Трапилося так, що я мала висвітлювати зібрання одного з київських товариств російського руху, присвячене проблемам російської мови. У програмі конференції стояли доповіді і виступи багатьох докторів, професорів, кандидатів наук. Відомі імена, добре укладена, згідно з назвами доповідей, програма конференції. А йти туди було якось сумно — не хотілося слухати, як розумні, освічені і загалом нормальні люди, зібравшись на березі Дніпра у Києві, доводитимуть, що нас немає. Нічого немає — ні народу, ні історії, ні мови; все це — лише fata morgana. Але в чиїй голові?
Не знаю, чим закінчилася конференція (там, зрештою, було нецікаво), але розпочалася вона з безглуздого, яким він і повинен бути, російсько-українського фарсу. У залі знаходилася жінка, можливо, член «Просвіти», демонстративно вдягнена в український костюм. Присутнє товариство сприйняло туалет дами як провокацію, як образу російських почуттів. Коли я ввійшла до зали, ситуація там нагадувала зоряні часи театру Верховної Ради. Громада загрозливо, як африканський вулкан, гуготiла, головуючий безпорадно намагався навести порядок, а інші члени вченої президії виступали одночасно. Кілька спортивного вигляду молодиків оточили жінку у вишиванці і намагалися відірвати її руки й ноги від крісла. Вдалося це не зразу, хоча жіночка була не першої молодості (а може — і не другої). Коли «порушницю», зрештою, виводили, скоріше — виносили, то її гарно поставлений голос переможно заглушав усі інші. Якийсь абсурд. Ну, скажіть, добрі люди, чого хотіла досягти та інсургентка? З іншого боку — яка потреба була її виносити? Конспірація, чи що? Нехай би сиділа, слухала, навчалася — таке інтелігентне зібрання.
Дозвольте тепер перейти до більш серйозного — міжнародного сюжету. Не всі знають (ЗМІ не завжди вчасно нас інформують), що стосунки України з Туреччиною сьогодні знаходяться на межі повного розриву, принаймні у сфері комерції. У чому причина? Територіальні претензії Туреччини на Крим або вимоги зробити кримськотатарську третьою державною мовою України?
Звернемося до тексту Ультиматуму, який пред’явлено Туреччині через посольство в Україні. Цей документ відкриває очі турецького уряду на безпрецедентно ганебну поведінку одного її громадянина, а саме, Вселенського патріарха (до речі, першого за честю у світовому православ’ї). Зокрема, на те, що «Константинопольський патріарх Варфоломій, попри домовленості з РПЦ, прийняв делегацію так званої Української автокефальної церкви». Патріарха звинувачено ще у тому, що один із його митрополитів звернувся із Різдвяним посланням до «розкольників» УАПЦ і — подумати тільки — назвав їх «братами у єпископстві»! Ультиматум також інформує уряд Туреччини про досі невідомий туркам але життєво важливий для них, як для мусульман, факт. Йдеться про «блюзнірське рукоположення» у єпископи засновника УАПЦ Василя Липківського, яке відбулося 1922 року в Україні. Бідні турки навіть не підозрювали про це!
Згідно з Ультиматумом, дії Вселенського патріарха «ображають почуття мільйонів православних громадян України» і являються «втручанням в канонічну територію Московського патріархату». Вони — дії — «дискредитують державу Туреччину і заважають її взаєминам iз Україною». Закінчується згадане послання погрозами турецькому урядові, які можна порівняти хіба що з запланованими Білим домом заходами проти світового тероризму: «У випадку продовження будь- якого втручання Константинопольського патріархату на Україну (тут і вище збережено синтаксис документа. — К.Г. ) ми закликаємо православних громадян Росії, Білорусії і України бойкотувати турецькі курорти, відмовитися від співпраці з турецькими будівельними фірмами, не купляти товари турецького виробництва». Важко передбачати можливі руйнівні результати такого демаршу. У будь-якому разі, вступ Туреччини до ЕС стає значно більш проблематичним, а українські жінки знову залишаються, вибачте, без білизни. На сам кінець повідомляємо, що Ультиматум пред’явила одеська російська громада «Единое отечество», яка одночасно бореться за повне торжество в Україні як російської мови, так і російської церкви.
Думаю, що згаданий документ аж ніяк не поступається тій прозі, яку творили Бабель, Ільф, Петров і навіть вельмишановний пан Жванецький. А за масштабами мислення набагато їх перевершує. Тому не вірте чуткам про кризу одеського гумору. Газета «День» із нетерпінням чекає наступних важливих міжнародних документів, виготовлених на Малій Арнаутській вулиці.
