«Язик до Києва доведе, а перо до Шліссельбургу»
Випадково натрапивши на журнал «Былое», часопис з історії революційного руху в Росії, я зацікавилась статтею про Семена Олейничука.
Для інформації. Журнал «Былое» заснований в 1900 р. Л. Бурцевим; видавався в Лондоні та Парижі. З січня 1906 р. став виходити в Петербурзі, висвітлював історію суспільного руху з XVIII ст. до революційних подій 1905— 1907 рр.
Нас цікавить «Былое» за квітень 1906 р.. А саме — матеріал про невідомого і утаємниченого Семена Олейничука.
Ми мало знаємо про цю людину. Семен Олейничук — переконаний просвітник, полум’яний борець за свободу свого народу, «украинский Радищев», як називали його сучасники. Перед нами на сторінках часопису постає оригінальна, цікава, романтична і трагічна постать Семена Микитовича Олейничука. Стаття написана на основі справи, яка зберігалася в архіві третього відділення.
…Восени 1849 року невідомий мандрівник привернув до себе увагу поліції незвичайним способом життя. Жив він за Дніпром у Микільській Слобідці Остерського повіту Чернігівської губернії (як відомо в той час лівий берег Києва належав до Чернігівської губернії). Під час обшуку у незнайомця знайшли незакінчений рукопис і книжечки. Рукописний твір на 158 аркушах мав назву «Исторический рассказ природных жителей Малороссии Заднепровской, т. е. губерний Киевской, Каменец-Подольской и Житомир-Волынской про свое житье-бытье». Затриманий був відправлений разом із речовими доказами до Київського, Подільського і Волинського військового генерал-губернатора Бібікова.
Генерал-губернатор наказав чиновнику з особливих доручень В. Савицькому «рассмотреть бумаги и книги, обысканные при вольноотпущенном Семене Олейничуке и раскрыть как действительную сущность и цель сочиненных бумаг, так равно вообще образ его жизни и поступков…»
Діставши висновок слідчого 10 листопада 1849 року, Бібіков доніс про Семена Олейничука шефові жандармів Орлову таке: «Долгом поставлено довести о сем до сведения Вашего Сиятельства и, представляя на благоусмотрение список с подробного донесения ко мне по этому предмету, а также выписку из означенного сочинения Олейничука с подлинным показанием его, — имею честь присовокупить, что поскольку человек этот обнаруживает много мыслей, противных настоящему порядку вещей, могущих при его отношениях с простым народом, вредно действовать на умы, особенно при устройстве ныне в помещичьих имениях здешнего края… — выслать его навсегда в одну из отдаленных губерний и подвергнуть такому содержанию, чтобы он вовсе не имел никакого отношения к крестьянам…»
Але граф Орлов, ознайомившись із донесенням, був іншої думки про затриманого. Окрім бунтарських думок автора, у нього викликало побоювання перебування Олейничука в католицьких монастирях із можливою метою релігійної пропаганди. Було заготовлено всепідданішу доповідь імператорові.
Закінчувалася вона так: «…по моему мнению необходимо заключить Олейничука в Соловецкий монастырь, потому что он со своим образом мыслей и с понятиями, взаимствованными в латинских монастырях, может быть везде вреден, преимущественно для низшего класса людей, с которыми он неминуемо должен быть в сношениях».
Залишалась остання інстанція — найвища воля. І її було виявлено 25 листопада 1849 року.
«Высочайше повелел посадить Олейничука в Шлиссельбургскую крепость».
Заарештований зник із території Київської губернії.
Ми часом згадуємо легенди та оповідання про людей, які раптово зникали, наче у воду канули. А скільки було в’язнів невідомих звань, які роками сиділи у фортецях, тюрмах та помирали невідомими. І пам’ять про них зникала, наче не було цих людей. Наче й не було ніякого Олейничука.
У Шліссельбурзькій фортеці він утримувався якнайсуворіше, і прізвище його було відоме лише комендантові фортеці Троцькому. 17 грудня комендант рапортував, що Олейничук у довірену йому фортецю доставлений та ув’язнений в секретному замку під № 11.
Так хто ж ця людина, яка раптово в 1849 році була схоплена і зникла назавжди?
Семен Микитович Олейничук народився в 1798 році в селянській родині, що належала поміщику Собещанському, у Вінницькому повіті Подільської губернії.
І раптом несподівана примха долі. 1818 року без відома поміщика батько віддав 20-річного юнака до Вінницької гімназії. Факт неймовірний! Можна тільки уявити, яким розумом і сміливістю був наділений батько Семена. Юнак виховувався у гімназії до 1824 року й здобув освіту, кріпакові зовсім не належну. Він вивчав навіть мови: французьку, латину, польську. Освіта відкрила йому очі на сутність кріпацтва. І допитливий юнак замислився, як самому вибитися з кріпосного звання, і як позбавити від нього своїх єдиноплемінників — українців.
1824 року Олейничук, уже, напевно, закінчивши курс гімназії, був доставлений у маєток свого поміщика. Реакція поміщика Собещанського була традиційною: за таку зухвалість — в рекрути. Як не згадати долю нашого геніального Тараса!
Але Семен, пізнавши свободу, тікає. Він зумів придбати у шляхтича Сорочинського документи на дворянство і подався шукати істину.
Отримавши потрібні документи і прийнявши католицтво, Олейничук обійняв посаду парафіяльного вчителя при латинському костелі, потім перейшов у Почаївський монастир, а звідти в монастир ордена кармелітів у Волинській губернії. З цього монастиря переведений до іншого монастиря Могилівської губернії. Проте спроба сховатись від кріпацького звання і православ’я в католицьку віру й у машкару шляхтича не принесла заспокоєння. У 1833 році Олейничук повертається в лоно православ’я та зараховується на посаду парафіяльного вчителя в Білоруському навчальному окрузі Оршанського повіту. Тут він залишається вчителем до 1839 року.
Після тривалих вагань (можливо, далася взнаки любов до Батьківщини), Семен повертається до Вінницького повіту і віддається в руки поміщика. Його було заарештовано й притягнено до суду. Тут є деяка таємничість, бо поміщик Собещанський, Олейничук та суд якось порозумілися. Поміщик не наполягав на засудженні свого кріпака, а Подільський совісний суд звільнив Олейничука за рішенням від 5 квітня 1843 року, визнавши підсудного схильним до слабоумства. 1849 року Олейничук заявив, що на слабоумство чи божевілля ніколи не страждав і свідчення з цього приводу були фальшивими.
Звільнений судом у 1845 році, Олейничук одержав, нарешті, від свого поміщика формальну відпускну. Однак давно бажане звільнення від кріпосного полону не принесло йому радості, адже кріпосне право на його рідній землі залишилося. Потрібно було протестувати, переконувати, боротися. І невгамовний українець вирушає у мандри по різних містах, селах, монастирях. Окрім Подільської, Волинської та Київської губерній, він відвідує Ніжин, Глухів, Чернігів, Орел, Тулу, Новгород, Москву і навіть С.-Петербург.
«Насмотревшись, странствуя по России и Малороссии, а также хорошо зная историю Малороссии и Польши — я решил заняться описанием оных», — пише Олейничук. (Як це перегукується з Радищевим.) «Я взглянул вокруг себя — душа моя страданиями человечества уязвлена стала».
Творчістю Олейничук почав займатись потайки у Вінницькому повіті: «Но как начали там за мною присматривать и подозревать, что я по ночам занимаюсь чем-либо непозволительным, то я, боясь ответственности, забрав книги свои и разные черновые заметки и оставив место жительства, пустился опять странствовать. Пройдя из Подольской в Киевскую губернию, равно побывав в Киеве и опасаясь расположиться здесь со своими сочинениями, я высмотрел за Днепром, в Никольской Слободке, удобное место, укрытое от глаз любопытных и полиции, и там преднамеревал решительно заняться сочинением, окончить оное, и потом хотел посоветоваться с более грамотными, чем я, людьми и пустить свое сочинение в ход…» Тут він і був схоплений.
Так в чому ж полягала провина цього «страшного державного злочинця»? Та ні в чому. В його рукописах було знайдено шкідливі думки, і тільки. Провини не було, але вона могла бути в майбутньому. Олейничука карали не за те, що він зробив, а за те, що міг би зробити. Нам це знайоме.
Своїм цілковитим неприйняттям кріпацтва Олейничук справді адекватний Радищеву.
Твір Олейничука становить великий інтерес для історика української суспільної та економічної думки. Рукопис складається з уривків, написаних у літературній формі — то фактичні оповідання, то звернення до читача, то історичні посилання. Іноді автор застосовує форму розмови, іноді вставляє пісні та казки, вкладаючи їх в уста лірників і мандрівників. Становище народу наприкінці 1840-х років зображено Олейничуком із надзвичайною яскравістю.
Наведемо фрагменти перших сторінок незакінченого твору.
«Кто бы подумал и поверил тому, чтобы русский народ или природные жители Малороссии Заднепровской в половине XIX ст., в столь цветущую эпоху Российской империи, в благополучное царствование Николая I смел бы сказать, что он внутренне жестоко страдает, и что ему боль доходит уже до сердца, и выражал бы свое горе сими историческими словами, что сотворилося великое зло в Русской земле, какого еще здесь не было, а то зло такого рода, какого нигде не встречаем в летописях народов, что нас, коренных малороссов, природных жителей своей страны наездники ляхи и жиды нашими ж таки собственными русскими веревками так крепко связали, что нас жестоко связанных бьют и плакать не дают; правда, что мы уж испокон века привыкли к веревкам, но прежние веревки были, по крайней мере, лядские, жидовские и татарские, и кажется нам, не были столь тягостны и столь крепки, как наши русские, которыми нас теперь гораздо покрепче связали и не дают даже рта отворить, если что-нибудь хочешь говорить…»
«…Роду человеческому, без законов и верховной данной от Бога власти, жить было бы весьма тягостно и можно сказать никак невозможно, но паче тягостнее жить так, где наместники верховной власти над собою не терпят и не повинуются, а всяк желает быть над другими неограниченным деспотом, где всяк защищает законом только себя, в рассуждении же других делается совершенным беззаконником…»
«…Расхищенные благодатной и всем изобилующей страны имущества великих князей Киевских сделались совершенной пастбой для здешней и заграничной сволочи, где страсть к корыстолюбию и хищности не имеет и не хочет иметь никакого обуздания…»
Безумовно, у висловлюваннях Семена Олейничука проглядається й антикатоліцизм, тобто ненависть до ляхів, і антисемітизм. Але треба враховувати, що писались ці рядки на матеріалі (оповідання, думи, спогади) XVII i XVIII століть, тобто зі слів людей, які пам’ятають біди часів Руїни, панування Литви, Польщі, Московії на українських землях. Автор добре знає, що українці були колись вільні, і тому кріпацтво для нього не лише форма економічного визискування, а й національного гноблення.
«Знаю разные повествования из истории Польши и Малороссии, а также будучи наслышан от стариков простого звания о смутных временах в здешних краях, я описываю, что крепостное звание, какому подвергся наш народ — не подходит к прежнему положению крестьян, ибо раньше их не продавали на души…»
Не виключено, що автора, який виріс на лоні мальовничих українських просторів, на переказах козацької вольниці, ображав меркантильний торговий дух, який опанував поступово у ХIХ ст. таким патріархальним містом, як Київ, те, що «батьками міста» стали польські поміщики-багатії — Потоцькі, Браницькі, Олізари, те, що почав набирати сили єврейський промисловий капітал, банки. Але так чи інакше Олейничук був і залишився полум’яним і самовідданим борцем за свободу українського селянства, істинним патріотом України.
«Если бы вы посмотрели на пространство здешних лугов и лесов: сколько здесь разного рода скота, какое множество овец, коров, лошадей… Вы бы подумали, что это стада здешних жителей, которые несут на себе все государственные тяготы, податками, рекрутами, постоями и пр., сыновья которых проливают свою кровь за отечество, — то ошиблись бы!
Это собственность помещиков-ставленников. А здешним просвещенным жителям нельзя даже гусенка выпустить, чтобы он их «заморским» и «образованным» лошадям — травы не потолок! Здешний необразованный мужик и через лес ходить не смей — ибо их стражники обдерут и обсекут, хотя бы ты ни одного грибка или сухого прутика не поднял!..»
«…Все вообще училища, Гимназии, Лицеи, Университеты — наполнены чужестранцами, или здешних помещиков детьми; все женские пансионы, Институты, как например, в Киеве и в Полтаве, наполнены ляховками, жидовками, немками, француженками; правда, хлопают кое-где хоть изредка, но между ими и наши бывшие казачки: Хвеськи, Ганки, Явдохи и прочия хохлушки, переработанные теперь на модные заграничные образцы, безбожие и незнание никаких постов…»
«…Им же открываются банки на покупку наших душ, они располагают без отчета нашими землями, нашими личностями… Скажите поляку, немцу, какому-нибудь азиату, даже и цыгану, о том, что их душу имеет русский дворянин продать и даже часто водится, на собаку или скотину променять, они вам просто, кто бы ни были, в глаза наплюют. Что такое вообще здесь обеих сторон Днепра народ? Когда чернь исключается из числа людей, их души покупаются на штуки, как у просвещенных народах скот…»
Які гіркі слова. І яка сміливість у людини, котра їх написала, яке почуття власної гідності!
…Могильну мовчанку навколо імені Олейничука було порушено тільки в липні 1852 року. 27 липня комендант Шліссельбурзької фортеці рапортував графу Орлову: «Содержащийся во вверенной мне крепости вольноотпущенный крестьянин Семен Олейничук, от долговременной болезни, сего числа, волею Божиею помре, о чем почтительнейше Вашему Сиятельству сим честь имею донести».
До скасування кріпацтва залишилось 9 років.
1 серпня Миколі Павловичу доповіли про смерть Олейничука з довідкою про те, що ув’язнено його було за найвищим Його Величності повелінням: «Подлинный (доклад) Его Величество изволил читать 1 августа 1852 года». Все. Олейничука як не було.
Хіба що, коли Бібіков дав запит у третє відділення, що робити з грошима померлого Олейничука (268 крб. 65 коп.), а також із рукописом його твору, надійшла резолюція Дубальта: «Рукопись к нам, а деньги в крепость».
Так цей рукописний твір потрапив у третє відділення, а як він опинився в редакції журналу «Былое» — поки невідомо.
Тепер справа за нашими істориками відшукати цю працю Олейничука і дати їй належну оцінку.
