Жили-були на білому світі люди, які здавна — від діда-прадіда — мали чималий шматок родючої землі. Зима вкривала ту землю пухкими снігами, весна зігрівала її променями ласкавого сонця, а у велику спеку хмарки кидали на землю прохолодну примхливу тінь. Десь далеко, за ледь помітним краєм поля, за купами велетенських дерев починався обрій — лінія, яка єднала ту землю зі Всесвітом.
Власники землі зазвичай наймали гурт землеробів задля того, щоб орати та засівати поле; собі ж залишали найважливіше — збір урожаю та його складування і споживання. Усе було зорганізовано, вочевидь, добре, але то тільки так здавалося. Бо не траплялося такого року, аби та родюча, чорна, пориста і жирна («хоч на хліб намазуй») земля принесла людям добрий урожай — попри всі, начебто вельми сприятливі, умови. Між тим власників було багато, всі вони мали неабиякий апетит і цивілізовані життєві потреби — так само, як ті антиподи, що жили на другій стороні землі — десь там за Полем, за горизонтом.
Причина катастрофічних неврожаїв досі не встановлена, хоча нею займається чимало вчених як своїх, так і закордонних. Адже згадані вище землероби начебто вельми старалися і робили все як треба, по науці — добре удобрювали, глибоко орали землю, завжди зберігали для посіву найкраще зерно. Природа також не підводила — сонце піклувалося землею, рясні дощі йшли якраз тоді, коли було треба, а синоптики впевнено обіцяли найкращу погоду і високий врожай. Прогнози ті, однак, ніколи не збувалися.
Невблаганний час ішов, а на полі з року в рік повторювалося одне й те саме. Як тільки кожне кинуте в землю зернятко пускало крихітні корінці, як тільки мільярди мільярдів веселих стрілочок починали тягнутися до сонця, а вся нива перетворювалася на шовковистий зелений килим, яким весело грався вітер, на поле виходили нетерпеливі люди — володарі поля. Приходили вони сюди з комбайнами, тракторами, віялками, косами, лопатами, граблями та лантухами і починали сумлінно збирати врожай. Техніка працювала з ранку до вечора і з вечора до ранку — все гриміло, крутилося, сіялося-віялося і вивозилося до лабазів, елеваторів, складів, магазинів. Але невдовзі однак усіх облітала трагічна новина — виявлялося, що з велетенського поля зібрано кілька пудів корінців та пророслих гірких зерен, а також копицю свіжого сіна із скошених зелених стрілочок. Це й був довгожданий «урожай» — усе, що люди змогли зібрати на Великому полі, яке тягнулося до самого обрію. Що було робити, як зимувати і чим засівати ниву наступної весни? Хіба що затягувати пояси і впадати у довгу зимову сплячку, що багато хто й робив. Починалася паніка, «плач і скрегіт зубів»; у всі кінці світу відправлялися комерсанти для закупки збіжжя. Їхали ті комерсанти до сусідів, які ніяк не могли збагнути, чому володарі унікального Великого поля гасають світом у пошуках спасіння. Їм би — сусідам — те Поле!
Зрозуміло також, що розлючені, обдурені та голодні люди накидалися на сіячів- землеробів. Ті мали свої докази, виправдовувалися якомога, доводили своє алібі. Але що були їхні слова — проти пустих елеваторів та складів, проти привиду голоду, який замаячив перед кожним так близько, що майже матеріалізувався. Тому не треба бути пророком, аби здогадатися, що відбувалося далі: землеробів, які не справилися із своїм завданням, усіляко ганьбили і виганяли, а на їхнє місце знаходили інших. Це було не складно — бажаючих не бракувало ніколи. Деякі з «нових» працювали сумлінно, намагаючись забезпечити гарний врожай; але то були наївні люди!
Більшість же «землеробів» мала зовсім іншу тактику. Зважаючи на досвід попередників, вони вже зовсім не займалися Великим полем, навіть не знали, де воно знаходиться. До того, фах та інтереси були у них зовсім іншими. Тому дуже часто виходило так, що коли люди їхали збирати врожай (як завжди — по весні), то не набирали навіть корінців та пророслих зерен. Адже професійні «землероби» давно перестали засівати землю — вони резонно говорили: «Навіщо кидати в землю те, на чому можна заробити великі гроші?» Більше того, вони таємно планували перетворити Велике поле на «всесвітній газон», який не тільки дивував би людство, але й забезпечував би народ сіном із скошеної на газоні травички.
Уся ця історія розвертається у часі також сьогодні. Одні землероби сіють, можливо і сумлінно, але нетерплячі люди не можуть, ну просто не здатні, дочекатися дійсного сезону жнив — поле ще й не колосилось, а вони вже починають збирати врожай. Інші «землероби» — «женці» за своєю природою — сьогодні й слова такого не знають: «СІЯТИ». Тому Велике поле досі очікує на своїх справжнiх сіячів (тих, хто кидає зерно в землю, а не в свою кишеню), а також — що абсолютно необхідно — терпеливих розсудливих женців. Мудрі люди між тим укладають гороскопи і попереджують, що поле без належного догляду полежить- полежить та й обернеться на щось зовсім інше — і навіть не на безплідну пустелю, а, скажімо, навіки поросте велетенськими будяками, в’їдливою кропивою та отруйним болиголовом. І тоді вже ніколи у нас не буде не те, що хліба на зиму, але й краєвиду навколо. Воно й те сказати: «Кому вони, тi обрiї, потрібнi, коли засіки пусті?»
