Є такий закон історичного та духовного життя: що довше народ терпить накинуте йому чужинецьке, зловороже ярмо — то міцнішим виявляється згодом «неочікуваний» (насправді ж цілком закономірний) соціальний вибух, виверження протестного «вулкана», а надто якщо таку небезпеку влада, котра мала б нести відповідальність за долю країни, воліє взагалі не помічати. Цей закон підтверджується усією історією України, і кожне століття надає нам величезну кількість наочних прикладів його істинності та дієвості. Не є винятком і століття XVII, а особливо — трагічна доба Руїни.
...Наприкінці 1665 року сталася небачена ще в історії Вітчизни подія — вперше український гетьман (Іван Брюховецький) відвідав столицю Московської держави. І хоча в умовах багатолітньої громадянської війни й братовбивчого протистояння влада гетьмана Брюховецького обмежувалась Лівобережжям України, та все ж значення його візиту до Москви та переговорів із представниками царського уряду для подальшої історії України несподівано виявилося настільки величезним, що фахівці не без певних підстав ставлять запропоновані Брюховецьким та затверджені царем Олексієм Михайловичем вісім додаткових статей, що суттєво змінювали й корегували характер українсько- московських відносин, в один ряд з такими «доленосними» документами, як Переяславський (точніше — Московський) договір 1654 року. Відразу треба сказати: статті, подані Брюховецьким (популістом в найточнішому значенні цього слова, тобто людиною без будь-яких сталих політичних переконань), були ганебною здачею національних інтересів України — в обмін на титул боярина, одруження з княжною Долгоруковою та величезні статки «з московського плеча...».
Аби переконатись у цьому, досить ще раз перечитати текст підготовлених спільно Брюховецьким й московськими чиновниками та «всемилостивейше» схвалених особисто царем статей. Там, зокрема, йшлося про таке: «Для усмирения частой в малороссийских городах шатости, которая за прошлых гетманов на Украйне бывала и ныне часто за непостоянством малороссийских городов изрывается ...чтоб Богу и всему свету явно было, что он, гетман, со всем Войском Запорожским и со всеми малороссийскими городами и с селами, в совершенном и истинном подданстве государском ныне и впредь вечно пребыти хощет и что самою истиною монарха своего знати желает» — словом, для припинення непокори цареві на Лівобережжі України і задля зміцнення московської влади оголошувалось про низку заходів.
Зокрема, згідно з указом царя, в усіх головних містах України мали розташовуватися воєводи — виконавці волі монарха та його представники, а також, зрозуміло, відповідний гарнізон московських військ. Причому якщо раніше було погоджено перебування цих військ лише в Києві (за часів Богдана Хмельницького), то тепер, демонструючи свою беззастережну, воістину холопську відданість своєму «государю», гетьман Брюховецький не тільки дав згоду на допуск московських воєвод до Чернігова, Ніжина, Переяслава, Умані та Брацлава (він тут не був першим — цей «славний шлях» проторував ще гетьман Юрій Хмельницький у 1659 році), але й не заперечив проти того, щоб ці воєводи взяли у свої руки адміністративне й фінансове управління в цих містах України. А саме: за новим положенням царські воєводи набували вже права керувати містами, розподіляти та збирати податки, ба більше — проводити перепис українського населення і визначати для кожного громадянина його повинності.
У своєму угодовстві перед царем Брюховецький дійшов до того, що «...бив чолом великому государю, щоб у Кодаку (фортеця біля першого порогу на Дніпрі. — І. С. ) були великого государя ратні люди, бо Запоріжжя буде тоді під государською великою рукою й міцне... А в Запорогах хай би був окремий воєвода й зимував у Запорогах; тим над неприятелем и промисел учинити» (скільки разів у подальшій історії України національне відступництво виправдовувалося потребою «спільної боротьби» проти уявного чи реального ворога!).
А тепер побачимо, як ці «державницькі» кроки Брюховецького були сприйняті тими, хто самовіддано служив Україні, нехтуючи нерідко життям, відбиваючи постійні атаки небезпечних супротивників, татар та турків — запорозькими козаками (стихійно, зауважимо, відданими «православній вірі» та «найсвітлішому і найдержавнішому царю»). Кошовий отаман запорожців Іван Ріг писав Брюховецькому: «Прочули ми, що Москва буде на Кодаку; але її там не потрібно. Зле чиниш, розпочинаючи з нами сварку; зброя не допоможе в полі, якщо вдома не буде ладу. Хоча царська величність виявив тобі честь, але гідність отримав ти від Війська Запорозького. Військо ж не знає, що таке боярин, знає лише гетьмана. Зволь, вельможність твоя, чинити з нами по-справжньому, як раніше бувало, бо не завжди сонце в сірячині ходить, і не знаєш, що кому злий жереб приніс; пам’ятай давню філософську притчу, що щастя на швидкому колі дуже хутко обертається; у світі все звикло ходити, як тінь за сонцем; доки сонце світить, доти й тінь, а як насуне темна хмара, то й місця не пізнаєш, де тінь ходила; так вельможність твоя умій щастя шанувати».
Небачений в історії України «політичний проект» гетьмана Брюховецького — запровадження бояр на Запоріжжі — вже поставив підвладну гетьману частину України на межу соціального вибуху. А останньою «іскрою», що рішуче прискорила потужний соціальний вибух в Україні 1667—1668 років, було, поза сумнівом, укладення відомого Андрусівського договору («Андрусівське перемир’я») між Росією та Польщею у січні року 1667-го. За цим договором Правобережна Україна (за винятком міста Києва) переходила до Польщі й, таким чином, був остаточно узаконений розподіл нашої землі по Дніпру поміж двома державами — Річчю Посполитою та Московським царством. Одне це викликало обурення козаків, міщан, селянського люду. Що ж до запорожців, то вони з гнівом читали такі рядки перемир’я: «тамошние козаки, живущие по островам и остающиеся в оборонах, должны оставаться в послушенстве под обороною и под высокою рукою обоих великих государей для услуги против наступающих бусурманских войск» (таке собі «подвійне підпорядкування», а отже, підпорядкування тій же шляхетській Польщі, проти якої Січ так довго і героїчно боролася!). До того ж козацьких послів навіть не запросили в Андрусово в момент підписання договору.
Ще за декілька місяців до такого зовнішньополітичного «сальто» московського уряду (у якого, слід гадати, були свої, корисливі, причини вчинити саме так, а не інакше) ситуація в Україні була, за оцінкою одного з провідних церковних діячів того часу, єпископа Мефодія, такою: «У Запорогах і в Полтаві почалися хитання великі, бо запорожці і полтавці й усіх українських міст полковники, старшина, козаки й духовенство боярина-гетьмана (читай — Брюховецького. — І. С. ) не люблять за те, що він почав чинити свавільно...». Коли ж звістка про підписаний в Андрусові договір дійшла до тих же запорожців, козаки (принаймні, незаможні, «голота») зрозуміли, що настав час діяти. У травні 1667 року на Запоріжжя прибув московський представник, стольник Юхим Лодиженський «со товарищи» в супроводі солдатів. Ненависть січовиків й до Брюховецького (який ототожнювався з царською владою), й до самої цієї влади призвела до кривавої розв’язки: Лодиженський, декілька «посольських людей», п’ятеро солдатів і четверо татар, що були з ним, розпрощались iз життям. За тиждень по тому новий кошовий отаман Остап Васютенко надіслав Брюховецькому листа, в якому, пояснюючи смерть стольника Лодиженського, значну частину відповідальності покладав на самого гетьмана: він-бо, за євангельським висловом, замість хліба простягнув запорожцям камінь і за це чекав від них вдячності! Цар же, вказував Васютенко, хоче позбавити козаків того, за що їхні предки вмивалися кривавими сльозами, над чим працювали вони кривавими зусиллями і що вважають вони найціннішою річчю, любою усім сотворінням — рибам, птахам і звірям — а саме: свободи, військових прав і вольностей...
Народний гнів дозрівав довго — проте тим вищою стала його хвиля. Улітку та восени 1667 року, а ще більше — на початку 1668-го невдоволення московськими «управителями» охопило мало не всі українські міста й містечка. Царські воєводи заходились шукати захисту в гетьмана Брюховецького, але останній — з популістсько-кон’юнктурних міркувань — різко змінив орієнтацію, визнавши тепер за краще виступити «захисником Вітчизни» від Москви. Втім, це не врятувало зрадника, якого ненавидів буквально весь народ: його було вбито у червні 1668 року, в момент переможного походу його суперника й опонента, правобережного гетьмана Петра Дорошенка. І хтозна, якби козаки, селяни, міщани й усе «поспільство» підтримали б Дорошенка активніше — і доля України була б іншою... В усякому разі, цей драматичний епізод з історії України наочно свідчить: про народ можна говорити зверхньо — але лише доти, поки він спить!
