Запровадження в Київській Русі 988 р. князем Володимиром Великим християнства, безперечно, було великою історичною подією не лише для Києва, але й для всієї Київської Русі і навколишніх держав. Воно означало перемогу феодальних стосунків Київської Русі над відживаючим родовим ладом і зіграло позитивну роль у розвитку древньоруської культури та підвищенні авторитету серед більшості країн, де християнство існувало і було прийняте раніше. Але не відразу зважився Володимир на такий рішучий і вельми ризикований крок у язичницькiй Русі, де «стара віра» вкорінилася і зміцніла з приходом до Київської Русі Рюрика і перших продовжувачів Рюриківської спадщини. А ними, як відомо, були київські князі Олег, Ігор і славний син Ігоря, хоробрий і відважний князь воїн Святослав.
У Києві вже 980 р. Володимир Святославич, ставши єдиним князем Київської Русі, почав проводити першу релігійну реформу, метою якої було перетворити Київ на релігійний центр усіх східних слов’ян. До цього в язичницькій Русі кожна область поклонялася своїм місцевим, досить численним, богам. І в руках прихильників сепаратизму це було сильною ідеологічною зброєю проти централізації влади в руках єдиного князя Київської Русі. Тому в центральній частині київського Дитинця було споруджене язичницьке капище — пантеон головним поганським богам на чолі з Перуном — богом грому і блискавки, якого Володимир вважав своїм особистим заступником і всієї дружини. Такої ж думки був і батько Володимира, київський князь Святослав, що чітко було зафіксовано в мировій угоді Святослава з Візантією ще 971 р. Святослав закінчував цей договір такими словами: «Якщо ж не додержимо ми чого-небудь зі сказаного раніше, нехай я і ті, хто зі мною і під мною, будемо прокляті богом, в якого віруємо — Перуном і Велесом, богом худоби, і хай будемо жовті, як золото, і хай будемо посічені своєю ж зброєю».
На горбі, за теремним двором, Володимир поставив зробленого з дерева бога Перуна зі срібною головою і золотими вусами. Боги Хорс і Дажбог (Даждьбог) втілювали сонце, але мали різне походження. Дажбог — чисте слов’янське божество, а Хорс — іранський бог. Стрибог — слов’янський бог вітрів, а Симарга — бог землі і підземного царства, також іранського походження. Богиня Мікоши — богиня родючості й домівки мала фінське походження, оскільки землі деяких фінських племен входили до складу Київської Русі того часу. У Новгороді, де Володимир посадив правити свого дядька Добриню, останній, прийшовши до влади, також поставив кумира — Перуна над рікою Волховом. Проголошуючи Перуна верховним божеством пантеону, Володимир Святославович цим освячував всю феодальну систему на Русі.
Починаючи з 980 р. Володимир також почав зміцнювати й військову силу держави, в тому числі південно-чорноморське прикордоння, від руйнівних набігів печенігів. За його наказом було споруджено оборонні міста-фортеці на ріках Остер, Десна, Сула, Стругон, Ірпінь, Трубіж, що перегороджують печенігам шлях на Київ. Почав розширювати територію Русі Володимир і на заході, де 981 р. руські дружини здійснили похід до річки Буг, а також приєднав до Русі так звані Червенські міста — Червень, Грубешів, і взяв місто Перемишль, через які, власне, й почалася війна з Польщею. 981 р. було підкорено в’ятичів і накладено на них данину «від плуга». 983 р. Володимир здійснив похід на ятвягів (стародавнє литовське плем’я) і приєднав їхні землі.
984 р. руські дружини князя Володимира Святославовича здійснюють похід на радимичів і підпорядковують їх владі київського князя. 985 р. Володимир у союзі з торками повів військо на схід у Волзьку Болгарію. Після перемоги над болгарами було вирішено не стягувати контрибуцію з переможених, а налагодити довготривалі мирні відносини. «І створа миръ», — говориться в «Повісті временних літ», — «Владимир съ болгара и реша болгаре: «Толи не будеть межо нами миру, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть тонути». І було встановлено мир на Русі і із західними країнами.
Як повідомляє літописець Нестор, Володимир почав жити в мирі, любові та спокої «и с Болеславом Лядьскимъ, и со Стефаном Угрьским, и с Андрихом Чешескым». Польський король Болеслав Хоробрий навіть видав свою дочку за сина Владимира — Святополка.
У цей період практично і завершився тривалий процес формування території Київської Русі і визначилися її рубежі. Кордони Русі проходили Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двіною на заході. На півночі — Чудським озером, Фінською затокою, Ладозьким і Онезьким озерами. На сході — верхів’ями Оки і Волги, а на південному сході — вздовж річок Сула, Дон, Рось і Південний Буг. До складу Київської Русі входило Тмутараканське князівство і Приазов’я на Керченському півострові з містами Тмутаракань, Біла Вежа, Корчев (Керч). Для завершення своєї адміністративної реформи, яка була спрямована на політичну консолідацію всіх східнослов’янських земель, Володимир посадив своїх синів замість князів місцевих династій. Ось як про це пише літописець: «И посади Вышеслава в Новегородъ, а Изъяслава Полотьске, а Святополка Турове, а Ярослава Ростове. Умершю же старейшему Вышеславу Новегороде, і посади Ярослав Новегороде, а Бориса Ростове, а Глеба Муроме. Святослав в Деревехь, Всеволода Володімері, Мстеслава Тмуторокани».
У менш важливих містах Володимир призначив посадників зі свого найближчого оточення. Таким чином, адміністративна реформа Володимира Святославовича ліквідувала владу місцевих князів, тісно пов’язаних походженням і інтересами зі своїми землями. При цьому потрібно нагадати, що 987 р. київський князь Володимир уклав союзний договір і з візантійським імператором Василем II, за яким Володимир обіцяв імператорові допомогу в боротьбі за престол Візантії з самозванцем Бардом Фокою.
Перед цим 986 р. резиденцію Володимира в Києві почали відвідувати представники різних релігій і вірувань, вмовляючи його прийняти те чи інше віросповідання. І послухав князь Володимир своїх мудрих бояр і старців, які заздалегідь побували в інших країнах, і вирішив зупинитися на виборі грецької релігії, тобто християнства візантійського зразка. Такому виборові сприяла і політична обстановка того часу. Передусім у цій обстановці головну роль відігравали давні й міцні зв’язки Київської Русі з Візантією i певні позиції, зайняті її церквою на Русі, починаючи з IX сторіччя.
Поспішно і необачно хреститися в грецьку віру Володимир не став, щоб не прохати про це в греків, оскільки передбачав, що греки стануть дуже зарозуміло ставитися до нього. Пішов він у грецьку землю з великим військом і 988 р. взяв в облогу грецьке місто Корсунь (Херсонес) і сказав городянам, що, якщо вони не здадуться, то він готовий стояти хоч три роки. Мешканці Корсуня, знемагаючи від спраги, здалися, і Володимир з дружиною увійшов до міста Корсунь. І послав сказати до царів грецьких, братів Василя і Костянтина, що хоче одружитися з їхньою рідною сестрою — дівчиною Анною, і якщо її не віддадуть за нього заміж, то він зробить столиці Візантії Царграду (Константинополю) те ж саме, що зробив у Корсуні. Анна довго не погоджувалася, оскільки їй це одруження здавалося полоном, і було ненависнішим аніж смерть. Але після вмовлянь братів із великим смутком вона попрощалася з рідними та відправилася в дорогу. Перед її від’їздом грецькі царі поставили Володимиру умову, щоб він перед одруженням прийняв християнську віру, оскільки не прийнято було у християн видавати своїх жiнок за язичників. І Володимир був змушений погодитися. І попливла Анна в кораблі з Царграда до Корсуня через Чорне море до Володимира Святославовича. Як повідомляє літописець, в цей час у князя розболілися очі, і він став погано бачити. Коли Анна про це дізналася, то порадила Володимирові якомога швидше хреститися, щоб отримати зцілення. І Корсунський єпископ із православними священиками хрестили Володимира (у хрещенні отримав ім’я Василь), і прозрів він в ту саму мить, коли поклав священик на нього свою руку. Багато хто з дружинників, побачивши це, також хрестилися.
Хрестився ж Володимир у церкві святого Василя, що стояла в Корсуні посеред міста, де мешканці збиралися на торг. На вдячність за дружину свою гречанку Анну повернув Володимир місто Корсунь грецьким царям. Повернувшись з Анною до Києва, Володимир хрестив усіх своїх синів, а весь київський пантеон дерев’яних язичницьких богів велів порубати. Страшного ідола Перуна прив’язали до кінського хвоста і скинули до води. А народу князь велів сказати: «Нехай всі приходять до ріки (Дніпра) хреститися. Хто ж не прийде — той буде мені ворогом». І всі люди з радістю йшли хреститися, і говорили один одному, що раз князь і дружина прийняли її (релігію), значить вона добра. Влітку 988 р. безліч людей прийшло до Києва на берег. Всі ввійшли у воду, а князь Володимир і священики стояли на березі. І хрестили священики всіх, навіть маленьких дітей, які сиділи на руках своїх батьків. І всі раділи, що узнали Єдиного Бога. Хрестившись, люди пішли в свої будинки, а Володимир наказав будувати нові церкви і ставити їх на тому місці, де раніше стояли язичницькі кумири. І поставили церкву святого Василя на пагорбі, де раніше стояв Перун і інші боги, і де приносили їм люди жертви. І почалося хрещення людей і в інших містах і селах, а князь наказав збирати у кращих людей їхніх дітей і «отдавать в учение книжное». 989 р. у Києві на замовлення Володимира почалося будівництво візантійськими майстрами собору Богородиці. На його будівництво і утримання після завершення будівництва (996 р.) князь виділяв десяту частину своїх прибутків, звідки й походить ще одна назва церкви — Десятинна. І прикрасив її Володимир іконами, посудинами і хрестами, які вивіз із Корсуня, і поставив у ній служити корсунських священиків. А 991 р. Володимир заклав град Бєлгород і набрав у нього багато людей із інших міст, бо любив це місто.
На закінчення потрібно зазначити, що після офіційного прийняття християнства на Русі стали повсюдно виникати не лише дерев’яні церкви, але й цілі кам’яні монастирі та храми. Київська Русь ставала митрополією константинопольської патріархії. Константинопольський патріарх призначав на Русь київського митрополита, а руська митрополія ділилася на єпархії на чолі з єпископами. Своєю чергою єпархії ділилися на парафії, керовані парафіяльними священиками. Взаємовідносини церкви і держави оформлялися спеціальними великокнязівськими церковними статутами. Маючи свій суд і законодавство, церква прагнула з їхньою допомогою впливати на суспільство, і, передусім, на його духовне життя. Як уже зазначалося вище, в Х—ХI ст. церква існувала на кошти, які виділялися їй у вигляді десятої частини (десятини) від данини, судових штрафів і митних зборів, які стягуються державою.
Таким чином, потрібно зробити загальний висновок, що запровадження християнства в Київській Русі Володимиром Великим 988 р. зіграло велику роль у зміцненні єдності древньоруської держави, до чого прагнув і князь Володимир, проводячи свою адміністративну реформу в державі. Окрім того, християнська церква брала під свій захист кожну родину, виступаючи проти поганського звичаю кровної помсти, сприяла розвитку писемності, літератури, мистецтва і монументального будівництва.
