Оця друга — національно-декократична — грань діяльності гуртка Тобілевича-Михалевича в попередні роки всіляко затушовувалася, тим паче, що поряд з майбутнім драматургом були такі близькі йому люди, як Софія й Олександр Русови, Євген Чикаленко, — їхні імена донедавна безжально й незаслужено таврувалися.
Цікаво, що «єлисаветградські українофіли» (як їх пізніше буде названо в жандармських документах) мали досить тісні житейські контакти з членами іншого гуртка — народовольчого, душею якого був студент Харківського університету Олександр Тарковський. Разом зі своєю сестрою Надією, дружиною Тобілевича, Тарковський був серед тих восьми єлисаветградців, які в 1880 році звернулися з листом до авторитетного петербурзького історика Миколи Костомарова. Прохали його: «Батьку! За Вами все: і давня слава, і дотепність, і розум, і наука, поговоріть же там тепер з московськими письменниками... що пора знять з нас покуту мовчки кусать пальці, що ми люди, а не мужики тілько, що пора нам мати своє друковане слово без заборону, що й освіту в народних школах слід дозволити на народній мові...»
І Костомаров таки клопотався — звертався до російських діячів з проханням підтримати, визволити українське слово!..
Лист до Миколи Костомарова писався, найімовірніше, в будинку на Знам’янській (Єлисаветград), де мешкала родина Тобілевичів і де завжди було багатолюдно. Тут Надія Карлівна народила семеро дітей, тут влаштовувалися літературно-музичні вечори, на яких бували славетні діячі української культури, тут якийсь час мешкали Марко Кропивницький і Олександр Тарковський, тут переховувалася від жандармського ока Софія Русова, яка чимало зробить для української педагогічної справи, тут збиралися найсвітліші люди Єлисаветграда, тут секретар міської поліції Тобілевич рятував від погрому земляків- євреїв, тут, зрештою, літературні початки Карпенка-Карого... І смутку та горя в цьому будинку чимало спізнав Іван Карпович — особливо в чорні для нього 1881-й і 1882-й роки, коли зовсім молодою відійшла Надія, а слідом за нею не стало донечки Галі... Невблаганний час цілих півтора століття беріг для нащадків цей дивовижний будинок. 1995 року в ньому відкрився міський Літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого.
Гортаючи сьогодні сторінки тієї давньої історії на зламі 70 — 80-х років XIX століття, бачиш перед собою такі яскраві характери, такі пристрасті й драми, злети й падіння, що мимоволі ловиш себе на думці: та ж усі ці невигадані сюжети варті белетристичного пера, циклів телепередач, можливо, — й сцени. Вони мусять ожити в слові, в кадрі — єлисаветградські інтелігенти епохи, що відгомоніла!
Брати Тобілевичі з сестрою Марією, лікар Михалевич та історик Володимир Ястребов, єлисаветградський Сковорода — Володимир Менчиць і товариш (заступник) прокурора, письменник Дмитро Маркевич, артільний батько Микола Левитський і майбутній господарник і меценат Євген Чикаленко, Софія Русова й сіроокий ідеаліст Олександр Тарковський... Це, власне, те коло, без якого неможливо уявити Івана Тобілевича, його особистість, інтереси, світоглядні основи.
Людина прогресивних, демократичних поглядів, Іван Тобілевич вельми стримано ставився до будь- якого політичного радикалізму — в ньому йому бачилася загроза руїнництва. Цікавими є думки драматурга, висловлені в розпал стихійних селянських бунтів 1905 — 1906 років, соціальних збурень, шумовиння партій, гарячих дебатів у Державній думі Росії. «Свобода слова потрібна, щоб усі висловились, — писав Іван Карпович. — Раз це станеться, ми побачим, скільки у нас дурнів і розумних. Тоді начнеться боротьба і між дурними й розумними. Дурні взагалі фанатичні і крайні, розумні — умірковані мислителі. Фанатика нічим не переконаєш, аж поки він не сконає. Фанатики — це громадське нещастя: крайностями вони лякають всіх і тим завжди задержують прогрес».
Вельми прозорливе застереження, особливо якщо зважити на те, що політичний фанатизм, нетерпимість на початку нового віку ставали знаменням часу, як стають вони, на жаль, і нині. Саме уміркованих мислителів шукав у реальному житті Іван Карпович — і бачив, що їх обмаль. Тому й констатував із сумом: «... Всі ми Обломови... Для громадського прогресу потрібні Штольци, які рівно ідуть до мети...» Його Мирон Серпокрил із драми «Понад Дніпром» — це, власне, спроба змалювати українську людину діла. Саме цьому героєві, як і Іванові Барильченку із дилогії «Суєта» й «Житейське море» драматург віддав багато власних думок і переживань, їхній пафос пристрасного обстоювання вкоріненого життя — це є авторський пафос. Селяни, земляки Серпокрила, зриваються з насиджених місць і стають переселенцями, рушаючи аж на Зелений Клин, де їм обіцяють землі. Рветься коріння, змінюється ієрархія цінностей, гострішими стають протиріччя між містом і селом, між батьками й дітьми...
«Суєту» і «Житейське море» написано в 1903 і 1904 роках — а впізнаєш у цих п’єсах ті морально-психологічні колізії, які значно пізніше з’являться в «Поемі про море» О. Довженка, в оповіданнях Григора Тютюнника, в російській «сільській» прозі... Симпатії І. Карпенка-Карого — на боці Барильченків, простих чесних сільських трудівників, на боці їхнього старшого сина Карпа, який дорікає тим, кого спокусила нікчемна суєта: «Від села, від людей своїх та від землі відстали...» Він, автор, уболіває за фундаментальні духовні цінності, вироблені протягом віків трудовим сільським людом. Праця коло землі, життя серед природи, вірність традиціям народної культури — все це дорогі для І. Карпенка-Карого речі. За контрастом він протиставляє їх житейській суєті — культові грошей, кар’єризмові чи пошануванню... Суєта — це незакорінене життя, життя перекотиполя.
Рід Барильченків розколовся — одна його половина живе сільським трудовим життям, друга — віддалася міській суєті... Можна в цих протиставленнях побачити відгомони руссоїзму, сковородинівської ідеї «сродної праці» і навіть хутірської філософії Пантелеймона Куліша. Але найголовніше — не пропустімо, відчуймо біль автора за основи життя, які руйнуються: «Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і кидають село у тьмі...»
У 70-ті роки вже минулого століття І. Карпенка-Карого явно звинуватили б у патріархальщині. Та й так драма «Понад Дніпром» сором’язливо обминалася дослідниками. А все тому, що ідею хліборобських спілок, яку впроваджує в життя герой І. Карпенка-Карого, критикував вождь більшовиків. І дарма, що майже безпомильний в естетичних оцінках І. Франко називав цей твір найбільш ідеальною п’єсою драматурга, — ідейні ярлики супроводжували її дуже довго. Те ж саме з драмою «Гандзя», в якій доля красуні-полонянки, якою гендлюють усі, кому заманеться, символізує долю України. Друкувався цей твір дуже рідко: нічого радянській людині перейматися почуттям національної кривди, нічого українцеві задумуватися над корінням роду свого...
А між тим... невдовзі після «Гандзі» І. Карпенко-Карий написав у листі до доньок Ярини й Марії слова, які можна сприймати як своєрідний автокоментар до цієї, кажучи словами Франка, «прекрасної трагедії». «Ні один народ в Європі не переживає того, що ми, українці, в XX столітті! Тоді як всі давно вже знають, хто вони, ми тільки починаєм довідуватись, тоді, як усі давно в яснім признанні своїх прав національних і вселюдських мають задоволення і йдуть до щирих вселюдських бажань, ми тільки просипаємося, і все, що другі вже мають, треба здобувать! Коли француз, німець, поляк і інші відомі всьому світу, ми, мов яке дике плем’я, забуте і затерте, починаємо піднімать із темряви голову і лізти на гору, на слизьку гору, щоб звідтіля і нас побачив. А ті, що раніш вилізли і зайняли свої місця в світовій комедії, не пускають нас, бо бояться, що ми зіпсуємо мізансцену!.. Тяжка боротьба, але надія, що вилізем, дає нам сили до культурної праці. Горе наше, що не маємо сильної інтелігенції...»
«Горе наше, що не маємо сильної національної інтелігенції», — ці слова І. Карпенка-Карого цілком можемо повторити й сьогодні. Та й взагалі, нинішнє життя раз по раз повторює карпенківські сюжети. Знову замиготіли незабутні халати новітніх Терентіїв Гавриловичів Пузирів, яким Котляревський без надобності, знову — культ гендлю, передзвін грошей, який звістив про появу «дикої, страшенної сили», яка ні перед чим не зупиниться заради срібняка, знову розверзається прірва соціальних контрастів — і де той новий Карпенко-Карий, який покаже нам наше життя в дзеркалі сценічного дійства? І чому так важко й повільно змінює численних Пузирів цивілізований підприємець? Халат Пузиря поступово стає прапором нашою часу. Мовби взялося життя зіграти ще одну, ніким не написану, трагікомедію...
І. Карпенко-Карий завершував життя на зламі епох. Він і сам у театральному мистецтві був наче мостом між двома епохами. З одного боку — романтично-побутовий, етнографічно-побутовий театр, з другого — театр новий, реалістично-психологічний. У «Суєті» та «Житейському морі» справедливо вбачають риси драми чеховського типу. Без школи Карпенка-Карого важко уявити драматургію Володимира Винниченка й Миколи Куліша. Варто хоча б порівняти мотив мимовільного гріха в трагедії І. Карпенка-Карого «Сава Чалий» і в драмі В. Винниченка «Між двох сил». І там і там йдеться про страшне подвійне коло, що в ньому замикається трагедія нації та трагедія людини, яка, сама того не бажаючи, стає винуватцем братовбивства.
Українській культурі без І. Карпенка-Карого — все одно, що норвезькій — без Г. Ібсена, шведській — без А. Стріндберга, німецькій — без Г. Гауптмана, бельгійській — без М. Метерлінка... Час, цей найсправедливіший суддя, підтвердив, що він був великим драматургом — наш єлисаветградець із будинку на Знам’янській, хлібороб із хутора Надія.
Власне, це розуміли й найбільш проникливі його сучасники. Як Іван Франко, чиї слові про Івана Карпенка-Карого зовсім не потьмяніли: «...Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та при якому щодо ширини і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».
