В історії людства назавжди закарбувалися сторінки, які розповідають про найбільший воєнний катаклізм — Другу світову війну, офіційний початок якої датується 1 вересня 1939 року. Нав’язане агресивними фашистськими і мілітаристськими силами, що прагнули до світового панування, це велетенське збройне протистояння позначене всепланетарним розмахом, небувалими руйнуваннями, загибеллю величезної кількості людей, у т.ч. солдатів та офіцерів воюючих сторін, фізичними і моральними стражданнями мирного населення.
Небачено жорстокий характер цієї всесвітньої бійні вирішальною мірою визначався діями її зачинщиків — німецьких фашистів, японських мілітаристів та їхніх союзників. Вони, зокрема, керувалися взятою на озброєння теорією тотальної війни, суть якої один з її розробників, німецький генерал Х. Франке ще в 1936 році характеризував як таку, що «має первісні риси безпощадної боротьби всіх проти всіх...Така війна не знає пощади до ворожих народів». А до останніх фашистські теоретики відносили всі т.зв. неарійські етноси, які підлягають у переважній більшості винищенню. Уцілілі рештки останніх повинні були забути про своє походження та національне єство і служити рабами арійських панів — німців та їхніх союзників.
Розпочавши таку тотальну агресію у відповідності до її доктрини, фашисти відразу ж почали планомірне винищення людності в завойованих землях. З цією метою використовувався і полон. Мільйони вояків, потрапивши в німецько-румуно-угорську фашистську неволю, пройшли важкий шлях обмеження свободи, тортур, голоду, різних принижень. Для більшості — й наглої смерті.
Політичні та військові керівники країн-агресорів зламали під час Другої світової війни традиційну уяву про полон, пов’язані з нею поняття військової честі, грубо порушували відповідні міжнародні угоди, зокрема Гаазької конференції 1899 і 1907 рр., Женевські договори 1864, 1906 і 1929 рр. Усупереч положенням цих міжнародних документів про те, що військовий полон є лише тимчасовим затриманням і не може мати характеру помсти чи покарання, фашисти та їхні поплічники перетворили полон у продовження війни. Як наслідок було створено безпрецедентну за жорстокістю і цинізмом технологію масового знищення, примусової виснажливої праці, фізичного і морально-психологічного насильства як щодо полонених військовослужбовців, так і насильно захоплених осіб окупованих країн. Більша половина з них загинула від рук фашистських окупантів. Абсолютна ж більшість німців, австрійців, угорців, італійців та інших полонених повернулась із радянського, американського, британського полону після війни додому. Бо Об’єднані Нації, у т.ч. США, Велика Британія, СРСР — усього 26 країн — підписали 1 січня 1942 року у Вашингтоні Декларацію про спільну боротьбу проти новоявлених претендентів на світове панування — диктаторських режимів, а не проти народів їхніх країн й, зокрема, керувались тезою, що гітлери приходять та йдуть, а німецький народ залишається. Для Об’єднаних Націй Друга Світова була оборонною, справедливою. У Британії, наприклад, її назвали «Битва за Англію», в Югославії — національно-визвольною війною; для України, як відзначив Президент В. Ющенко 9 травня 2008 р., це була Велика Вітчизняна Війна 1939—1945 р.р.
Не можуть служити виправданням фашистських злодіянь посилання на те, що СРСР не взяв участі у Женевській конвенції 1929 р. про режим військовополонених. Адже Радянський Союз приєднався до Гаазької конвенції 1907 р. про закони і звичаї сухопутної війни, в якій (ст. 4—20 додатку) регламентувалось гуманне ставлення до військовополонених. Вона була покладена в основу конвенції 1929 р., а також відповідних приписів Червоного Хреста. А уряди США, Великої Британії, Франції, багатьох інших країн, у т.ч. Чехословаччини і Польщі, в складі яких перед війною перебувала частина українських земель, схвалили вищеназвані документи.
Розпочавши ще в 1939 р. агресію в українські землі, фашисти безпрецедентно жорстоко розправлялись із захопленими вояками, які захищали рідну землю. Так, озвірілі угорські варвари, які з благословення Гітлера розпочали в березні 1939 р. війну проти Карпатської України, по-звірячому вбили більшість полонених її захисників — воїнів Карпатської Січі, в тому числі й учнів гімназії та студентів Хуста. Січовиків, які рятуючись від знавіснілого ворога, переходили кордон Румунії, тамтешні власті передавали назад угорцям. Останні негайно розстрілювали нещасних, а тіла кидали в Тису, води якої були червоними від крові жертв фашистського режиму Горті. Уцілілих полонених , як і всіх борців з угорським окупаційним режимом, фашисти катували в 16 створених концтаборах, тюрмах та інших місцях ув’язнення.
Напавши на СРСР, у складі якого тоді перебували українські землі, Гітлер у наказі від 2 липня 1941 року підкреслював: «Будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується».
Чимало категорій військовослужбовців фашисти умертвляли відразу після припинення ними опору : поранені, тяжкохворі, інваліди, політпрацівники, євреї, втікачі з концтаборів, партизани, підпільники тощо. У багатьох випадках фашистське командування віддавало злочинні накази «полонених не брати». Саме так діяли командири третьої та вісімнадцятої танкових дивізії Модель і Нерінг. Розстріли, масові екзекуції полонених проводились за наказами військового оперативного командування, окупаційних властей, а часто і без будь-яких наказів і офіційних рішень — за вказівками військовослужбовців діючих військ, за розсудом, а точніше, в результаті злочинного свавілля будь-якого окупанта — офіцера, солдата або чиновника місцевої фашистської адміністрації.
Тих полонених, яких не вбили відразу, окупанти нерідко використовували як «живий щит», що прикривав наступаючі війська агресорів. Інших роздягали до спіднього, їхнє обмундирування і взуття використовували для «потреб німецької армії». Окупанти залучали військовополонених для розчищення мінних полів та інших небезпечних для життя робіт. Бранців не тільки не забезпечували, як цього вимагала ст. 7 Гаазької конвенції, харчуванням, одягом і приміщенням нарівні зі своїми військами, а годували падаллю, трупами коней, худоби, часто ж і зовсім лишали без їжі та води, тримали просто неба під дощем і снігом. За найменший непослух розстрілювали на місці, глумилися навіть над тілами загиблих. Значна частина військовополонених гинула під час транспортування.
В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Вони масово умертвлялись прямими фізичними діями або створенням нелюдських умов існування у дулагах (пересильні табори), шталагах ( для полонених рядового і сержантського складу), офлагах (офіцерські табори), в так званих лазаретах. Десятки тисяч гинули при транспортуванні до цих таборів, в ув’язненні в чисельних тюрмах та інших місцях позбавлення волі. Масове знищення людей, у тому числі військовополонених, здійснювалось окупантами в створених в Україні 808 таборах, тюрмах, інших місцях ув’язнення, смертність в яких досягала 85%.
Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, «Цитадель» у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та інших містах. Тільки у «Цитаделі» загинули від голоду і хвороб майже 140 тис. людей, у Хорольських таборах — більше 57 тисяч. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами, через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тисяч солдатів та офіцерів. У Володимирі-Волинському — 25 тисяч (лише за зиму 1941—1942 рр. — 7—8 тисяч). У Артемівську, в створеному фашистами в листопаді 1941 р. таборі, змучені страшним голодом полонені поїли всю траву. Щоб позбавити їх навіть цієї «поживи», гітлерівці огородили табір подвійною огорожею з колючого дроту. В Умані на невеликій ділянці у страшенній тісняві та антисанітарії було зосереджено понад 70 тисяч полонених. Більшість із них не одержували навіть ріденької юшки. У таборі в Раві Руській щоденний раціон складався з мерзлої картоплі, яку варили для полонених. Таке «харчування», виснажлива праця, неопалювані бараки, нелюдські покарання, зокрема — у вигляді прив’язування до колючого дроту під час сильних морозів, швидко призвели до загибелі майже всіх радянських військовополонених.
У «Гросс-лазареті» в м. Славута Камянець-Подільської області лікарі поширювали тиф , туберкульоз, дизентерію тощо. Німецька охорона іноді вбивала нещасних задля розваги. Протягом двох років окупації міста Славута за участі німецьких лікарів Борбе, Штурма та інших медпрацівників у «Гросс-лазареті» знищено 150 тисяч поранених та хворих полонених офіцерів і бійців Червоної армії. Начальник управління у справах військовополонених при ставці верховного головного командуючого генерал фон Гревенітц віддав наказ — військовополонених вбивати, використовуючи медперсонал.
У концтаборі на території Троїцької сільради Міловського району на Луганщині колгоспникам категорично заборонялося будь-чим допомагати військовополоненим. Незважаючи на це, ризикуючи життям, селяни все ж передавали знесиленим бранцям харчі, одяг і взуття. За розпорядженням коменданта табору Ф. Паша ослаблих від голоду і побоїв, тяжкої фізичної праці військовополонених вбивали і навіть закопували в завчасно викопаних ямах живими. 400 поранених було розстріляно і 300 людей спалено живцем в одному з корпусів шпиталю в Харкові у березні 1943 року.
У Маріуполі в приміщеннях учбового комбінату Заводу ім. Ілліча розташувався табір військовополонених, серед яких було багато поранених та хворих. Знаючи про співчуття населення військовополоненим, гітлерівці організували так званий комітет допомоги, куди люди зносили гроші, які потім привласнювало собі німецьке командування і поліція. Згодом, у лютому 1943 р., хворі та поранені військовополонені в самій білизні були вивезені 18 товарними вагонами в Старокриський тупик і там замерзли. На вагонах були намальовані череп і кістки з написом «Не підходьте, заразне!». Засобом знищення було використання в’язнів на найтяжчих, часто смертельних роботах. У таборі на станції Амвросіївка Сталінської області військовополонених, у 80 % яких були обморожені руки і ноги, виганяли на будівництво залізниці. Багато людей загинуло в так званих тральних ротах-командах по розмінуванню місцевості.
За даними командуючого фашистськими тиловими військами, в Україні щодня гинуло в середньому 2,5 тис. людей. Усього протягом 1941—1945 рр. у фашистський полон, за останніми підрахунками, потрапило близько 6 мільйонів 300 тисяч радянських військовослужбовців. Із них загинуло понад 4 мільйони 700 тисяч, зокрема, понад 2 мільйони — в концтаборах і в’язницях, що були розміщені окупантами в Україні.
Німецько-румуно-угорська фашистська агресія та окупаційний режим в Україні були втіленням доктрини тотальної війни, злочинною системою дій і структур, які здійснювали комплекс антигуманних військово-терористичних, соціально-побутових, економічних, медичних, ідеологічних та інших заходів, спрямованих на тотальне знищення всього українського народу, інших людей, зарахованих агресорами до неарійців, у тому числі військовополонених. Убивства захоплених вояків в оперативних районах, зокрема, як живого прикриття атакуючих фашистських військ, винищення бранців у концтаборах, буцегарнях, садистські медичні експерименти, злочини стосовно поранених і хворих полонених й інвалідів війни призвели до загибелі абсолютної більшості тих, хто потрапив у фашистський полон.
