізніша українська культура (часів Козаччини, Гетьманщини і сучасних українців) сформувалася на культурних традиціях південноруських (тобто протоукраїнських) літописних племен (полян, деревлян, волинян, сіверян, уличів, тиверців, білих хорватів) і Київської Русі. Наприклад, традиційне вбрання українських селянок — довга вишита або мережана сорочка, спеціального крою плахта, намітка (у дівчат — вінець), постоли — бере початок ще від одягу племінних об’єднань VІІІ ст., зберігалося в побуті сільського населення Київської Русі й наступних епох і майже в незмінному вигляді дійшло аж до ХХ ст.7. Так само чоловіче вбрання Х ст. було вже таке, як і в українців пізнього середньовіччя. Русини носили білі сорочки, кожухи, свити, опанчі. Зовнішній вигляд київського князя Святослава Ігоровича (942 — 972), описаний візантійським письменником другої половини Х ст. Левом Дияконом (біла сорочка, голена борода, довгі вуса, оселедець, сережка у вусі), майже не відрізняється від пізнішого запорозького козака. Та й саме козацтво як суспільна верства захисників своєї вітчизни почало формуватися ще в Київській Русі: це й богатирські застави на межі з ворожим Степом, і конкретні богатирі з билин київського циклу, й озброєні дружини київських князів, і вільні ватаги вояків (бродники та берладники), які, крім війни зі степовиками, торгували, мали мисливські й рибні промисли в заплавах Дніпра та його приток. Дослідники вважають таких вояків пращурами козаків8. Адже козацтво продовжило військові традиції київських князів, у яких уже були культ меча, коня і шаблі, малинові стяги, ушанування верховних покровителів — святого Юрія, Святої Покрови і т. ін. Навіть українські кобзарі пізнього середньовіччя мали своїх попередників у Київській Русі — таких, як віщий співець Боян і йому подібні. Козацькі думи за структурою, формою і змістом дуже схожі з київськими богатирськими билинами і дружинним епосом, від якого до нас дійшло лише «Слово о полку Ігоревім». У ньому дуже багато поезії, притаманної українському фольклору.
«Слово о полку Ігоревім» є суто українським не тільки через те, що воно було створене на українській території і події, змальовані в ньому, відбуваються на батьківщині українців далеко від російських земель, але й за його духом, художньо-образною системою, мовностилістичними засобами, світосприйняттям і способом мислення його автора. Цей поетичний шедевр не можна, услід за російськими дослідниками, проголошувати найдавнішим твором російської літератури ще й тому, що під час невдалого походу на половців 1185 р. південних русинів (тобто українців) на чолі з Новгород-Сіверським князем Ігорем Святославичем російська Суздальщина була найближчим союзником половців у боротьбі з Києвом. Отже, суздальці по суті опинилися у ворожому таборі й не могли не тільки оспівувати військовий антиполовецький похід, але навіть і взяти в ньому участь 9.
Аналізуючи «Слово о полку Ігоревім», відомий російський критик ХІХ ст. В. Г. Бєлінський відзначав, що воно «носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі, який ще не знав варварського ярма татарщини і був чужий грубості й дикості Північної Русі... Є щось тепле, благородне й людське у взаємних стосунках дійових осіб цієї поеми. Усе це, повторюємо, відгукується Південною Руссю, де й нині ще так багато людського і благородного в родинному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінки користуються правами своєї статі. Усе це протилежне Північній Русі, де родинні стосунки грубі, жінка — домашня худобина, а кохання зовсім стороння справа при шлюбах: порівняйте побут малоросійських мужиків з побутом російських мужиків, міщан, купців, а частково й інших станів, і ви переконаєтесь у справедливості нашого висновку про південне походження «Слова о полку Ігоревім»... Не можна не помітити чогось спільного між «Словом о полку Ігоревім» і козацькими малоросійськими піснями» 10.
Таким чином, матеріальна і духовна культура пізнішої України виросла безпосередньо з культури праукраїнських союзів племен і Київської Русі. Українська людність XVI — XVIIІ ст. усвідомлювала себе прямим нащадком Київської Русі. Цю безпосередність історичної свідомості не перервали ні монголо-татарська навала, ні бездержавність українського етносу в XIV — XVI стст. Звичайно, не можна заперечити того факту, що культура Київської Русі стала важливим підґрунтям матеріальної й духовної культури російського та білоруського народів. Однак якщо українці були прямими нащадками людності Києва, Галича, Чернігова, Переяслава та інших протоукраїнських територій, то російські й білоруські етнічні особливості були продуктом їхнього саморозвитку в умовах власних етнічних територій далеко за межами первісної Русі 11.
Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці.
Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української літературної мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам’ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах. В епоху середньовіччя в ролі літературної мови могла виступати не тільки своя, але й зовсім чужа мова, як, наприклад, латинська в народів Середньої та Західної Європи.
Щодо походження української літературної мови в сучасному мовознавстві особливих проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її нормалізація пов’язана з творчістю Т. Шевченка, а також Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забіли та ін. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських та слобожанських говірок. До І. Котляревського і Т. Шевченка існувала староукраїнська писемна мова (друга половина ХІІІ — ХVІІІ ст.), яка сформувалася на основі давньокиївських (давньоруських) літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов’янської (церковнослов’янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови й шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.
Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з’ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.
Формування своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних рис, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з’явилися ще в мовленні східнослов’янських племен, що жили на території України протягом так званого праслов’янського (тобто спільнослов’янського) періоду, інші формувалися вже після розпаду праслов’янської етномовної спільності (у VІ — ІХ стст.), ще інші — в Київській Русі ІХ — ХІІ стст., і значна їхня частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов’янських мов, тобто після ХІ — ХІІ стст.
За послідовністю виникнення можна виділити три основні шари найхарактерніших українських мовних особливостей, що сформувалися протягом відповідних історичних періодів:
1) граматичні риси й лексика, успадковані від праслов’янської мови;
2) мовні особливості, що виникли в дописемний період формування української мови (VІ — Х стст.);
3) фонетичні риси, поява яких була зумовлена занепадом редукованих (тобто дуже коротких) ъ та ь.
На особливостях формування ранніх українських діалектів істотно позначився насамперед той факт, що більша частина протоукраїнської етномовної території містилася в межах східної частини прабатьківщини слов’ян (між Прип’яттю, Середнім Дніпром, Карпатами і зоною степів). Через це в українських говорах більшою чи меншою мірою відбилися всі фонетичні, граматичні й лексичні зміни, які відбувалися ще в праслов’янських діалектах цього ареалу.
Після поділу на рубежі н.е. праслов’янської мовної спільності на західну й східну діалектні зони розпочався останній, пізньопраслов’янський період. У цей час дедалі більше зростала відмінність між відзначеними зонами на фонетичному та інших мовних рівнях. Ця відмінність поглиблювалася з розселенням східнослов’янських племен на широких просторах у басейнах Десни, Верхнього Дніпра й Верхньої Оки, оскільки в цей час при переважаючих внутрішніх тенденціях мовного розвитку вона зумовлювалася також і впливами іншомовних (балтського та фіно-угорського) субстратів. На півдні, на слов’янському ареалі черняхівської культури, істотно позначився іранський субстрат. Усе це спричинилося до того, що при подальшому паралельному розвитку в усіх пізньопраслов’янських діалектах тих фонетичних, граматичних і лексичних процесів, які були започатковані ще в індоєвропейський час та в ранній і середній праслов’янські періоди (до початку н. е.), результати багатьох із цих процесів у пізньопраслов’янську епоху (І — V стст. н. е.) в різних діалектах були не однаковими. Зростали відмінності на різних мовних рівнях не тільки між західним і східним слов’янськими діалектними масивами, але і в середині самого східнослов’янського діалектного ареалу. Усе більше поширюючись на величезних і слабо пов’язаних між собою територіях, накладаючись вище Прип’яті й Десни на місцеві балтський та фіно-угорський субстрати, східнослов’янські говори ще з перших століть н. е. поступово, але неухильно втрачали свої спільні риси, властиві їм у час функціонування на первісній слов’янській прабатьківщині між Карпатами і Дніпром та між Прип’яттю й зайнятою кочовими племенами зоною степів. Разом з тим втрачався і будь-який ґрунт для спільної східнослов’янської народнорозмовної мови навіть у пізніші часи спільної східнослов’янської держави — Київської імперії.
1 Залізняк Л. Л. Від склавинів до української нації. — К., 1997. — С. 62.
2 Там же. — С. 66.
3 Третьяков П. Н. По следам древних славянских племен. — Л., 1982. — С. 36.
4 Залізняк Л. Зазнач. праця. — С. 129.
5 Там само. — С. 67.
6 Там само. — С. 63 Ї 64.
7 Ніколаєва Т., Щербій Є. Народний одяг // Культура і побут населення України. — К., 1991. — С. 59, 99.
8 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 133 — 134.
9 Там само. — С. 124.
10 Белинский В. Г. Сочинения / Изд. Ф.Павленкова. — Т. 2. — СПб, 1902. — С. 359. Див. також: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. — Т. 5. — М., 1954. — С. 332 — 333, 348 — 349.
11 Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 129, 138, 144, 146.
