Кожен, хто знайомився з історією українського театру XX століття, задумувався, мабуть, над феноменом роду Тобілевичів — не так часто траплялося, щоб в одному сімейному гнізді виколисалося аж чотири яскравих і дужих таланти, чотири зірки національної культури. Згадаймо їх у тій послідовності, в якій народжувала дітей дружина поміщицького управителя Карпа Тобілевича — Євдокія Зіновіївна: Іван, син-первісток, якого слов’янський світ знатиме згодом як драматурга Тобілевича й актора Карпенка-Карого; Марія — вона ж славетна артистка із золотим голосом Садовська-Барілотті; Микола й Панас, які залишилися в пам’яті українців як Микола Садовський і Панас Саксаганський, неперевершені майстри сцени.
Справді — цілий тобі «женьшеньовий кущ Тобілевичів», як висловився одного разу Олесь Гончар. Загадка отого степового нашого женьшеню, що так рясно вродив на берегах Висі й Інгулу, вражає, змушуючи думати про незнищенність, неубієнність українського духу, який не раз воскресав із попелу, поставав із руїн, щоб знову гордо ствердити: «Ми — є, ми — вічні, як саме життя».
Можна назвати, як мінімум, три чинники, що визначили тріумф і безсмертя роду Тобілевичів. По-перше, його щедра природна обдарованість. Таємниці генетичних кодів важко піддаються поясненням, тому люди звикли в таких випадках казати про перст Божий, силу провидіння, про вище призначення або ж шукати причину причин у сприятливому розташуванні зірок. У серпні 1845-го зірки над слободою Арсенівкою світили ласкаві.
Відомий меценат Євген Чикаленко, який у 70-ті роки позаминулого століття сидів за однією партою поруч iз наймолодшим Тобілевичем, стверджував, що в господаря незвичайного родинного гнізда, Карпа Адамовича, «були в зачатку всі ті таланти, що так яскраво розвинулись у його дітей». Усе говорить про те, що Карпо Адамович був досить колоритною особистістю: мав природний розум, життєву чіпкість, артистичну натуру, селянську лукавинку. «Старий Тобілевич був великий гуморист і «штукар», — згадував Чикаленко.
Менше знаємо про матір драматурга. Довгий час вважалося, що була вона кріпачкою, яку Карпо Адамович викупив із неволі. Тим часом Євдокія Зіновіївна виростала в будинку пана Золотницького, де була за служницю, знала грамоту, якої пізніше навчила й своїх синів. Недаремно ж Іван обминув початкову школу й відразу став учнем першого класу повітового училища!
По-друге, для того, щоб іскра обдарування стала вогнищем, потрібен певний, якщо хочете, збіг обставин, потрібні оточення, атмосфера, тобто — те «бродильне» середовище, де визріває талант. Про єлисаветградське середовище, в якому формувався драматург Іван Тобілевич, скажемо далі, а поки назвемо й третій, надзвичайно важливий чинник — він полягає в тому, як сама людина зуміє розпорядитися врученим їй даром. Це тим важливіше, що чомусь саме українці не раз демонстрували дивовижне вміння робити все, щоб позбутися дарованого їм хисту. Як той дядько Кирило з відомої балади Івана Драча: Бог дав йому крила, а він — «на крилах навіть розжився: крилами хату вкрив, крилами обгородився...».
У секретаря Єлисаветградської міської поліції Івана Карповича Тобілевича теж був свій Рубікон. Міг він — при всій своїй природній неординарності — поповнити ряди місцевих обивателів, звичайних людей, життя яких завершується разом iз останнім подихом. Цього, на щастя, не сталося — Іван Тобілевич відбувся як людина незвичайна.
Тут слід нагадати давню істину, яка вістить, що велика мета здатна породжувати велику енергію. Велика мета творить великий характер, це відомо. У Іванові Тобілевичу така мета жила. Він досить рано усвідомив, що належить до народу, мовби загубленого на своїй же землі, безправного й приниженого. Історія знає чимало випадків, коли скорботна patria (батьківщина) рятує себе, обравши з-поміж своїх синів того, кого пізніше називатимуть речником нації. Італієць Джакомо Леопарді, угорець Шандор Петефі, поляк Адам Міцкевич, українець Тарас Шевченко — кожному з них судилося стати голосом свого народу, причавленого вагою «просвіщенного» чобота, щоб на фатальне питання «Бути чи не бути?» відповісти ствердним «Бути!» Святе почуття патріотизму, моральна максима «Якщо не я, то хто?» робили крила їхніх талантів сильнішими й витривалішими.
Але патріотизмів є два. Саме в той час, коли в степовій слободі над Виссю спинався на ноги Іван, син Карпа Тобілевича, у білокам’яній Москві йшли гарячі дискусії між «західниками» та «слов’янофілами». Останні піднімали на щит «русскую идею» — ідею російської державної величі й винятковості. У Росії — особливий шлях, казали вони; особлива — месіанська! — роль; контакти із Заходом згубні для її самобутності. Гасло «самодержавство, православ’я, народність», начинене войовничим великодержавним духом, ставало наріжним каменем російської політики. Власну державну велич легіони кондових російських патріотів не мислили без розбухання імперії, без невпинного розширення кордонів в усі сторони світу.
Іван Тобілевич народився у страшній країні, її державна машина підминала під себе народи — розпинала Кавказ, дивуючись, як це дикі чеченці зі своїм Шамілем ніяк не хочуть зрозуміти, що їх окультурюють; на заході душила «полячишек»; на північ, до фінів, iз метою «обрусенія края» засилала тисячі чиновників; на півдні, нижче Малоросії, тримала пальці на Балканському перешийку, а далі... далі комусь із найнетерплячіших патріотів марилися вже й води Індійського океану. Залишалося тільки в ім’я патріотичної ідеї омити в тих водах ноги всюдисущих російських генералів!
Ні, мав-таки рацію російський політичний вигнанець Олександр Герцен, коли писав у «Былом и думах»: «Народность (тобто національная ідея. — В.П.) как знамя, как боевой крик только тогда окружается революционной ореолой, когда народ борется за независимость, когда свергает иноземное иго. Оттого-то национальные чувства со всеми их преувеличениями исполнены поэзии в Италии, в Польше (додайте: в Україні) и в то же время пошлы в Германии» (і з тієї ж причини — в Росії теж).
Є патріотизм, наснажений прагненням свободи та справедливості, а є патріотизм войовничий, заряджений енергією підкорення. Причому дух неволі в миколаївській Росії поширювався не лише назовні, тюремна задуха панувала й усередині імперії, недаремно ж 29 жовтня все того ж 1845 року (першого в житті Івана Тобілевича) Олександр Герцен записав у своєму щоденнику: «Страшная эпоха для России, в которую мы живём, и не видать никакого выхода. (...) И, как эти три года, так пройдут годы еще и еще, и мы состаримся, и яснее увидится, что жизнь потеряна».
Молодий Іван Тобілевич читав Герцена. Його теж, як і видавця «Колокола», не раз брав відчай — здавалося, страшній епосі не видно кінця. Але в тім- то й річ, що були, є й будуть люди, яким навіть у найпохмуріші часи не дає права на спокій ота моральна максима: «Якщо не я, то хто?» У історії української інтелігенції XIX ст. вона відігравала особливу роль, стаючи рушієм громадської поведінки інтелігентів, свідомих свого українства, оскільки малій громадці людей доводилося брати на себе ношу, яка потребувала значно більшого числа рук.
І тут слід сказати, що в нашому міфологізованому літературознавстві накопичилося чимало легенд і того, що можна б назвати аберацією зору.
Навіть класиків наших уміщено в прокрустові ложа офіційних схем. Щось замовчано з їхньої спадщини, якісь факти біографії чи творчості інтерпретовано на вульгарно-класовий лад, там, гляди, нанесено косметику...
Не обминув цієї долі й Іван Карпенко-Карий. Одним із «незручних» для радянського літературознавства було, зокрема, питання про світогляд, громадську діяльність Івана Карповича. Існувала недобра традиція підтягувати того чи того класика до канону — якщо вірити недавнім ще монографіям і підручникам, мало не кожен із них був революційним демократом, дехто наближався до марксизму; кого ж утиснути під певну рубрику ніяк не вдавалося — того картали за помилки, збочення, нерозуміння... У реальному ж житті все було значно складніше, природніше і, зрештою, цікавіше для дослідника.
Відомо, наприклад, що наприкінці 70-х — на початку 80-х років ХIХ ст. Іван Тобілевич разом із кількома друзями-однодумцями організував у Єлисаветграді гурток, навколо якого об’єдналася прогресивна інтелігенція міста. Так, гуртківці читали й перекладали українською мовою Маркса й Чернишевського, але так само цікавились вони й працями Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова, забороненими поезіями Тараса Шевченка... Ми грішитимемо проти істини, якщо забудемо про своєрідний дуалізм української інтелігенції позаминулого (та й минулого й нинішнього) століття: соціальне протестантство, бажання бачити Росію більш демократичною й цивілізованою країною поєднувалися з природними національними прагненнями. І — навпаки. Єлисаветградський гурток, духовними лідерами якого були Іван Тобілевич та Панас Михалевич, фактично був варіацією тих громад, фундамент яких закладали Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Микола Лисенко та інші славні діячі. (Між іншим, лікар Панас Михалевич, якому після Емського указу заборонили мешкати в Києві, належав до кіл, дуже близьких до Драгоманова).
