Повірити у брехливу, «задзеркальну», вигадану, сконструйовану реальність... Спочатку це умова благополуччя, комфорту, кар’єри, потім (у міру «зміцнення м’язів» тоталітарного режиму) — умова збереження свободи, зрештою — умова фізичного виживання (і страхітливо часто — водночас і духовної смерті). Політична та ідейна боротьба — між іншим, її віддзеркалення знаходимо не тільки в «цілком таємних», але й повністю відкритих документах 1929, 1931, 1932—1933 років — страшної доби колективізації та Голодомору в Україні дає нам і зараз ключ до розуміння багатьох трагедій. Враховуючи, що геноцидний «терор голодом» стався, зокрема, й тому (звичайно, це не єдина, проте дуже вагома причина), що була катастрофічно зламана та життєдайна «сила опору» суспільства безжалісній диктатурі, та сила опору, що становить категоричну умову виживання (і фізичного, і духовного) будь-якої нації — враховуючи цю визначальну обставину, той «ключ до розуміння» стає й сьогодні гострою, конче необхідною для нас зброєю. Необхідною для протистояння різнобарвним диктаторам та їх опричникам і в наші дні!
...19 лютого 1933 року. «Хазяїн» СРСР Й. Сталін виступає на Першому з’їзді колгоспників-ударників. «Вождь народів» (а все це відбувалося в найжахливіші дні та місяці Голодомору в Україні, коли буквально щодня гинули десятки тисяч людей) говорив вагомо й спокійно, кожною своєю фразою неначе забиваючи цвяхи (чи всі розуміли тоді, що це — цвяхи в труну мільйонів безневинних жертв?). Він просторікував: «Соціалізм — річ хороша. Щасливе соціалістичне життя — річ безперечно хороша. Але все це — справа майбутнього. Головне питання в тому, чого ми домоглися тепер. Селянство стало на колгоспний шлях. Це дуже добре. Але чого воно досягло на цьому шляху? Розгорнувши колгоспне будівництво, ми добилися того, що знищили несправедливість і колотнечу, розбили куркульську кабалу, всю цю масу бідняків залучили до колгоспів, дали їм там забезпечене існування й підняли їх до рівня середняків, які можуть користуватися колгоспною землею, пільгами на користь колгоспів, тракторами, сільськогосподарськими машинами... Це велике досягнення, товариші. Це таке досягнення, якого не знав ще світ і якого не досягала ще жодна держава у світі. Але це тільки перший наш крок... Ні, товариші, ми не можемо спинитися на цьому досягненні. Ми повинні підняти колгоспників — і колишніх бідняків, і колишніх середняків — ще вище. Зробити всіх колгоспників заможними... Так, товариші, заможними!»
Оце — голос тирана із задзеркалля. Хто вголос насмілювався заявити, що то — брехня, швидко розцінювався як «класово ворожий елемент». А ось — голоси страхітливої правди, що лунають теж із тих самих страхітливих місяців і тижнів 1932—1933 років. 12 грудня 1932 року до Сталіна пише 65-річний пенсіонер із Полтавщини Іван Вовченко (подаємо мовою оригіналу): «Дорогой всесвитний вождь тов. Сталин! Я обращаюсь и к тебе также с просьбой, горе и мучение заставляют. Я самый несчастный в мире, больной лежу и пишу, нет сил. Подкрепи ты меня, пришли хлеба, вина и сала, поддержите, товарищи, мои силы. Пусть я не умираю в завоеванной стране от голода, смерти нет, а кушать хочется».
Ще 26 грудня 1931 року (на 12 місяців раніше) селяни колгоспу «Вільний Жовтень» Новоархангельського району на Одещині звернулись до влади з відчайдушним зойком про допомогу (зберігаємо особливості мови оригіналу): «Прохаємо Центральну Виконавчу Раду і ВКП (б) звернути увагу на нашу жалобу: умирающих з голоду целую деревню, котра звертається до Вас за допомогою. Проработавши все літо в колгоспі й отдавши все зерно до фунта по распоряженію райкома, котрий тепер не вірить, що у нас начали пухнуть з голоду і їсти коней, котрі дохнуть без їжі, і ніхто не зверне уваги на нас — а голова сільради послідні фунти хліба забрав... Просимо ще раз перевірити нашу сільраду і виявити наших ворогів, які довели нас до голодної смерті, бо нас дуже покарано... То наше оце тільки змога, що таємно напишемо листа, бо явно скаржитись не можна. Ф. Мукосій, П. Солопун, К. Солопун».
Цікаво, що за дорученням ВУЦВК скарга селян «була перевірена». В січні 1932 року комісія (до її складу входили представники райвиконкому, райкоопспілки, сусідньої сільради) побувала в селі, розмовляла з колгоспниками, з окремими скаржниками, заходила до хат — і дійшла такого висновку (у десятках тисяч подібних жахливих випадків цей висновок повторювався дослівно): «По перевірці ніякого голодування визнати не можна, жалоба написана класово-ворожими агентами. Разом із тим, виявлено окремі перекручення» (далі йшлося про факти незаконного вилучення зерна в селян). Отже, нерідко, коли йшлося про голоднечу, представники місцевої влади намагалися заперечити, як мінімум, приглушити її, водночас визнаючи негативні явища, скрутне продовольче становище, а по суті — голод.
Додамо, що є вагомі підстави думати: селяни, які надіслали скаргу, а цілком можливо, і все село — не пережили Голодомор... Додамо також, що навряд чи варто зараз пояснювати очевидну істину: справа не в голові сільради — злочинці, справа в тому, що Сталін та його сатрапи здійснили відчуження засобів виробництва у безпосередніх виробників — селян. Вождь, як він це любив і міг робити, прагнув на шляху до тиранічної влади вбити одразу двох «зайців»: знищити ще не збережені пагони української політичної нації, вкрай небезпечні для нього (з паралельним винищенням національно безкомпромісної частини інтелігенції), і водночас здійснити спробу через терор, репресії та пропаганду побудувати суспільство без товарно-грошових відносин та ринку (тут на заваді знову стояло селянство, українське селянство, що не бажало відмовлятися від своїх національних традицій). Ось чому дискусія, що час від часу пожвавлюється: а, власне, проти кого був спрямований сталінський геноцид — проти українців як нації чи проти селянства як провідної соціальної групи, є, очевидно, малоконструктивною та схоластичною. Переслідувались обидві мети одразу! І тому подвійного удару було завдано нашому народу... Все це, однак, не дає нам права забувати, що серед отих голів сільрад, отого «активу», отих комсомольських «буксирних бригад», які, прирікаючи людей на голодну смерть, забирали останнє їстівне — було страшенно багато, злочинно багато українців. Не ховаймо голову в пісок від жахливої правди.
Можна наводити нові й нові приклади відчайдушних скарг — буквально на межі життя та смерті — до «власть імущих». От звертається до «всеукраїнського старости» Г. І. Петровського (при цьому йменуючи його «высокодостойнейший, высокочтимый, незабвенный, драгоценный начальник Украины» — нібито Голова ВУЦВК щось вирішував...) ветеран-учитель із села Мачухи на Полтавщині Іван Лашкевич. Наведемо деякі уривки з листа мовою оригіналу: «Ах! Страшно, страшно на пытке умирать!!! Пытка — это есть страшный голод, сделанный искусственно отобранием хлеба и всех сортов овощей. Голод от природы вызывает сокрушение, скорбь в сердцах людей, ведет к милосердию, к добрым делам на пользу ближнего. А голод искусственный вызывает в людях злобу, ненависть, жадность, недоверие, хитрость, обман и много другого дурного, и я не ошибусь, если скажу, что кто посоветовал голод сделать, тот не друг большевистской власти...».
А далі автор переходить до власного відчайдушного, жахливого становища: «До сих пор я один питался оставшимся мне житом, а теперь и жита нет, и питаюсь отрубями, картофелем, буряками (нагадаємо: це ще лютий 1932 року, найстрашніші катування Голодом ще попереду — і «Закон про три колоски», і загороджувальні загони з блокуванням українських сіл, і «чорні дошки»! — І. С.), купленными на базаре; дома засеять не мог за неимением земли и сил, теперь же стали голодать все, и на базар не выносят на продажу, а если кто и вынесет, то хватают, берут с боем, а я не могу купить и голодаю... И я остаюсь яко наг, яко благ, яко нет ничего. Дорогой, золотой, милый Григорий Иванович! Не допустите умереть мученически, поспешите, дайте хлеба! Если нельзя дать казенного, умоляю, дайте своего, дайте, где хотите возьмите, будьте милостивы, поспешите, пришлите, укажите — и Вы будете награждены от Бога и людей здоровьем, счастьем, славой и проч., а я вечно буду благодарить Вас и молиться за Вас, ибо иначе я погибну».
Хай розпачливий тон цього листа старого вчителя не завадить читачеві зрозуміти найголовніше: йдеться про небачену в історії трагедію народу. Але також не забудьмо всі ми й про іншу дуже важливу істину: якби не була зламана сила опору нації, якби Сталін не переконався, що може робити з народом усе, аж до пекельних злодійств, якби не зазнала поразки Українська Народна Республіка, бійці з Холодного Яру — то не виникла б моторошна ситуація, за якої старий трудівник мусив благати владоможців про порятунок від голодної смерті. Але цей порятунок не входив у плани Сталіна...
