Є люди, які полюбляють зовсім ранню весну, ще перемішану iз зимою. Це коли ти стоїш у затишку і сонце гріє тебе, як влітку, як у Криму. А зробиш один необережний крок — і негайно опиняєшся десь у січні. Або якщо один бік пагорба ще вкритий щільним снігом, тоді як другий парує і зеленіє веселою травичкою. Із льодових бурульок на даху капають краплі, їм підспівують дзвінкими голосами синички, брудні калюжі на тротуарі стали блакитними як небо. Весна наближається!
Для мене однією з прикмет весни є повернення знайомої ворони. Ця ворона має одну дивну, як на мене, звичку — сидіти на самому вершечку берези, який видно з мого вікна. На тонкій хиткій гілочці, що гойдається навіть у повному безвітрі. Вороні байдуже, їй там затишно. Бо вона сидить на тому вершечку у будь-яку погоду, навіть коли йде дощ або дме сильний вітер. Тоді ворона разом iз гілкою і березою то щезає з мого горизонту, то знову — але не зразу — випірнає. Взимку, однак, ворона кудись відлітає (куди — не знаю). І ось, якраз 1 березня (яка пунктуальність!), я знову побачила ворону на тій самій гілці. Мені, звичайно, бракує доказів, що то — саме та ворона. Той, однак, хто в цьому сумнівається, доказів також не має.
На вулицях міста, яке саме зараз виставляє — в усій красі — накопичену взимку колекцію бруду, можна стати свідком сценок, які не побачити взимку. Стою це я якось перед дверима тролейбуса й очікую, поки вийдуть люди. Бачу як красивий і гарно вбраний молодий чоловік, поспіхом вистрибнувши з тролейбуса, раптом затримався біля входу. Вочевидь, побачив боковим зором, що за ним виходить стара жінка. Він повернувся до неї, якось не по-нашому церемонно вклонив голову і вишуканим рицарським жестом, із посмішкою подав старій руку. Вона, звичайно, здивувалася (хто б з нас не здивувався?) і навіть розгубилася. А потім ту жінку наче освітила блискавка — на одну мить її зморщене обличчя, згорблена постать преобразилися і стали достойними уваги джентльмена. Я все тепер думаю: «Може, то був іноземець? Але чому тоді він їхав тролейбусом?» Скоріше за все, те театральне дійство влаштувала весна — щоб зігріти замерзлі за зиму душі глядачів.
Навеснi у деяких людей просинаються прадавні звички і бажання, коріння яких сягає, мабуть, ще кочового буття. Не всі здатні опиратися голосу предків. Відомо, наприклад, що як тільки сходив сніг, а з землі проростала перша трава, філософ Григорій Сковорода починав збиратися в дорогу. Він швиденько закінчував свої зимові заняття, прощався із затишним притулком у тій чи іншій маєтності, пакував у вузлик необхідне (включно з письмовим причандаллям й однiєю чи двома книжками) і вирушав у мандри по рідній землі. Йшов від села до села, від одного поміщицького дому до іншого, слухав перебендь, складав пісні, радів несподіваним думкам. Розкошував у весняній красі краю, співав на весь степ: «Весна люба, ах, прийшла! Зима люта, ах, пройшла!»
Підозрюю, що Бог створив людей зовсім не для того, аби вони невилазно сиділи у своїх багатоповерхових печерах. І щоб нагадувати їм про це, посилає у світ весну.
