Втім, розмови про екзотичність цієї прози в принципі так само мають підставу, як і аналіз її зв’язків з кількома поважними художніми традиціями. Це стилізація українського барокового письма, використання досвіду французького символізму, витончений психологічний аналіз… Віддалені епохи, різні мистецькі смаки, різні цінності. Поет, прозаїк, драматург, один iз активних організаторів мистецького життя повоєнної еміграції, Юрій Косач був причетний до багатьох подій літературної історії своєї доби. Його еволюція бачиться непростою й доволі суперечливою.
Народився Юрій Косач 18 грудня 1909 року в Києві. Син Миколи Косача, молодшого брата Лесі Українки, в дитинстві подовгу перебував у Колодяжному. У шляхетній і старовинній родині Драгоманових-Косачів (генеалогія Косачів пов’язана з ХIV століттям, із засновниками державності балканської країни — Герцеговини) зберігалися традиції української козацької старшини, традиції декабристів і політемігрантів, поетів і мислителів — і Юрій почувається причетним до духовного спадку Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, Лесі Українки…
Однiєю з наскрізних у творчості Косача бачиться проблема формування й збереження національної еліти, відчуття «лицарства», яке переходить у кров і накладає обов’язок служіння, обстоювання певних ідеалів і цінностей. Згодом він навчався у львівській гімназії, на юридичному факультеті Варшавського університету, віддав данину комуністичним ілюзіям. 1932 р. відбував термін у польській в’язниці, а потому емігрував до Франції.
Упродовж тридцятих років у Львові одна за одною виходять збірки віршів і оповідань «Чорна пані» (1931), «Черлень» (1935), «Клубок Аріадни» (1937), «Чарівна Україна» (1937). У минулому увагу митця привертають постаті тих співвітчизників, які були інтегрованими в європейський культурний процес, причетні до визначних історичних подій. Це, скажімо, зденаціоналізований нащадок знаменитого старшинського роду, котрого мучить таємниця власного минулого, бажання віднайти втрачену самототожність («Голос здалека»), або ж блискучий дипломат, син гетьмана Андрій Розумовський («Вечір у Розумовського») чи молодий чернігівський дідич Юрій Рославець, який зазнав дивовижних пригод, супроводжуючи кохану жінку — княжну Тараканову (роман «Володарка Понтиди»).
1945 року в Німеччині група літераторів засновує МУР (Мистецький Український Рух) — організацію, яка мала б консолідувати українських культурних діячів, безвідносно до їхнiх ідеологічних переконань. З МУРом пов’язані імена таких першорядних письменників, як Віктор Петров- Домонтович, Ігор Костецький, Євген Маланюк, Юрій Шерех-Шевельов… Всі вони активно співпрацюють у багатьох мурівських журналах, зокрема в мюнхенській «Арці», яка була одним iз кращих українських видань ХХ століття («Арку» блискуче оформляв, до речі, Яків Гніздовський).
Юрій Косач належав до найпослідовніших мурівських європеїстів. Його погляд на Україну — водночас і зсередини й ніби збоку, на всіх історичних сюжетах лежить печать певної екзотичності. «Коріння його екзотизму, — писав Юрій Шерех, — у тому, що він не знаходить такої України, як він уявляв і бажав, а іншої він не знає або радше не може зрозуміти як цілости. Образ лишається для нього загадковим. І він починає шукати Україну не в Україні, а в Європі, як П.Куліш колись шукав — наслідок подібного конфлікту — по черзі в Санкт-Петербурзі, в Варшаві і в Істанбулі.
Та величезна праця розуму й почуття, яку зробило покоління двадцятих років, не дійшла до Косача — може, через відірваність від рідного ґрунту, може, через самий склад його темпераменту». (Ю.Шерех. Не для дітей. — Нью-Йорк, 1964. — С. 198). Блискучий амбасадор Андрій Розумовський постає у Косача господарем одного з найзнаменитіших європейських салонів, де твориться велика політика. «Син чабана із глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя, — гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у душі долі народів і держав…»
Художній смак здебільшого не зраджує Юрію Косачу, він уміє надміру патетики врівноважувати нотками іронії. Сановні гості Розумовського одразу змаліли поряд зі своїм геніальним сучасником Бетховеном, хоча композитор почувається чужим і самотнім у модній вітальні амбасадора, і лише старий господар зміг відчути в цій незвичній музиці утвердження нової естетики, усвідомити, що коли «нас із вами згадають за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гру самого Бетховена». Ще одну представницю національної еліти, вдову одного з останніх українських гетьманів Анастасію Скоропадську («Глухівська пані») Косач зображує в кризовий для неї час. Розумній, владній жінці відкривається марність надій на повернення «Богданових пактів», спілкування з російськими державцями остаточно переконало її, що тепер «всім править не Глухів, а Москва», і нема чого сподіватися дарованої з чужих рук свободи.
Трактування прозаїком ролі Івана Скоропадського відмінне від узвичаєного, у передсмертних мареннях «глухівська пані» намагається виправдати чоловіка перед Іваном Мазепою, перед Україною як людину, котра у безвиході зробила все, що могла. Косача незмінно цікавила сама психологія людини в кризовій, пороговій ситуації. Після ряду оповідань, повістей, присвячених українській минувшині, він звертається до ширшого романного полотна, в центрі якого — доба і постать Богдана Хмельницького. Роман «День гніву» (1948) багатоплановий, тут виразно окреслюється цілий ряд історичних постатей — Хмельницький. Кривоніс, Єремія Вишневецький….
Повість «Еней і життя інших» (1946) писалася як твір животрепетно ідеологічний і сучасний, у сенсі його пов’язаності з філософськими й ідейними шуканнями мурівської доби, з процесами світоглядного самоозначення повоєнного покоління, яке поривало з утилітаризмом вісниківства і віднаходило нові орієнтири в ситуації поразки й еміґраційного безґрунтянства. Поняття безґрунтянства й відчуження надзвичайно важливі для інтерпретації творчості багатьох представників цього мистецького угрупування. У Юрія Косача вони чи не найтісніше пов’язані з екзистенціалістським контекстом.
Реакцією на уенерівську поразку була філософія чину, яка наприкінці 40-х рр. уже багатьом видавалася неприйнятною. І розрахунок з вісниківством, «прощання з учора» (Ю.Шерех) чи не насамперед визначає еволюцію головного героя Косачевої повісті.
Можливо, найбільший здобуток повісті якраз у тому, що фінал залишається відкритим, що право на неоднаковий вибір не заперечується й не таврується. Не утвердження єдино прийнятних вартостей, а відкритість до розмаїтості світу, до його суперечностей і вічної змінливості. Між активізмом переконаного діяча і скептицизмом спостерігача й філософа тут принаймні не зроблено однозначного вибору.
Косачева проза й драматургія звича йно ж експериментальна, навіть у чомусь екзотична, коли ставити її в контекст мейнстримних художніх шукань сучасної йому української літератури. Але майже такою ж мірою нетрадиційними видавалися, скажімо, й Підмогильний, і Домонтович, і Костецький. І включаючи творчість згаданих майстрів у наш літературний канон, можна говорити про збагачення самого поняття національної традиції.
ДОВІДКА «Дня»
Віра АГЕЄВА — професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук. Лауреат Шевченківської премії.
Авторка книжок «Олекса Слісаренко» (1991 р.), «Українська імпресіоністична проза» (1994 р.), «Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації» (1999), численних досліджень із проблем української літератури, літературного фемінізму, теорії літератури. Упорядник книжок літературного проекту «Текст+Контекст» видавництва «Факт»: «Їм промовляти душа моя буде. «Лісова пісня» Лесі Українки та її інтерпретації», «Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій літературі», «Дон Жуан у світовому контексті» та «Проза про життя інших. Юрій Косач: тексти, інтерпретації, коментарі».
